39. “Шацькі озера" - територія знаходиться в межах крайової зони дії колишнього Дніпровського льодовика з флювіогляціальними морен­ними відкладами.

“Поліські болота і Словечансько-Овруцький кряж” - пред­ставляє поєднання надзвичайно відмінних за походженням і структу­рою геоморфологічних утворень, а саме різних типів боліт з горбистим пасмом, що складене лесами, кварцитами, пісковиками й унікальною сировиною - пірофілітовими сланцями. Болота розміщені на четвер­тинних відкладах кайнозою, представлених водно-льодовиковими та алювіальними пісковиками дніпровського зледеніння

“Українські Карпати” - в межах Карпатського біосферного за­повідника, де охороняються букові (найбільші за площею в Європі) та смереково-ялицеві праліси, субальпійські озера льодовикового похо­дження і найвища в Україні гора Говерла (2061 м н.р.м.), унікальна

“Українське Розточчя” - кряжове підняття рельєфу, на якому в Україні знаходиться Головний європейський вододіл, і з якого розті­каються води Західного Бугу в Балтійське море та Дністра в Чорне мо­ре

“Кременецькі гори" - гряда близько з десяти невеликих гір ерозійного походження (до 406 м н.р.м.) у північній частині Подільської височини, де знайшов собі притулок цілий ряд ендемічних та релікто­вих видів рослин.

“Подільські Товтри” - товтровий кряж - мезозойський рифо­вий бар’єр, який складений скелястими, розчленованими, дугоподіб­ними, вапняковими пасмами із підземними печерами, шахтами та гро­тами як залишками міоценового моря.

“Канівські гори” - унікальне для рівнини складчасте геологіч­не утворення з розчленованими ярами та зсувами, яке називається Канівськими дислокаціями, представленими молодими (антропогенни­ми) та древніми (третинними, крейдовими, юрськими) осадовими по­кладами.

Святі Гори” - пасмо крейдяних гір осадового морського ха­рактеру віком до 100 мільйонів років (крейдовий геологічний період), що тягнеться вздовж правого крутого берега Сіверського Донця в ме­жах території національного природного парку “Святі Гори”.

“Асканія-Нова” - в межах біосферного заповідника “Асканія- Нова”, де забезпечується збереження єдиного в Європі великого ма­сиву майже незайманого цілинного типчаково-ковилового степу в по­єднанні зі штучними колекціями рідкісних деревних рослин і тварин.

“Острів Хортиця" - острів на Дніпрі в межах міста Запоріж­жя.

“Великий каньйон Криму” - це трикілометрова і найбільша в Криму ущелина в глибині (до 320 м) північного схилу масиву Ай- Петрінської яйли

“Червона печера" - в межах пам’ятки природи загальнодер­жавного значення "Червоні печери Кизил-Коба” охороняються унікальні геологічні утвори печери (4 поверхи, в основному сифонного характе­ру, обвальні зали, галереї, проточні озера, річка).

“Керченські грязьові вулкани" - знаходиться на Керченсь­кому півострові, включає близько 50 вулканів (у рельєфі - це конічні горби), більшість з яких згаслі, а деякі зайняті озерами, два з них раз у десятиріччя ще вивергають значні маси густої брекчії.

“Чатирдаг” - гірський масив (близько 1000 м н.р.м.) у центральній частині

“Карадаг" - гірський масив у східній частині Головного пасма Кримських гір, до складу якого входить Карадазький природний заповід­ник. Цей масив - єдиний в Європі вулканічного походження.

40.. До природно-заповідного фонду також належать 4 категорії штучно створених об’єктів. Ботанічні садипризначені для акліматизації і розмноження рідкісних та типових видів місцевої, вітчизняної та іноземної флори шляхом створення ботанічних колекцій. З 20-ти ботанічних садів України найвідомішими та найбагатшими за видовим складом є Донецький, Нікітський та сади Харківського і Київського університетів. Дендрологічні парки створюються для збереження різноманітних видів дерев і чагарників та їх композицій у спеціально підготовлених умовах. Найдавніші та найвідоміші серед них – “Олександрія” (м. Біла Церква, Київська область), “Софіївка” (м. Умань, Черкаська область), “Тростянець” (Чернігівська область). Визначні та цінні зразки паркового будівництва оголошуються парками-пам’ятками садово-паркового мистецтва. Дуже часто вони поєднуються з палацами (Алупкінський парк у Криму, Підгорецький у Львівській області,Качанівський у Сумській області та ін.). Більшість з них створені у невеликих містечках і селах. В Україні є 13зоологічних парків, найбільші з яких – в заповіднику “Асканія-Нова”, Київський, Миколаївський.

