8. Сагайдачний

Петро Сагайдачний (1570-1622) – гетьман реєстрового козацтва, політичний діяч. Найбільша справа Сагайдачного – впорядкування козацького війська. Було створено вперше дисципліновану козацьку армію. Очолив ряд вдалих по­ходів на Оттоманську Порту і Кримське хан­ство. З його ім'ям пов'язане взяття Варни і Кафи. У 1618 р. взяв участь у поході військ польсько­го королевича Владислава на Москву. Він установлював дипломатичні зв’язки з Московською державою, Річчю Посполитою, Грузією, Іраном проти Туреччини. Він був ініціатором відновлення вищої ієрархії православної церкви. Це здійснювалося спільними зусиллями Київського братства та козаків, відносини між якими стали особливо тісними після вступу всього Війська Запорозького до братства.

Хотинська війна 1621 р. 5-7 червня 1621 р. в урочищі Суха Діброва на Черкащині відбулася спільна рада на якій розглядали­ся пропозиції польського сейму щодо участі козацтва у війні проти Туреччини. Козацька рада ухвалила виступити спільно з поляками. На чолі козаць­кого війська був Сагайдачний. Під його керівництвом козаки відбили дев'ять штурмів, здійснили серію нічних атак, які, за винятком однієї, були успішними. Козацька тактика суттєво відрізнялася від польської. Коронний гетьман Карл Ходкевич віддавав пе­ревагу обороні. Козаки ж і під Хотином прагли діяти насту­пально.

Київське братство З усім військом Запорізьким Петро Сагайдачний вступив до Київського (Богоявленського) братства, що виступало проти колонізаторської політики шляхетської Польщі. І хоча нова культурна інституція була створена без дозволу короля, братство не відважувалися заборонити чи скасувати, бо побоювалися козацтва. За активної участі Сагайдачного на Русі-Україні 1620 р., всупереч політиці польсько-шляхетського уряду і католицької та уніатської церков, було відновлено православну ієрархію, ліквідовану після Брестської церковної унії 1596 р. Таким чином Сагайдачний зробив безпрецедентний для свого часу крок — поставив зброю на охорону освіти рідної країни та її культури.

9. Повстання Жмайла (1625) Занепокоєний масовим покозаченням селянства після Хотинської війни 1620-1621 років, уряд Речі Посполитої у вересні 1625 року послав на Південну Київщину військо на чолі з польським гетьманом Станіславом Конецпольським. Урядове військо 1 жовтня підійшло до Канева. Козацька залога вийшла з міста й після бою з каральним загоном під Мошнами (нині село Черкаського району Черкаської області) відступила до Черкас.

Разом з місцевими козаками канівські козаки відійшли до гирла річки Цибульника, де збиралися інші козацькі загони. Невдовзі сюди прибули з артилерією запорожці під керівництвомМарка Жмайла. З’єднавшись із козаками, Жмайло очолив повстанське військо.

15 жовтня відбувся запеклий бій. Повстанці завдали значних втрат ворогові, але під натиском переважних сил були змушені відступити до Курукового озера. 5 листопада 1625 року скинула Жмайла з гетьманства і уклала з урядовим командуванням невигідний для козацтва Куруківський договір.

• козацький реєстр збільшувався з 3 до 6 тисяч і мав бути складений протягом шести місяців. Вони мали збиратися для допомоги кварцяному війську в разі потреби:

• підвищувалася річна платня реєстровцям за службу до 60 тисяч злотих (крім додаткової плати старшині);

• оголошувалася амністія учасникам повстання, за реєстровцями зберігалося право обирати старшого (гетьмана), але його мав затверджувати король чи коронний гетьман Польщі.

Наслідки

• Поділ козацтва нареєстрових, заможніх (дуків), за якими визнавалися урядом козацькі права й вольності і які здебільшого дотримувалися угодовської позиції щодо польського уряду;

• нереєстрових, «випищиків», що за Куруківською угодою, мусили повернутися в кріпацтво. Їхнім центром стало Запоріжжя. Вони займали непримиренну позицію щодо магнатів, шляхти і всіх польських властей.

10. Федорович Тарас (березень — травень 1630) В березні 1630 року група запорозьких козаків на чолі з Тарасом Федоровичем вирушили з Січі на Придніпров'я і стратили гетьмана реєстрового козацтва Грицька Чорного — прихильника союзу зі шляхтою.

