шпори
.docxВиведення ізраїльських сил з територій, окупованих під час конфлікту.
Пошана та визнання суверенітету, територіальної цілісності та політичної незалежності кожної держави в даному районі та їх права жити в безпечних та визнаних кордонах».
В різних країнах арабського світу відбулися масові маніфестації на підтримку Сирії, Йорданії та Єгипту
Кемп-Девідські угоди, дві основні угоди, підписані в 1978 ізраїльським прем'єр-міністром Менахемом Бегіном і президентом Єгипту Анваром Садатом у Кемп-Девіді, Меріленд, США, у присутності американського президента Джиммі Картера. Угоди стосувалися виводу ізраїльських військ з території Синая, який завершився до 1982, і створення на територіях західного берега ріки Йордан і в секторі Газа палестинського самоврядування. У вересні 1993 Ізраїль і Організація визволення Палестини підписали угоду про часткову автономію палестинців і вивід ізраїльських військ з окупованих територій.
97. В результате Первой мировой войны в апреле 1920 года на конференции в Сан-Ремо Великобритания добилась мандата на управление территорией Палестины (утверждён Лигой Наций в июле 1922 года). Английская подмандатная территория Палестина включала в себя также территорию, ныне занимаемую Иорданией. 2 ноября 1917 года английское правительство опубликовало декларацию Бальфура, в которой содержалось обещание содействовать созданию в Палестине «национального очага для еврейского народа». В 1921 году ¾ территории мандата Великобритания отдала под отдельный эмират Трансиордания, из которого впоследствии (в 1946 году) было образовано независимое королевство Трансиордания[24].
В 1919—1923 гг. (Третья алия) в Палестину прибыли 40 тысяч евреев, в основном из Восточной Европы. Поселенцы этой волны были обучены сельскому хозяйству и могли развивать экономику. Несмотря на квоту иммиграции, установленную британскими властями, еврейское население выросло к концу этого периода до 90 тысяч. Болота Изреэльской долины и долины Хефер были осушены и земля сделана пригодной для сельского хозяйства.
В то время страну населяли преимущественно арабы-мусульмане, однако самый крупный город, Иерусалим, был преимущественно еврейским[25].
Из-за Яффских бунтов в самом начале Мандата Британия ограничила еврейскую иммиграцию, и часть территории, планировавшаяся для еврейского государства, была отдана под образование Трансиордании[26], на территории которой было запрещено селиться евреям[27].
В 1924—1929 гг. (Четвёртая алия) в Палестину приехали 82 тысячи евреев, в основном в результате всплеска антисемитизма в Польше и Венгрии. Впоследствии, однако, приблизительно 23 тысячи эмигрантов этой волны покинули страну.
Подъём нацистской идеологии в 1930-х годах в Германии привёл к Пятой алие, которая была наплывом четверти миллиона евреев, спасавшихся от Гитлера. Этот наплыв закончился Арабским восстанием 1936—1939 годов и изданием Британией «Белой книги» в 1939 году, которая фактически сводила на нет иммиграцию евреев в Палестину..
Сіонізм від назви гори Сіон в Єрусалимі) - політичний рух, метою якого є об'єднання і відродження єврейського народу на його історичній батьківщині - в Ізраїлі (Ерец-Ісраель), а також ідеологічна концепція, на якій цей рух базується.
Ідеологія сіонізму об'єднує різні за своєю орієнтацією руху - від ліво-соціалістичних до ортодоксально-релігійних. До Другої світової війни (див. Голокост) сіонізм був одним з найбільш великих суспільно-політичних рухів єврейського народу (поряд з ратував за культурну автономію робочим рухом Бунд і територіалізму).