41. Правові основи формування екологічної мережі вперше були закладені в Законі України ‘‘Про охорону навколишнього природного середовища” (1991 рік), в якому говориться про єдину те­риторіальну систему природних територій, що особливо охороняються. Згодом вітчизняними управлінцями та науковцями ця ідея вчасно за­кріплюється в Законі України “Про природно-заповідний фонд України", а також Програмі перспективного розвитку заповідної спра­ви в Україні “Заповідники”, якою було окреслено загальноте- риторіальну концепцію екологічної мережі в контексті розвитку системи природно-заповідних територій. Даною програмою визначалося, що “розвиток мережі природно-заповідного фонду має відбуватися у по­єднанні з оптимізацією структури інших територій, що особливо охоро­няються і мають екологічні, захисні функції (ліси І групи, зелені зони міст та селищ міського типу, водоохоронні зони, полезахисні лісосмуги та інші), з метою формування з урахуванням ландшафтних умов, струк­тури гідрологічних басейнів, динамічних та інших особливостей природ­них комплексів територіальної основи загальнодержавної системи охорони навколишнього природного середовища, у якій особливо цінні в екологічному відношенні території (“екологічні вузли”) з’єднуються між собою “екологічними коридорами”, в тому числі транснаціональними”.

Отже, ПЗС на сьогоднішній день значно розширила сферу своїх об’єктів, це вже не тільки природно-заповідний фонд, але і всі інші природні території, що особливо охороняються і є просторовими компонентами екологічної мережі.

Екологічна мережа як за­сіб підтримання неперервності рослинного покриву у ландшафтах, що зазнали антропогенного впливу, представляє сукупність вузлових те­риторій, ландшафтно-біотопічна організація яких є непорушеною або більш-менш наближається до природного стану. Крім територій приро­дно-заповідного фонду загальнодержавного значення, які представ­ляють найвищу концентрацію біорізноманіття і є важливими вузловими елементами, до екологічної мережі залучаються також інші природні території, які не зазнали суттєвих антропогенних перетворень. У наці­ональній екологічній мережі України кожна геосозологічна категорія природно-заповідного фонду повинна мати свій статус і функції, які закріплюються законодавчо.

42. Першим спеціальним документом в Україні на виконання Пан’єв- ропейської стратегії збереження біотичного та ландшафтного різнома­ніття була Концепція збереження біологічного різноманіття, яка за­тверджена постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1997 року. Її нормами на загальнодержавному рівні проголошено створення національної екологічної мережі - одного з основних напрямів діяль­ності у сфері збереження біорізноманіття. В цьому важливому докумен­ті було також наголошено, що національна екологічна мережа “ство­рюється з метою відновлення природних середовищ існування дикої флори та фауни, покращання стану збереження окремих компонентів біологічного різноманіття, зміцнення екологічних зв'язків та цілісності екосистем” і, при цьому, мають дотримуватися міжнародні вимоги та забезпечуватися її сумісність з аналогічними мережами сусідніх країн. У цьому ж 1997 році 12 листопада постановою Кабінету Міністрів Укра­їни “Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні” було визначено завдання - розробити Загальнодержавну про­граму формування національної екомережі України, яка була прийнята окремим відповідним законом України в 2000 році. У 2004 році був прийнятий Закон України “Про екологічну мережу України", яким ви­значені структура, її складові елементи, принципи формування, збере­ження, використання, управління, засоби забезпечення екомережі. Особливими нормами цього закону є проектування, схеми і порядок формування, державний моніторинг і облік територій та об'єктів еко­мережі. Таким чином, було витримано принцип успадкованості між державною програмою “Заповідники” і Законом України "Про Загаль­нодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки”, причому останній документ має унікальне значення для пострадянського простору, оскільки об’єднує таксономічний і територіальний напрям в охороні природи, є нетрадиційним, зорієн­тованим на широкомасштабне й оперативне підвищення ролі природно- заповідної справи в країні, відкриває нове світобачення в екологізації природокористування.

