шпори

У кінці 50-х рр. відбувалася певна стабілізація політичної ситуації в Індонезії, що стала наслідком запропонованого президентом А. Сукарно курсу "керованої демократії". У країні створено уряд національного співробітництва, а багатопартійну систему замінено надпартійною Національною радою, в якій були представлені головні політичні сили країни. У 1963 р. А. Сукарно проголошено пожиттєвим президентом країни. Будуючи нову політичну систему, А. Сукарно заявляв, що Індонезія повинна використовувати китайський досвід, а "КНР є взірцем для індонезійського народу". Зближення із Китаєм обернулося для Індонезії суттєвим посиленням місцевих комуністів.

А. Сукарно проводив експансіоністську зовнішню політику, висловлюючи претензії на низку сусідніх з Індонезією територій. У 1958 р. у Індонезії розгорнувся рух за приєднання контрольованої голландцями Нової Гвінеї (Іріан Джая — Західний Іріан). Не зважаючи на те, що ні етнічно, ні мовно, ні релігійно мешканці Нової Гвінеї не є близькими до індонезійців, А. Сукарно настійливо вимагав передачі Індонезії західної частини острова. На початку 60-х рр. індонезійці здійснили кілька невдалих рейдів на голландську територію острова. Врешті, за посередництвом ООН, питання приналежності Іріан Джая було вирішено на користь Індонезії. Остаточну роль відіграло те, що на бік Індонезії стала більшість нових незалежних держав, які, проголосивши незалежність у кінці 50 — на початку 60-х рр., домінували в Генеральній асамблеї ООН. У 1963 р., за рішенням ООН, колишні голландські володіння на Новій Гвінеї передали індонезійцям. До уваги не було взято те, що західну частину Нової Гвінеї населяють папуаси-анімісти, землі яких раніше ніколи не були в складі жодної із давніх індонезійських держав.

Ще одним важливим питанням для Індонезії була "малайська проблема". Навесні 1961 р. Великобританія висунула ідею створення федерації Малайзії в складі своїх колоній Малаї, Сінгапура, Сараваку, Сабаху та протекторату Бруней. Не виявивши незадоволення цим планом, Індонезія змінила свою позицію після того, як у травні 1963 р. індонезійська влада поширилася на переданий голландцями Західний Іріан. А. Сукарно різко виступив проти проголошення нової держави. Мотивом послужила мовна та етнічна спорідненість малайців із населенням Яви та інших індонезійських островів. Індонезійці претендували на приєднання багатих на корисні копалини британських протекторатів на Борнео. Індонезія підтримала збройні виступи в Брунеї в грудні 1962 р., а після консультацій з Китаєм на початку 1963 р. офіційно оголосила про початок політики "конфронтації з Малайзією". Усіляке торгівельне та поштове сполучення з Малайзією було перерване, а на її територію почали засилати диверсійні групи.

8 липня 1963 р. представники Великобританії, Малаї, Сінгапура, Сараваку та Сабаху підписали Лондонський пакт, який передбачав наступне проголошення незалежної Малайзії. Усупереч протестам Індонезії 16 вересня 1963 р. офіційно проголошено створення федерації Малайзії. Нову країну визнали уряди всіх великих держав. У регіоні лише Філіппіни та Індонезія не встановили з Малайзією дипломатичних відносин. У Джакарті відбулися напади на британське посольство, а А. Сукарнр заявив, що всіма силами добиватиметься ліквідації Малайзії. До Сараваку й Сабаху вислано індонезійських добровольців-партизанів, а в другій половині 1964 р. індонезійська армія навіть спробувала висадитися на малайзійському узбережжі. В січні 1965 р. через прийом Малайзії тимчасовим членом до Ради безпеки, Індонезія вийшла з ООН. Події навколо Малайзії зміцнили індонезійсько-китайські контакти, а в 1965 р. А. Сукарно навіть заявив про створення осі "Пекін-Джакарта".