8. На початку Другої світової війни в силу нейтралітету Нідерландів Індонезія не була залучена у військові дії чи приготування. Однак після окупації Нідерландів в травні 1940 року гітлерівською Німеччиною нідерландське уряд, перебрався до Лондона, оголосило про участь своїх збройних сил, що залишалися в колоніях, у війні на боці антигітлерівської коаліції
В лютому - березні 1942 року після нетривалого опору дислокувалися там американо-британо-голландсько-австралійських сил Нідерландська Ост-Індія була окупована військами Японії. З урахуванням розмірів території її окупаційне управління було децентралізовано і здійснювалося через відповідні структури різних сполук японських збройних сил: Ява і Мадура відводилися в зону окупації 16-ї армії, Суматра і ряд прилеглих островів - в зону окупації 25-й армії, решта території - в зону окупації 2-го флоту.
Як і на інших завойованих територіях Південно-Східної Азії, японська окупаційна адміністрація, прагнучи заручитися максимальною підтримкою місцевого населення, проводила в Індонезії курс на стимулювання націоналістичних, антиєвропейських настроїв, підкреслюючи етнічну та культурну близькість між індонезійцями і японцями. Звільнені з в'язниць засуджені до війни голландцями лідери національно-визвольного руху (в тому числі Сукарно) залучалися до співпраці: під контролем японських властей їм дозволялося створення суспільно-політичних організацій націоналістичного спрямування. Крім того, у співпраці з низкою місцевих діячів японцями було сформовано індонезійське військове ополчення ПЕТА (англ.) рос. (Індон. PETA, Pembela Tanah Air - «Захисники батьківщини»).
Подібна політика мала певний успіх: до співпраці з японцями в початковий період окупації схилилися велика частина національної еліти країни і досить широкі суспільні верстви. Однак підтримка японської адміністрації серед індонезійців значно ослабла після проведеної окупантами масштабної мобілізації місцевого населення на примусові роботи і насильницького вилучення продовольства. У 1943-45 роках в різних районах Індонезії відбувалися антияпонські виступи, у тому числі за участю формувань ПЕТА, які, як правило, жорстко придушувалися.
У 1945 році, намагаючись зберегти підтримку серед індонезійських націоналістів, японська адміністрація оголосила про початок практичної підготовки до надання Індонезії державної незалежності. З цією метою в березні 1945 року був сформований Дослідницький комітет з підготовки індонезійської незалежності (індон. Badan Penyelidik Usaha Persiapan Kemerdekaan Indonesia, BPUPKI) в складі кількох десятків активістів місцевого національно-визвольного руху (в їх числі - Сукарно і майбутній віце-президент країни Мохаммад Хатта). Дослідницьким комітетом був підготовлений проект індонезійської конституції; на одному з його засідань 1 червня 1945 Сукарно проголосив принципи Панча Сила, що стали згодом основою державної ідеології Індонезії. У серпні 1945 року для розгляду напрацювань Дослідницького комітету була сформована Комісія з підготовки незалежності Індонезії, КПНІ (індон. Panitia Persiapan Kemerdekaan Indonesia, PPKI), головою якої був обраний Сукарно.
Формально японська окупація Індонезії завершилися 15 серпня 1945 року після офіційного оголошення японським урядом про капітуляцію. Проте японські війська продовжували залишатися на індонезійській території ще протягом декількох тижнів до їх роззброєння та вивезення силами союзників
20. Прагнучи збити хвилю визвольного руху, голландці шукали шляхи взаємодії з частиною формувалася національної індонезійської суспільно-політичної еліти. Так, в 1918 році був сформований перший в історії Ост-Індії представницький орган - Народна рада (нідерл. Volksraad), до складу якого входили засідателі, які представляли як нідерландську колоніальну адміністрацію, так і корінне населення Ост-Індії, а також численну і впливову китайську громаду. Спочатку рада наділявся виключно дорадчими функціями: зокрема, генерал-губернатору пропонувалося «консультуватися» з ним з фінансових питань. У 1925 році рада отримала право законодавчої ініціативи, проте всі його рішення підлягали затвердженню генерал-губернатором
23 травня 1920 на з'їзді СДС в Сараманге цей союз був проголошений Комуністичною партією Індонезії (КПІ). У грудні 1926 - січні 1927 КПІ очолила збройне повстання на Яві і Суматрі, незабаром пригнічений голландцями. Діяльність КПІ була оголошена поза законом.
