86. Радянська історіографія

Наприкінці 20-х — на початку 30-х рр. набирає поширення концепція М. Покровського, за якою події середини XVII ст. в Україні починають трактуватися як «буржуазна козацька революція», в якій період 1648 — 1649 рр. виокремлювався як доба «демократичної селянсько-козацької революції». При цьому ігнорувався національно - визвольний характер боротьби. її сутність починає розглядатися насамперед крізь призму марксистської наукової парадигми, а отже ставиться у пряму залежність від формаційного та класового підходів. Зокрема, автори виданої в Києві у 1932 р. «Історії України» вбачали у ній «селянську революцію», під час якої селянсько-козацькі маси боролися за вільне селянське господарство, за створення передумов розвитку буржуазного ладу. Лише як класову розглядали боротьбу українського етносу М. Рубінштейн і Т. Скубицький При цьому цінні з наукового погляду спостереження цих дослідників (вони, поза всяким сумнівом, мали місце) затушовувалися розмитими ідеологічними штампами.

Новий крок на шляху формування радянської концепції подій середини — другої половини XVII ст. було зроблено в серпні 1937 р. Постановою журі урядової комісії по конкурсу на кращий підручник для 3-го і 4-го класів середньої школи з історії СРСР. У документі зазначалося, що автори підручника не бачать «ніякої позитивної ролі в діях Хмельницького в XVII ст. у його боротьбі проти окупації України панською Польщею і султанською Туреччиною», а перехід Грузії наприкінці XVIII ст. під протекторат Росії чи України під владу Російської держави розцінюють «як абсолютне зло, поза зв'язком з конкретними історичними умовами того часу». Вони ігнорують ту обставину, що «перед Україною стала тоді альтернатива — або бути поглинутою панською Польщею і султанською Туреччиною, або перейти під владу Росії; зони не бачать, що друга перспектива була все ж найменшим злом». Відтоді формула «найменшого зла» набула загального й універсального поширення, зокрема, й щодо оцінок акту приєднання України до Російської держави. Акцентування уваги саме на цьому аспекті визвольної боротьби приховувало у собі загрозу можливої підміни її суті сконструйованою з політичних міркувань схемою боротьби за приєднання України до Росії, що визначала б і її хронологічні межі — 1648~ 1654 рр. Па жаль, саме у цьому напрямі й пішла українська радянська історіографія.

Однак це стало помітним далеко не відразу. У працях кінця 30-х — першої половини 40-х рр. (А. Барабой, С. Боровий, В. Голобуцький, О. Макарець, К. Осипов, М. Петровський, М. Подорожний, В. Пічета, Б. Федороз, М. Шиманський та інші вчені) ще підкреслювався національно-визвольний характер боротьби, яку відтепер почали називати «визвольною війною» українського народу; мали місце спроби дослідити співвідношення її національно-визвольного і соціального аспектів; спостерігалось прагнення розкрити характер соціально-економічної політики уряду Б. Хмельницького; чимало уваги приділялося з'ясуванню ролі гетьмана у розвитку визвольної боротьби; піднімалася проблема державного будівництва в Україні в середині XVII ст.; приєднання України до Росії оцінювалося як «найменше зло».