43-44. значення:ландиіафтно-біоконсерваційне (природно-заповідні території забезпечують збереження біотичного різноманіття на всіх рівнях його організованості, а також типового та рідкісного ландшафтного різнома­ніття);

біоміграційне (природно-заповідні території є пристанищами на час міграції дикої флори, фауни та мікобіоти);

біоінформаційне (ПЗТ забезпечують збереження наукової інформації про еволюцію та поширення біорізно- маніття);

екомодельне (ПЗТ є екологічними моде­лями для практичного лісівництва);

соціальне (ПЗТ виконують соціальні функ­ції, передусім рекреаційну функцію);

культурно-освітнє (природно-заповідні території є еталонами для розвитку екологічної освіти, культури, світогляду та виховання від­повідальності за збереження природи);

пізнавальне (природно-заповідні території забезпечують пізна­вальний інтерес людини до таємниць природи).

Різноманіття функ­цій по-різному поєднуються в межах конкретних природно-заповідних територій, але кожна з них може бути основною в тій чи іншій категорії, їх сукупність формує відшліфований механізм функціональної підсис­теми природно-заповідних територій.

Таким чином, підсистема ПЗТ виконує такі головні функції: екологічну (лісоохоронну, ресурсозберігаючу, лісо- відновлюючу, кліматорегулюючу, водорегулюючу, ґрунтозахисну); при­родно-соціальну (рекреаційну, санітарно-оздоровчу, культурно-виховну); науково-інформаційну (еколого-освітню) та ресурсно-господарську, а підсистема штучно створених об’єктів ПЗФ повинна забезпечити створення та збереження ботанічних і зоологіч­них колекцій, популяцій, унікальних організмів; вивчення біорізнома- ніття в неволі і розроблення наукових засад його збереження в штуч­но створених умовах; акліматизацію та розмноження в спеціально створених умовах рідкісних і типових видів місцевої та світової фло­ри й фауни; ефективне культурне, рекреаційне, господарське та інше використання територій та біорізноманіття; ведення приро­доохоронної, навчальної, освітньої, культурно-виховної, пізнавальної та іншої гуманної роботи; формування виставок, експозицій, компо­зицій з фітодизайну та ландшафтної архітектури тощо.

45. Для багатофункціональних природно-заповідних територій відпо­відно характерною є назва “зонування", що передбачає виділення “особливих” природно-територіальних комплексів. Т.Л. Андрієнко та деякі інші вчені користуються більш загальними нормами про організа­цію територій природно-заповідного фонду України і вважають, що треба вживати термін “природоохоронне впорядкування” для природ­них заповідників, а зонування - для національних природних парків, причому для природних заповідників замість зон пропонуються виділя­ти ділянки. З цим підходом можна погодитися в тому разі, коли під час вирішення проблеми територіальної організації ставиться лише якась локальна мета, наприклад, проведення земельного устаткування конк­ретної природно-заповідної території. Однак деякі вчені бачать цю проблему більш ширше, а саме в аспекті здійснення природоохоронно­го устаткування всього природно-заповідного фонду держави чи при­родно-географічної зони. В такому разі термін “природоохоронне впо­рядкування” набуває іншого вагомішого і ширшого значення для проблеми територіальної організації, що наближає його до поняття “природно-заповідного районування”.