На перший план висунулася нова Національна партія Індонезії (НПІ), створена в 1927 молодим інженером Сукарно, який отримав освіту в Нідерландах. Діяльність організації була спрямована на об'єднання антіголландскіх сил в єдиний рух за національну незалежність. Ця позиція знайшла підтримку у перебували в Голландії патріотично налаштованих студентів (уродженця Суматри Мохаммада Хатта тощо), які схвалили заклик НПІ забути про всі регіональних і релігійних протиріччях в ім'я загальнонаціональних інтересів. Підхопивши цей заклик, делегати Конгресу молоді, що проходив в столиці колонії в 1928, урочисто поклялися бути вірними ідеалам трьом: один народ - індонезійці, одна країна - Індонезія, одна мова - індонезійська.
В 1929, після того як Сукарно виступив ініціатором політики відмови від співпраці з владою, він та інші керівники НПІ були арештовані, а партія була розпущена. Протягом деякого часу нову НПІ очолював Хатта, однак незабаром його також заарештували і відправили на заслання. Проте ідея створення незалежної Індонезії дала плоди і в 1930-і роки поширилася серед громадських і політичних організацій колонії.
Мархаенізм в цілому - еклектичне вчення, що носило ідеалістичний характер, основний упор в якому робився на націоналістичну спільність, загальнодержавне єдність в ім'я незалежності країни. Характерною рисою і разом з тим слабкістю мархаенізма було заперечення класової боротьби. Кінцевою метою боротьби оголошувалося створення «нового, процвітаючого суспільства». У розумінні соціалізму у Сукарно переважали дрібнобуржуазні народницькі уявлення, хоча він був рішучим противником великого, в першу чергу монополістичного, капіталу і відкидав капіталістичний шлях розвитку для Індонезії.
30. Зближення з Китаєм викликало посилення в країні комуністичних впливів. Завдяки активній пропагандистській кампанії прихильниками комуністичної ідеології стало чимало військових, включно із командирами найвищого рангу. У ніч з ЗО вересня на 1 жовтня 1965 р. група прокомуністично налаштованих офіцерів на чолі з командиром особистої охорони президента полковником Унтунгом влаштувала спробу державного перевороту. Оголосивши про створення нового військового уряду Революційної ради, заколотники захопили та розстріляли шість генералів. Виступ полковника Унтунга не був підтриманий населенням, і його швидко придушили війська командувача стратегічного резерву країни генерала Мохаммеда Сухарто. За звинуваченнями в причетності до подій ЗО вересня армія розпочала репресії проти комуністів. Загалом в країні знищено майже 300 тис. осіб. До масових репресій, здійснених армією, долучилися спецслужби США, які передали індонезійцям списки найактивніших індонезійських комуністів. Близько 100 тис. осіб потрапило до концентраційних таборів.
У процесі боротьби з комуністичною опозицією генерал М. Сухарто зумів набрати значної політичної ваги. Президент А. Сукарно, який під час перевороту займав нейтральну вичікувальну позицію, втратив значну частину свого авторитету. 11 травня 1966 р., під час засідання кабінету міністрів, будинок уряду оточили війська, очолені прихильниками М. Сухарто. А. Сукарно примусили підписати документ, згідно з яким він позбавлявся реальної влади, хоча номінально лишався президентом країни. Згодом, за розпорядженням М. Сухарто, заарештовано 15 міністрів, відомих своєю відданістю першому президенту. Остаточне закріплення влади за генералом М. Сухарто відбулося в березні 1967 р. після тимчасового призначення його на пост президента. Через рік, у березні 1968 р., М. Сухарто офіційно переобрано президентом Індонезії.
