89. Історіографія в діаспорі

Розглядаючи стан історіографічної розробки проблеми, було б вельми несправедливо не згадати вагомий доробок учених української діаспори та закордонних українознавчих центрів. Започатковане працями Д. Дорошенка, М. Андрусяка, Я. Рипки, Р. Лащенка, С. Шелухша, С. Дністрянського та інших науковців дослідження цілого спектра проблем української історії середини — другої половини XVII ст. у другій половині XX — на початку XXI ст. було продовжене у науковій творчості Н. Полонської-Василенко, Б. Крупницького, А. Винара, 3. Когута, О. Субтельного, Т. Мацьківа. Основна увага приділялася характеристиці гетьманату Б. Хмельницького (останнього оцінювали переважно як видатного державного діяча). В центрі уваги перебувала також проблема визначення юридичного характеру та сутності українсько-російського договору 1654 р. Окремо варто виділити вагомий внесок у вивчення Української революції Ф. Сисина, котрий одним із перших в історіографії звернувся до теоретичних питань визвольної і соціальної боротьби в Україні, зокрема, визначення характеру політичних і соціально - економічних зрушень в українському суспільстві, значущості революції у формуванні «модерної» української нації, ролі Б. Хмельницького в українській історії тощо. Різних сторін біографії гетьмана, його військового таланту, змін у соціальній та економічній сферах, взаємин козацької України з Росією, Портою, Кримом, Трансільванією й іншими державами торкалися у своїх працях С. Величенко, П. Гой, В. Гришко, В. Дубровський, С. Зеркаль, Д. Злепко, 3. Когут, Ш. Лемерсьє - Келькеже, Я. Падох, О. Пріцак, І. Рибчин, В. Сенютович-Бережний, Ю. Тисс-Крохмалюк й ін. Соціально-політичні події 60—70-х рр. XVII ст. досить ґрунтовно висвітлювали П. Зеркаль, О. Оглоблин, І. Рибчин, О. Субтельний, які, зокрема, негативно оцінювали міжусобиці, позитивно характеризували політику П. Дорошенка, спрямовану на відновлення цілісності Гетьманщини.

90.Сучасна польська історіографія

У 50-х - першій половині 70-х рр. XX ст. в історичній науці Польщі (вочевидь, не без впливу радянської історіографії) було визнано наявність національно-конфесійного протистояння у першій половині XVII ст., національно-визвольний характер боротьби 1648 р. Як відзначав у 60-х рр. знаний польський історик 3. Вуйцик, повстання «набирало все виразнішого характеру всезагальної визвольної війни проти польського панування. Не була то - як хотіли б деякі історики - війна домова, братовбивча, лише війна за незалежність всього руського народу на чолі з козаччиною». Йому вдалося порушити важливі для польської історіографії питання: «"Потоп" - боротьба всього народу з шведським нападом, так! Але "Вогнем і мечем"? Направду українське повстання потрясло основи Речі Посполитої і в союзі з іноземними силами загрожувало цілісності й існуванню Польської держави, але чи є воно вдячним тлом для повісті, що вихваляє богатирство і героїчні змагання поляків у захисті своєї Вітчизни? Чи ж прекрасна сторінка дій польського жовнірства, якою безсумнівно виступала оборона Збаража, може змінити в чому-небудь той факт, що не ми, а хлопи українські і козаки боролися з 1648 р. за незалежність... проти нас?». Відповідаючи на них, дослідник стверджував, що «народ польський сам знає гіркоту неволі і високо цінує боротьбу за незалежність! Дивно так склалося, що одна з найкращих повістей, написаних коли-небудь польською мовою, несправедливо підходить до визвольної боротьби лише тому, що була спрямована проти Польщі». Ця тенденція була продовжена у творчості Я. Пердені, який у завершеній на початку 70-х рр. монографії, присвяченій вивченню діяльності гетьмана П. Дорошенка, стверджував, що Б. Хмельницький добивався здобуття «повної незалежності України».

Однак із другої половини 70-х рр. XX ст. польські історики знову повертаються до концепції «домової війни», й визвольна боротьба українців знову почала трактуватися «козацькою війною» або «польсько - козацькою війною». Власне такою вона виступає у книзі Я. Качмарчика «Богдан Хмельницький», в якій гетьман зображений виразником і захисником інтересів козацтва, а не проводирем національних змагань українців. Щоправда, використовуючи термін «війна домова», окремі вчені не могли не відчувати його штучності. Так, 3. Вуйцик з одній із своїх праць підкреслював: «Вжили термін "війна домова", оскільки точилася вона всередині Речі Посполитої, але усвідомлюємо, що цей термін не є адекватним. Не була то одначе війна у межах одного народу (терміна "нація" намагатимуся уникати, бо він вносить досить багато замішання), а боротьба, можна б сказати, ледь не на життя й смертьміж двома народами, польським і руським, чи вживаючи трохи пізнішу термінологію, українським». У спеціальній праці «Війни козацькі у давній Польщі» (1989 р.) він використав термін «велика війна 1648—1654», а події 1648 р. назвав «великим повстанням в Україні». Визнаючи загальнонародний характер боротьби 1648 р., дослідник, тим не менше, звернувши увагу на її руїнницькі аспекти, зазначав: «Люта взаємна різанина, безумний терор; ото, мабуть, найбільш точна характеристика образу літа 1648 року з Україні». Таким чином, як свого часу влучно спостеріг Ф. Сисин, для «чергових поколінь поляків» повстання Б. Хмельницького знову ставало «не стільки конфронтацією двох народів, скільки прикладом безглуздої, руйнівної, дрімаючої у руському люді сили, яка час від часу вибухала у відповідь на польські спроби цивілізації "Дикого Сходу"».