60. Поділи Польщі та Великого князівства Литовського

Перший поділ Речі Посполитої

5 серпня 1772 року здійснено перший поділ Речі Посполитої. До складу Росії відійшла більша частина Білорусі, до Австрії — Східна Галичина.

1774 року Австрія захопила Буковину. Становище українців, які опи­нилися тепер під подвійним гнітом — і австрійців, і поляків — значно погіршилося. Тяжким залишалося становище українського населення на Буковині та Закарпатті. У результаті аграрної реформи, здійсненої авст­рійським урядом, найкращі землі опинилися в руках панів. Тепер селяни повинні були відбувати панщину на нових господарів.

Рішення на сеймі приймалися більшістю голосів проте все це вже не змогло врятувати Польську державу.

2 ПОДІЛ

12 СІЧНЯ 1793 року Росія та Пруссія підписали Конвенцію про дру_ги^ поділ Польщі. До Пруссії відійшли польські землі (Гданськ, Тору_Нь Познань), а до Росії — деякі землі Правобережної України та централь­на частина Білорусі. Своїм маніфестом від 27 березня 1793 року Катерина II вклю­чила Подільське, Брацлавське, Волинське та Київське воєводства до складу Росій­ської імперії.

Другий поділ Польщі викликав спалах польського національно-визвольного руху, який очолив Тадеуш Костюіико.

У повстанні взяла участь частина шляхти, дрібних торговців, ремісників

13 жовтня 1795 року відбувся останній, п.ретій поділ Польщі. До складу Росії увійшли Західна Білорусь та Західна Во­линь, а також литовські й латвійські землі; до Австрії — Галичина, частина Волині и великопольські землі разом із Краковом, до Пруссії — західні й північні землі Польщі (серед них Мальборк, Варшава, Гнезяо* Плоцьк).

Унаслідок трьох поділів Польська дЩ жава перестала існувати.

Тадеуш Костюшко (1746-1817)

Син польського поміщика середнього стат­ку, навчався в школі при монастирі ордена піарів, потім у Царському Селі під Петербур­гом у ліцеї.

Брав участь у війні за незалежність у США на боці колоністів, 1777 року відзначився в битві під Саратогою. Перебуваючи на службі в американській армії, отримав посаду бри­гадного генерала. Наприкінці 70-х років по­вернувся до Польщі, де з 1789 року брав участь у роботі Чотирирічного сейму.

1793 року почалося повстання під лозунга­ми возз'єднання земель, що увійшли до скла­ду Росії, Австрії та Пруссії після першого поділу Польщі. 24 березня 1794 року в Кра­кові Т. Костюшко виголосив Акт повстання та зачитав текст своєї присяги як диктатора й го­ловнокомандувача національних збройних сил. 7 травня 1794 року видав Поланецький універсал, у якому обіцяв селянам свободу в разі перемоги польських волонтерів. До по­чатку вересня на теренах Литви й Галичини повстання було придушене. 20 жовтня п'д Мацієвцями був поранений і взятий у полон.

61. Літопис Самійла Величка - джерело з історії України XVII ст.

Літопис Самійла Величка (роки народження і смерті невідомі) — наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози XVII—XVIII ст., який разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Грабянки й "Історією Русів" творить комплекс козацької історіографії. Сам літопис не дійшов до нас у належному вигляді – дуже знищений перший том, значно менше другий. Цілком ймовірно, що книга не закінчувалася 1700 роком, бо і в заголовку, і в багатьох місцях третього тому згадуються події принаймні до 1720 року. Тому, є думка, що втрачені й прикінцеві сторінки літопису. Самійло Величко для створення свого Літопису не обмежився вузькими локальними матеріалами та власними спогадами. Навпаки, він використав різноманітні іноземні джерела. Але за найправдивіше джерело для Величка правили діаріуш (Щоденник) козацького літописця Самійла Зорки, особистого писаря гетьмана Богдана Хмельницького та дрібні козацькі «кронички». Літопис Величка написаний українською літературною мовою 18 століття з елементами народної мови. Літопис є одним з найголовніших і найбільш вірогідних творів української історіографії 2-ї половини 17 — початку 18 століття. Літопис складається з 4 частин: перша — «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» — змальовує події 1648—1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, — щоденника польського хроніста Шимона Окольського — власний коментар; друга і третя частини, які охоплюють 1660—1686 та 1687—1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії; у 4-й частині зібрано додатки з різних документів 17 століття.

Вперше опублікований Київською Археографічною комісією у 1848—1864 роках під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.», тт. I—IV.

62. Літопис Григорія Грабянки — козацький літопис 2-ї половини XVII — початку XVIII століття, складений гадяцьким полковником Григорієм Грабянкою. Користувався популярністю серед старшини Війська Запорозького, поширювався у багатьох списках. В центрі уваги Літопису події Хмельниччини 1648—1654 рр. та Руїни. Літопис Грабянки— одна з найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII — початку XVIII ст. Твір Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Грабянка користувався літописом Самовидця; «Синопсисом», який був вперше виданий 1674 р., довгий час служив свого роду підручником історії і витримав близько 30 видань; латиномовною працею «Польські аннали» офіційного історіографа польских королів Веспасіана Каховського, 3 томи якої вийшли у Кракові 1683, 1688 та 1698 рр.; а особливо поемою поляка Самійла Твардовського «Громадянська війна», виданою в Калішу 1681 р. Крім того, Грабянка посилається на твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа та Йоганна Гібнера. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало. "Літопис Григорія Грабянки" описує історію з часів виникнення козацтва і до 1709 року. У тексті літопису подається багато державних документів, гетьманських універсалів, актів, грамот.