Запропонована М. Сухарто модель політичного розвитку країни отримала назву "нового порядку". Непропорційно великого значення в житті Індонезії набрали військові. Офіцери та генерали зайняли керівні посади в усіх сферах громадського життя включно з економікою та культурою. Відсоток військових серед керівників вищої та середньої ланки у країні збільшився з 26% в 1966 р. до 71% в 1971 р. і навіть 89% в 1980 р. Такі невластиві військовим функції були закріплені концепцією подвійного призначення армії — не лише як сили, що повинна захищати державу від зовнішніх та внутрішніх ворогів, але й сили, що відповідає за соціально-політичний розвиток країни. У 1971 р., після тривалої перерви, відбулися парламентські вибори. Перемогу на них здобув створений та контрольований урядом рух "Голкар" ("Голонган карья" — "Об'єднаний секретаріат"). Дев'ять інших партій, що існували в країні, М. Сухарто змусив злитися у дві: націоналістичні та християнські політичні організації створили Демократичну партію Індонезії, а на базі чотирьох релігійних мусульманських партій виникла Партія єдності та розвитку.
Новий уряд оголосив про припинення політики "конфронтації з Малайзією". Дистан-ціювання від СРСР та Китаю дозволило Індонезії зблизитися з країнами Заходу та отримати від них технічну й фінансову допомогу. Індонезія повернулася до ООН, отримала значні інвестиції, хоча й уникала вступу до військово-політичних союзів. За сприяння МВФ та Всесвітнього банку індонезійські економісти зуміли стабілізувати національну економіку. Оздоровленню економіки сприяло зростання світових цін на нафту.
У 1969 р. уряд оприлюднив розрахований на 25 років план повної реорганізації національної економіки. Завдяки отримуваній від СІЛА фінансовій допомозі, що в 1970—1988 рр. склала 4,2 млрд. доларів, та зростанню прибутків від експортованої нафти, у 70-х рр. індонезійська економіка розвивалася вельми успішно. На початку 70-х років щорічний приріст ВНП складав 7,9% . Починаючи з середини 80-х рр., країна самостійно забезпечувала себе продуктами харчування. Модернізовано низку старих та збудовано нові промислові підприємства, суттєво зріс ВПН.
На початку 80-х рр., із падінням цін на нафту, що давала левову частку валютних надходжень від експорту, ситуація в економіці погіршилася. У 1982 р. М. Сухарто оголосив про намір скоротити обсяги продажу за кордон нафти й газу, збільшуючи водночас експорт промислової продукції власного виробництва. Цей план реалізувати не вдалося, й у кінці 80-х рр. нафта й газ і надалі складали понад 50% індонезійського експорту. У 1985 р. Індонезія видобула 65 млн. тонн нафти, а в 1997 р. продала нафти майже на 11 млрд. доларів.
У 70—80-х рр. загострилися національні проблеми Індонезії. Після окупації 1976 р. Індонезією колишньої португальської колонії Східний Тімор та розгортання там протестаційного руху, індонезійський уряд застосував жорстокі репресії.
Ще однією точкою напруги залишалася для Індонезії західна частина Нової Гвінеї. Намагаючись придушити сепаратистські настрої місцевого папуаського населення в Іріан Джая, у 1986 р. уряд оголосив про початок розрахованої на 20 років кампанії широкого переселення з Яви на Іріан 65 млн. індонезійців. Ця кампанія мала на меті змінити етнічний склад острова, і водночас й розвантажити перенаселену Яву, де мешкало майже дві третини усього населення країни. Демографічні проблеми стали одним із найскладніших завдань, що стояли перед індонезійським урядом. Незважаючи на те, що в 90-х рр. темпи приросту населення вдалося дещо загальмувати, на 1999 р. населення країни склало майже 212 млн. осіб. Індонезія нині є четвертою у світі державою за кількістю населення (після Китаю, Індії та США).