Спалахнувши в березні 1630 року, повстання протягом квітня — початку травня охопило значну територію України. Після поразки шляхетських військ у Корсунському бою 1630 року повстанці оволоділи Корсунем, Каневом, Переяславом та іншими містами. Своїм головним опорним пунктом вони обрали Переяслав. Повстанське військо утримувало під своїм контролем переправи через Дніпро і в разі невдачі забезпечувало собі шляхи відступу на територію Московської держави.

На придушення повстання вирушило з Бара велике військо на чолі з польним гетьманом Станіславом Конецпольським. 25 травня відбувся вирішальний бій, що закінчився перемогою повстанців. Конецпольський змушений був вступити з повсталими у переговори і підписати Переяславську угоду 29 травня 1630 року. Невдовзі гетьманом було обрано Т. Орендаренка. Побоюючись зради з боку угодовської старшинської верхівки, Федорович з частиною невдоволених угодою козаків пішов на Запоріжжя.

Переяславська угода 1630 – угода між польським гетьманом С.Конецпольським і українською козацькою старшиною, укладена 29.5 під Переяславом. Попри те, що вороже військо 15 (25).V.1630 р. зазнало поразки, частина козацької старшини і заможного козацтва (гетьманом запорізького війська тоді був представник угодовців А.Конашевич-Бут) погодилася піти на компроміс із польсько-шляхетським урядом. За умовами П.У. залишався в силі Куруківський договір 1625 р., проте реєстр було збільшено з 6 тис. до 8 тис.чол. Нереєстрові козаки зобов’язані були розійтися по домівках і повернутися під владу шляхти; їм гарантували амністію.

11. Павлюк (Павло Бут) Повстання Павла Павлюка (1637) Поштовхом до повстання був виступ запорізьких нереєстрових козаків. У травні 1637 р. вони, виступивши із Запоріжжя, захопили артилерію реєстровців у Корсуні і вивезли її на Запорізьку Січ. У серпні 1637 р. повстанський загін, керований Павлюком, вирушив із Запорізької Січі на Київщину. 12 (22) серпня 1637 року Павлюк звернувся до селян, реєстрових козаків і міщан з універсалом, в якому закликав заарештовувати реєстрову старшину  і вступати до повстанських загонів. Піднімати повстання на Переяславщині Павлюк послав полковників Карпа Скидана і С.Биховця.

Незабаром повстанці стратили гетьмана реєстрових козаків Саву Кононовича і ряд старшин-зрадників. Найширше повстання розгорнулося на Лівобережній Україні.

Повстання Острянина (1638) Найближчим помічником Острянина був Карпо Скидан, що брав участь у козацько-селянському повстанні 1637 р. .

Після поразки під Кумейками і Боровицею залишки повстанців під проводом Гуні і Скидана відступили в Запорозьку Січ, де зосередилися нереєстрові козаки-випищики, що готувалися для дальшої боротьби. У березні 1638 року напередодні походу, Острянин, що був обраний гетьманом, звернувся з універсалом до українського народу. Невдовзі повстанські загони, вирушили із ЗапоріжжяНа початку травня, під містечком Голтва, що належало Яремі Вишневецькому, повстанці отаборилися. Потоцький також зайняв позиції під Голтвою на початку травня. Свій табір він також укріпив. 25 квітня Потоцький відправив на правий берег Псла два полки іноземної піхоти й кілька тисяч реєстровців з завданням здобути замок з протилежної від мосту сторони. Острянин розгадав цей план і послав у тил цьому загонові досить значні сили повстанців. Штурм повстанського табору, розпочатий наступного дня Потоцьким був відбитий з великими втратами для останнього.

Зазнавши поразки, Потоцький 1 травня відійшов до Лубен, дуже вигідний для оборони пункт, і послав до коронного гетьмана в Бар гінців з проханням про допомогу. Острянин рушив слідом за Потоцьким на Лубни. 6 травня під Лубнами між повстанцями і урядовим військом (Потоцький мав близько 6 тисяч чоловік) почався жорстокий бій. Надвечір повстанці дужим ударом примусили ворога повернути назад03.06.1638 р. польсько-шляхетське військо оточило повстанців і вдерлося в їхній табір. Вважаючи Жовнинську битву 1638 р. програною, Я.Острянин з частиною війська переправився через Сулу і відступив на Слобідську Україну під захист. Повстанці, що залишилися на місці, продовжували боротьбу. Вони обрали гетьманом Д.Т.Гуню. Відступивши до гирла р.Сули (де впадає в неї р.Старець

Ординація Війська Запорізького

Ордина́ція 1638 постанова сейму Королівства Польщі, видана у лютому 1638 року після придушеннякозацько-селянського повстання під керівництвом Павлюка та Скидана.