63. Літопис Самовидця — козацький літопис староукраїнською мовою, одне з фундаментальних джерел з історії Східної Європи XVII століття, зокрема періоду Хмельниччини і Руїни в Україні. Написана очевидцем подій, вихідцем з старшини Війська Запорозького. Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин: перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій; друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі. Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім'я. Це стало можливе після праць Вадима Модзалевського про Романа Ракушку-Романовського. У 1920-их pp. низка авторів (Віктор Романовський; Олександр Оглоблин і особливо Микола Петровський) незалежно один від одного, на підставі аналізу автобіографічного матеріалу в Літописі, дійшли висновку (втім, вперше висловленого ще в 1846 істориком-аматором Д. Сєрдюковим), що автором Літопису Самовидця найправдоподібніше був Роман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій за Івана Брюховецького, а в останні десятиліття свого життя — священик у Стародубі. Ця думка була прийнята більшістю істориків (Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич та інші й зокрема новітня історіографія), але деякі автори називали інших кандидатів на авторство Іван Биховець, військовий канцелярист (Л. Окіншевич), Федір Кандиба, полковник корсунський (М. Андрусяк, Михайло Возняк) та ін.Оригінал Літопису не дійшов до нас.

64. Хроніка Феодосія Сафоновича, написана 1672-1673 pp. Феодосій Сафонович був ігуменом Київського золотоверхого Михайлівського монастиря. Це свідчить заголовок твору: "хроніка із стародавніх літописців». Рік написання (1672) - це рік падіння гетьмана Дем'яна Многогрішного і початок гетьманування Івана Самойловича, коли в українському суспільстві зароджувалася автономістських ідеологія. За літописної традиції Ф.Сафонович починає свою розповідь з легенди про потоп, про поділ світу праотцем Ноєм між його синами, розповідає тоді пояснення про те, звідки походить назва слов'ян; звідки назва росіян, ототожнює ім'я слов'ян з іменем сарматів, повторює легенду про запрошення трьох князів - Рюрика, Сінеуса і Трубода, які з собою і назва рус принесли. Весь твір складається з трьох книг та програм: "Хроніка про Русь», «Хроніки про початок і прізвисько Литви", "Хроніки про землю Польську". Хроніка "Ф.Сафоновича у багатьох відношеннях повторює південноруські літописи за Іпатським списком. Одночасно в загальний української літописний сюжет Ф.Сафонович вносить багато історичної інформації, взятої з інших хронік, у тому числі польських та інших зарубіжних. Цікавою в "Хроніці" є інформація про родовід українських князівських родин, зокрема князів Вишневецьких. Крізь весь твір Ф.Сафоновича чітко проступає позиція патріота, захисника честі й традицій Русі і православної церкви. Вихваляв Сафонович галицько-волинських князів Романа Мстиславича і Данила Романовича, якого називає королем. Симпатії автора - на боці тих литовських князів, які залишалися вірними православ'ю.

65.Українське козацтво в українській та зарубіжній історіографії. В 1857 р. два історики – польський Михайло Грабовський і український – Пантелеймон Куліш умістили в однім українськім виданні по статті на одну й ту саму тему. Обидві статті носили титул «Про причини взаємної ворожнечі поляків і українців в XVIIст.». Обидва вчені неоднаково пояснювали ці причини. Грабовський підносить заслуги польського елементу в ділі колонізації й оборони краю: він підкреслював дух релігійної толеранції з польського боку; брак адміністративного та панського гніту над українцями. Козаччина, на його думку, виросла й розвинулась на грунті повної політичної свободи, не польський уряд був винен в конфліктах, які виникли між козаками і поляками,а насильства польських жовнірів і суворі спроби приборкання незадоволених козаків. Куліш відповідав у своїй статті, що причиною боротьби були шляхтянські погляди на народ,козаків і селян вважали за нижчі стани, над ними шляхта й пани могли знущатись, скільки хотіли.Треба зазначити, що пізніше Куліш змінив свої погляди на козаччину, в значній мірі під впливом польської історіографії.Він став дивитись на козаччину, як на силу, що виявила більш руйнівних. Антидержавних настроїв,ніж творчих, він обвинувачував її в руйнуванні культури на Україні, а польських панів готовий був вважати за культур-трегерів,що старались приборкати козаччину, як перешкоду для міцної праці й для успіхів цивілізації.

Визначний археограф і історик Д.Бантиш-Каменський говорив про козаків як «о безстрашних,отчаянних воинах, прославивших хоробрими справами себе і свою вітчизну.»

Російський вчений С.М. Соловйов оцінював козацтво як антидержавний руйнівний елемент суспільства в середині XVII ст.

Польський шляхетський історик Марцін Бельський у своїй праці «Хроніка Польська» показав козаків воїнами-служебниками, які перебували при місцевій адміністрації.

Український вчений П.Г.Клепатський у своїх працях підкреслював побутовий характер козакування на степових теренах. Він зробив висновок, що до Люблінської унії 1569 р. козацтво являло собою вільне не осіле населення без міцної організації, що займалися мирними промислами.