88.Сучасна українська історіографія

Із кінця 80-х рр. в українській історіографії окреслився новий період у вивченні революції, який у 90-х рр. XX — першому десятиріччі XXI ст. ознаменувався якісно новими здобутками. їх глибокий аналіз вимагає спеціального дослідження. Тому окреслимо лише основні напрями наукового пошуку та їхні результати. Найголовнішим стало переосмислення у першій половині 90-х рр. усталених у радянській історіографії поглядів на суть Визвольної війни та її наслідки (В. Бо - рисенко, О. Гуржій, Я. Дашкевич, В. Замлинський, В. Сергійчук та ін.). Науковому загалу було запропоновано нову концепцію, яка докорінно переглядала сенс національно-визвольних змагань українського народу середини і другої половини XVII ст.

Атмосфера вільного творчого пошуку, конструктивізм наукових дискусій стали запорукою значного прориву в дослідженні багатьох аспектів української історії раннього нового часу, зокрема, з'ясування формування та «спрямованості політичної культури» козацького стану (О. Апанович, О. Гуржій, Ю. Мицик, ГІ. Сас та ін.), його політичної свідомості (С. Леп'явко, І. Грозовський, В. Щербак, М. Кравець). Вперше було здійснено спробу провести порівняльний аналіз української козацької спільноти з російським козацтвом та іншими європейськими аналогами (В. Брехуненко, С. Леп'явко), порушено важливу теоретичну проблему впливу Великого Кордону на становлення козацтва, розвиток українського етносу (В. Брехуненко, Я. Дашкевич, І. Сто - роженко).

Центральне місце у дослідженнях науковців посідала проблематика, пов'язана з висвітленням, по-перше, самої тяглості національно - визвольної, конфесійної та соціальної боротьби у їх тісному взаємозв'язку (В. Борисенко, О. Гуржій, В. Горобець, В. Газін); по-друге, особливостей процесу державотворення у взаємодії з соціально-економічною політикою гетьманських урядів та соціальними виступами поспільства й козацьких низів (О. Биркозич, О. Гуржій, Л. Мельник, О. Путро, В. Сергійчук); по-третє, функціонування витвореної в ході революції власне української політичної системи в цілому та окремих п структурних підсистем зокрема (В. Горобець, В. Єрмолаєв, А. Козаченко, Ю. Мицик). Активізувалося вивчення революційних подій у регіонах: Волині, Дніпропетровщині, Кіровоградщині, Корсунщині, Поділлі, Черкащині, Уманщині, Чернігівщині (Ю. Мицик, В. Цибульський, О. Ярошинський, І. Стороженко, М. Сигидин та ін.) тощо.

Помітно активізувалася робота у сфері дослідження зовнішньополітичних аспектів існування Української козацької держави, зокрема, характеру міжнародних відносин та їх впливу на внутрішню і зовнішню політику українського народу (В. Газін, В. Горобець, Я. Дашкевич, Я. Федорук, А. Гурбик, Т. Чухліб та ін.). Поновилася традиція проведення історико - біографічних досліджень. Останнім часом створено цілу галерею історичних портретів володарів гетьманської булави, представників генеральної старшини і полковників. З-поміж них найповніше висвітлено життя і діяльність Богдана Хмельницького. Посилився інтерес до вивчення постатей І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Дорошенка. Зроблено перші спроби переглянути діяльність Д. Многогрішного, І. Брюховецького, І.Самойловича, М. Ханенка, П. Суховієнка, С. Опари.

Поза увагою вчених не залишився комплекс питань, пов'язаних із розвитком національної свідомості, становленням і еволюцією української державної ідеї (В. Газін, В. Горобець, О. Гуржій, Я. Дашкевич,

А. Матях, С. Плохій, П. Сас та ін.). Окреслилися істотні зрушення у з'ясуванні військової доктрини Б. Хмельницького, створенні української армії та проведенні нею воєнних кампаній у ході революції (О. Апанович, А. Бульвінський, А. Гурбик, В. Заруба, І. Свєшніков, О. Сокирко, І. Стороженко). Зросла увага до висвітлення ролі конфесійного чинника у визвольних змаганнях українців, зокрема, значущості православ'я й православної церкви, політики гетьманів у релігійному питанні (С. Здіорук, Ю. Мицик, В. Мордвінцев, С. Плохій, М. Харишин) тощо. Особливо вагомими зиявилися здобутки в царині дослідження геополітичного становища козацької України, зовнішньої політики українського уряду, характеру відносин із Росією, Річчю Посполитою, Портою, Кримом, Швецією, Молдавією й іншими країнами (В. Бре - хуненко, В. Газін, М. Крикун, В. Сергійчук, А. Гвоздик-Пріцак та ін.), переглянуто Переяславський міф 1654 р. (В. Горобець, Я. Федорук, Т. Чухліб та ін.), сформульовано концепцію полівасалітетної залежності Гетьманщини (Т. Чухліб) тощо.

Разом із тим, у певних наукових колах явно простежується тенденція до реанімації на основі нових постмодерністських теорійпольської концепції «домової війни». Залишаючи за колегами-опонентами абсолютне право на власний погляд, все ж зауважимо, що коріння такого повороту заховане в далекій від історіографічної інтерпретації площині.