Згідно з ординацією було скасовано виборність козацької старшини і ліквідовано козацький суд. Козацький реєстр зменшувався до 6 тисяч осіб — 6 полків по тисячі козаків у кожному. До реєстру вносили тількі тих козаків, які не брали участі у повстанні. Лише сотники та отамани могли бути обрані з козаків, які мали заслуги перед Річчю Посполитою. Усі виключені з реєстру повинні були повернутися до свого попереднього стану. Замість гетьмана призначали старшого комісара козацького війська, який підлягав безпосередньо коронному гетьманові Польщі. Міщанам і селянам було заборонено переходити в стан козаків.

Решта пунктів ординації спрямовувалася проти Запорозької Січі. Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Січі, щоб допомагати запорожцям відбивати татарські напади і перешкоджати їхнім походам у Крим і Туреччину. На Запоріжжя козак міг потрапити лише при наявності паспорта, затвердженого комісаром. Ординацією передбачалося відбудувати Кодак і розмістити в ньому сильний гарнізон з 600 піхотинців і 100 найманих драгунів. Нереєстрове козацтво ординацію не визнало.

12. Становище православної церкви в другій половині XVI - на початку XVII ст. Православні братства.У другій половині XVI ст. — першій половині XVII ст. православна релігія і українська національна культура стають надзвичайно важливим об’єктом наступу польських урядових кіл, магнатства і шляхти та католицької церкви. Проти цих ідеологічних основ української народності ведеться боротьба, скоординована з державним та економічним наступом, який ставив українську народність на межу виживання. Малося наметі колонізувати українську еліту, позбавити народ власної мови, денаціоналізувати його, знищити українську православну релігію і культуру, окатоличити Україну і в кінцевому результаті перетворити її в одну з покірних провінцій Речі Посполитої. Криза православної церкви у XV, другій половині XVI, та на початку XVII ст. продовжувалася. Вона була значною мірою результатом бездержавності українського народу і відсутності її захисту з боку держави. Проявами кризи у православній церкві, як і раніше, були призначення великим князем або магнатами — «на подання» — єпископів. Великий вплив мав так званий «патронат». Ці «патрони» переслідували й утискували православних священиків та мирян.

Щоб протидіяти польському ка­толицизмові, який через розгалужену мережу католицьких колегіумів і друкарень невпинно поширював вплив на нові східні землі, Українська православна церква мусила виро­бити власну систему освіти. Натомість із кожним роком дедалі потужнішою ставала Московська митрополія, яка прагла перебрати славу зга­слого Константинополя. Проголошення 1589 р. само­стійності Московського патріархату і надання його главі титулу Патріарха московського та всієї Русі занепокоїло українських церковних діячів, оскільки промовисто свідчи­ло про наміри Московського царства щодо українських земельДумки католиків щодо унії. У Польщі щодо унії церков одностайності не було. Одні взагалі виступали проти будь-якого об'єднання, інші ж (а їх була більшість на чолі з коро­лем) не заперечували можливості унії. Проте польським мож­новладцям не потрібна була авторитетна українська церква, рівна в правах із польською. Тому об'єднання церков вони тлумачили як навернення до католицизму. Братства. Вплив реформаційних ідей засвідчує й діяльність право­славних братств. Так називають, національно-релігійні громадські об'єднання міщан при православних церквах. Найавторитетнішим було Львів­ське Успенське братство. Незабаром Львівське братство домоглося ставропігії - права підпорядкову­ватися не своїм єпископам, а безпосередньо патріархові. Відтоді братство стало називатися ставропігійним, під­креслюючи цим незалежність від місцевої церковної влади і своє право контролювати церковне життя, духівництво та єпископат. Братства намагались очистити релігійне життя від пишної зовнішньої обрядовості, висту­пали за рішуче впорядкування церковних справ, хотіли мати церкву «дешевою» й загальнодоступною.