46. Отже, на нижчому рівні системи, а саме на рівні конкретної природ­но-заповідної території як елементарної одиниці незалежно від її кате­горіальної сутності, варто вживати саме термін “зонування”. У той час необхідність розділення території природного заповідника за ступенем строгості режимів збереження екосистем очевидна й актуальна. Зону­вання природних заповідників характеризує лише основну їх функцію і частково додаткові. У цьому контексті територія природного заповідни­ка може також бути розчленована і за науковими цілями. У такому разі отримується, наприклад, лісотипологічне, топофітогеографічне чи лісорослинне зонування. Якщо у природному заповіднику законом не передбачається функціональне зонування, то даний об’єкт за голов­ною метою є монофункціональним. При цьому на базі моно- функціональних об’єктів можна проводити наукові дослідження, еко­логічне і соціально-культурне виховання або пасивний відпочинок, хоча ці функції не будуть основними. З таких позицій моно- функціональність об’єкта набуває рис олігофункціональності. Тому можна говорити про олігофункціональне зонування природних заповід­ників, маючи на увазі і його охоронну зону. Тобто, різниця між підходами до зонування природних заповідників і національних природ­них парків випливає з їх категоріально-функціональної сутності.

Таким чином, для деяких природних заповідників залежно від ста­ну рослинності ми пропонуємо проводити олігофункціональне зону­вання, що передбачає розділення їх територій за однією головною або ще декількома додатковими функціями, а також за різновидностями заповідного режиму. Для біосферних заповідників, національних при­родних парків, регіональних ландшафтних парків і всіх штучно створе­них об’єктів природно-заповідного фонду доцільно вживати термін “по- ліфункціональне зонування".

47. Ця Концепція спрямована на забезпечення виконання ідей і принципів, декларованих конференцією ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) та Всесвітнім

саммітом із збалансованого розвитку (Йоганезбург, 2002 р.), до яких приєдналася Україна.

2. Мета, об'єкт та засоби реалізації Концепції

Головною метою Концепції є створення передумов для розвитку збалансованого (сталого) розвитку агроекосистем та призупинення негативних процесів, що відбуваються в них.

Об'єктом Концепції є клас природно-антропогенних систем - агроекосистеми, які є цілісними сполученнями природних (рельєфу, грунтів, біоти, водних об'єктів) і антропогенних елементів. Вони створюють відносно однорідні ділянки території з визначеним типом взаємозв'язків та взаємодій елементів, що входять до них.

Здійснення заходів щодо реалізації Концепції збалансованого (сталого) розвитку агроекосистем в Україні забезпечується:

а) нормативно-правовими засобами - передбачається врахування положень Концепції при розробці законодавчих та інших нормативно-правових актів, зокрема "Про екомережу", "Про охорону земель", "Про державний земельний кадастр", Загальнодержавної програми використання та охорони земель, Національної програми дій по боротьбі з опустелюванням та деградацією земель, десятирічної програми скорочення розорювання земель та збереження родючості грунтів, "Національної програми збереження біорізноманіття,

нормативів, стандартів, методик та ін.

б) фінансово-економічними засобами - реалізація Концепції буде проводитися за рахунок коштів Державного бюджету України (з урахуванням реальних можливостей держави), відповідних місцевих

бюджетів, фондів, проектів ГЕФ та інших джерел;

в) організаційними засобами - серед основних засобів щодо організаційного забезпечення Концепції є:

- впровадження інтегрованого підходу щодо управління природними ресурсами в рамках сільськогосподарської діяльності;

- посилення інституційної спроможності, зокрема, створення експертної наукової ради з питань збереження біо- та ландшафтного різноманіття;

- створення Центру науково-методичного забезпечення моніторингу агроекосистем "Агроекологія" при Українській академії аграрних наук та організація на базі науково-дослідних установ відповідного профілю галузевих лабораторій;

г) науково-методичними засобами - для науково-методичного забезпечення сталого розвитку агроекосистем проводитимуться дослідження, спрямовані на прийняття ефективних рішень щодо

зниження темпів деградаційних процесів, збереження і відтворення біоресурсів в агроекосистемах, підвищення їх продуктивності, розробки системи індикаторів щодо оцінки стану біорізноманіття та оптимізації моделей агроекосистем;

д) інформаційно-освітніми засобами - з метою підвищення рівня екологічної освіти та інформованості сільського населення щодо екологічних проблем агросфери передбачається розширити обсяги видання спеціальної наукової та науково-популярної літератури, здійснення інших просвітницьких заходів