Авторитарне правління М. Сухарто викликало опір з боку войовничих мусульманських кіл, а також лівих радикалів, що відновили свою діяльність на початку 80-х рр. На південних Молукках місцеве християнське населення організувало партизанський рух, що ставив собі за мету створити окрему від мусульманської Індонезії християнську державу.
Після тривалого періоду одноосібного авторитарного правління генерала М. Сухарто країна опинилася перед загрозою фінансового банкрутства. Фінансова криза, яка в другій половині 1997 р. охопила всю Швденно-Східну Азію, болісно вдарила й по Індонезії. Збанкрутували тисячі підприємств. Майже половина населення в один момент опинилася за межею бідності. Коли інфляція перевищила 500%, в Джакарті та інпіих містах почалися масові заворушення. Уряд вислав на вулиці міст війська, які силою почали розганяти антиурядові мітинги. Особливе незадоволення населення викликало переобрання в березні 1998 р. Національно-конституційними зборами М. Сухарто на шостий 5-річний президентський термін. У результаті зіткнень маніфестантів з армією та поліцією загинуло понад 500 осіб. Після трьох місяців безупинних заворушень 21 травня 1998 р. М. Сухарто подав у відставку, передавши владу віце-президенту Бурхануддіну Хабібі.
У жовтні 1999 р. в країні відбулися президентські вибори, на котрих переміг лідер Партії національного відродження Абдуррахман Вахід
74. Національно-визвольний рух в Індонезії отримав потужний поштовх на останньому етапі Другої світової війни. В останні тижні війни, 17 серпня 1945 р., японці дозволили місцевим націоналістам проголосити незалежність країни під назвою
Республіка Індонезія. Республіка займала територію Яви, Мадури та частини Суматри. Президентом країни став Ахмед Сукарно віце-президентом — Мохаммед Хатта, а першим прем'єр-міністром — соціаліст Сутан Шарір.
Британці, які займалися роззброєнням японців на території архіпелагу, зіткнулися з несподіваним для себе опором з боку індонезійських збройних формувань. У листопаді 1945 р. у Сурабаї упродовж 10 днів тривали вуличні бої між індонезійськими та британськими підрозділами. З обох боків в них взяло участь кілька тисяч солдатів. Не бажаючи створювати собі додаткові проблеми, британці вирішили де-факто визнати уряд А. Сукарно. Водночас британське командування поволі передавало контрольовані своїми військами території голландцям. Відчуваючи загрозу з боку колишніх господарів архіпелагу, А. Сукарно вирішив перенести столицю країни із Джакарти в Джок'якарту — до міста в центральній частині Яви.
Однак голландці не бажали примиритися з утратою великої та багатої колонії. Природні ресурси Індонезії були потрібні Гаазі для відбудови своєї зруйнованої війною країни. На контрольованих територіях голландці інспірували проголошення дружніх маріонеткових держав: Борнео (Калімантану) та Східної Індонезії в складі островів Балі, Амбон, Целебс, Банка й Біллітон.
За посередництвом британців, Голландія розпочала переговори з Республікою Індонезія про подальшу долю колишньої колонії. У листопаді 1946 р. підписано індонезійсько-голландську угоду, згідно з якою в майбутньому мали бути створені Сполучені Штати Індонезії, до яких увійшли б Республіка Індонезія, Східна Індонезія та Борнео. Це міждержавне об'єднання зберігало б досить невизначений зв'язок із Голландією. Згідно з підписаною в березні 1947 р. Лінгаджатською угодою, Голландія де-факто визнавала юрисдикцію Республіки Індонезія над територією островів Ява, Мадура та Суматра. Голландці мали відвести свої війська з території республіки, а місцеві лідери обіцяли не перешкоджати поверненню європейців у свої маєтки. Планувалося, що створені згодом Сполучені Штати Індонезії, своєю чергою, увійдуть до ще ширшого міждержавного утворення разом із власне Голландією, Гайаною та Кюрасао. Однак невдовзі від домовленостей відмовилися обидві сторони, мотивуючи свої рішення різним розумінням тексту угоди. Особливо гострі суперечки точилися навколо питання права майбутньої федерації самостійно проводити зовнішню політику. Це питання викликало найбільший опір голландців, які бажали залишити зовнішньополітичну сферу в своїй виключній компетенції.
Упродовж кільканадцяти наступних місяців, перекинувши до колишньої колонії значні військові та поліцейські сили, метрополія здійснила воєнну операцію з метою повернення повного контролю над Індонезією. Широкомасштабні бойові дії, що почалися 21 липня 1947 р., були успішними для голландців, однак зазнали значного міжнародного осуду. Протягом двох тижнів голландці захопили всі ключові міста Яви, та Суматри. В руках прихильників А. Сукарно залишилася заледве третина Яви. На захоплених територіях голландці встановили лояльні до себе місцеві уряди, що мали, за задумом Гааги, створити федеральну структуру, яка б дозволила тиснути на А. Сукарно. 29 грудня 1947 р. проголошено лояльний до Гааги режим на Східній Суматрі, згодом виникли квазідержави на Яві та Мадурі. Загалом на початок 1948 р. на території колишньої Голландської Індії існувало вже 7 держав та 9 автономних територій.
Незважаючи на те, що голландська армія контролювала Джакарту й усі головні міста Яви та Суматри, політично ситуація складалася більш сприятливо для прихильників повної індонезійської незалежності. Австралія та Індія ЗО липня 1947 р. винесли на розгляд Генеральної асамблеї ООН питання про становище в Республіці
Індонезія. Під тиском міжнародного співтовариства 4 серпня 1947 р. голландці оголосили про припинення вогню, хоча й не відвели своїх військ із зайнятих територій. Остаточне припинення вогню було призначене 29 серпня 1947 р.
Голландцям довелося повернутися за стіл переговорів. У січні 1948 р. на борту американського крейсера "Ренвілл", де за посередництвом США, Австралії та Бельгії, відбувалися індонезійсько-голландські переговори, підписано угоду, яка передбачала повне припинення бойових дій та вільні вибори, під час яких мешканці утримуваних голландцями районів мали самостійно визначитися — ставати їм громадянами Республіки Індонезія чи якоїсь іншої держави у складі федеративних Сполучених Штатів Індонезії.
На останньому етапі національно-визвольного руху група індонезійських комуністів спробувала перехопити ініціативу з рук націоналістів. У вересні 1948 р. загони індонезійських комуністів вчинили заколот у місті Мадіун на острові Ява, але були розбиті підрозділами, вірними А. Сукарно. Упродовж боїв, що тривали майже два місяці, загинуло 10 тис. осіб, серед яких були колишні лідери лівого крила націоналістичного руху Амір Шаріффудін та Мановар Муссо.
Після провалу чергового раунду переговорів, у грудні 1948 р. голландці в односторонньому порядку розірвали переговори й розпочали створення федерального уряду майбутніх Сполучених Штатів Індонезії, контактуючи при цьому лише з лояльними до себе силами. Водночас оголошено про відмову від виконання Ренвільської угоди. Захопивши 19 грудня 1948 р. раптовим повітряним десантом Джок'якарту, голландці взяли в полон половину кабінету міністрів разом з А. Сукарно, М. Хаттою та С. Шаріром. Однак голландці не мали достатньо сил, щоб контролювати цілу територію країни. Голландська армія в Індонезії на той момент налічувала 145 тис. солдатів та офіцерів, а цього було явно недостатньо, аби перемогти партизанів. Невдовзі в руках голландців залишилися лише великі міста, а решту території архіпелагу утримували індонезійські партизани. Виявляючи солідарність з індонезійцями, Індія, Пакистан та Шрі-Ланка закрили свої аеродроми для голландських літаків.
Навесні 1949 р., за посередництвом ООН, відновився черговий раунд переговорів. Пригрозивши припинити допомогу в рамках "плану Маршалла", США змусили голландців піти на поступки. А. Сукарно повернувся із заслання, а 23 серпня 1949 р. в Гаазі розпочалася конференція "круглого столу". її результатом стало рішення про передачу суверенітету над індонезійською територією Республіці Індонезія, яка мала увійти до ширшого об'єднання — Сполучених Штатів Індонезії.
27 грудня 1949 р. Республіка Індонезія отримала міжнародно визнану незалежність. Президентом країни залишився А. Сукарно, а прем'єром — М. Хатта. Крім Республіки Індонезія на території колишньої колонії існувало ще 15 більших та менших державних утворень, які всі спільно входили до Сполучених Штатів Індонезії. Західна частина о-ва Нова Гвінея залишилася в руках голландців.
102. Уряд А. Сукарно, який очолив під час війни з Голландією національний рух опору, упродовж наступних років розвивався в напрямку до встановлення диктатури прокомуністичного спрямування. У 1950 р. на території Сполучених Штатів Індонезії виник рух за об'єднання із Республікою Індонезія. 17 серпня 1950 р. уся колишня Голландська Індія стала унітарною державою під назвою Республіка Індонезія. У вересні того ж 1950 р. Індонезія вступила до ООН.
Після досягнення політичної незалежності в Індонезії розпочався тривалий період політичної нестабільності, що виявилася в гострій партійній боротьбі та частій зміні правлячих кабінетів. У жовтні 1952 р. група цивільних міністрів та військових спробувала захопити владу. Невдалий переворот призвів до зміни уряду, який очолив більш прихильний до радикальних націоналістів відомий діяч незалежницького руху Алі Састроаміджойо. Водночас посилилися й особисті позиції А. Сукарно.
У 1955 р. військові змусили уряд А. Састроаміджойо піти у відставку й оголосили парламентські вибори. На виборах, у яких взяло участь 28 партій, жодна з чотирьох партій-переможниць: Національна партія Індонезії, "Машумі", "Нахдатул Улама" та Комуністична партія Індонезії — не змогла набрати голосів, достатніх для формування парламентської більшості. Сформовано коаліційний уряд, який знову очолив А. Састроаміджойо. Хоча вибори у вересні 1955 р. відбулися демократично й без жодного політичного тиску з боку держави, вони надовго підірвали довіру до демократичної системи волевиявлення, оскільки в кінцевому підсумку не змогли дати країні дієздатний та стійкий уряд. Упродовж 16 наступних років вибори у Індонезії не проводилися.
На початку 1957 р. А. Сукарно здійснив перші кроки в напрямку відмови від західних зразків ліберальної демократії та створення власної "національної моделі правової системи". Проголошення початку "керованої демократії" призвело до низки заворушень на Сулавесі, Калімантані та Східній Яві. Уряд А. Састроаміджойо знову пішов у відставку, й А. Сукарно оголосив у країні воєнний стан. У квітні 1957 р. сформовано новий правлячий кабінет, очолений безпартійним інженером Джуанду Картавіджайя. Початок його діяльності збігся з гострою міжнародною кризою. У відповідь на відмову ООН розглянути питання про права Індонезії на нідерландську частину Нової Гвінеї, А. Сукарно, з метою тиску на Гаагу, розпорядився влаштувати страйки на підприємствах та плантаціях, що належали голландцям. У багатьох районах з ініціативи місцевих комуністів, страйки перейшли в захоплення майна голландців. Для відновлення порядку та припинення антиголландських виступів довелося задіяти військові підрозділи. Щоб угамувати пристрасті, уряд змушений був заявити, що голландську власність на території країни буде націоналізовано. Роком пізніше, після дипломатичного конфлікту із Тайванем, було націоналізовано майно місцевих протайваньськи налаштованих китайців. Утім, всі ці заходи не покращували економічної ситуації країни, а навпаки, відлякували інвесторів.