83.В’ячеслав липинський

Перше дослідження Липинського “Шляхта в Україні” виходить друком 1909р.у Кракові. Відтоді він проймається питаннями осмислення ролі шляхетських верств для долі України. В. Липинський став одним з лідерів прибічників державної незалежності, опонентом федераліст таких як М.Грушевський, В. Винниченко, С.Петлюра та ін.., що групувалися навколо партій Українських національних демократів та Української народної партії. Він очолив групу “Вільна Україна”. Як захисник суверенітету України, прихильник збереження приватної власності на землю, він стає одним із організаторів української демократично – хліборобської партії, що була заснована влітку 1917р. На з’їзді в Лубнах. робить спробу сформувати українську кавалерійську частину, але це не знайшло підтримки у секретаріаті Центральної Ради. У 1920р. у Відні друкується його історичне дослідження “Україна не переломі. Замітки до історії українського державного будівництва у ХVIIст.”, де головним предметом аналізу постають проблеми української державності, роль еліт, громадських та військових інститутів в історичному процесі. Досліджуючи історію української держави часів Богдана Хмельницького в книзі “Україна на переломі 1657 – 1659” В. Липинський на відміну від М. Грушевського, Антоновича та інших вчених, розглядає Хмельниччину як процес будування української державності, а Богдана Хмельницького вважає найбільшим генієм української політичної думки, своєрідним будівничим української держави. Аналізуючи політику Б. Хмельницького, її досягнення та прорахунки, вчений доходить висновку, що Хмельницький прагнув створити незалежну гетьманську державу, але цьому заважали ідеї й хаос в політиці, брак організації і дисципліни. В історії українського народу Липинський вирізняє два періоди під час правління гетьмана Богдана Хмельницького, коли виникла можливість появи спадкоємного гетьманства. Виборне гетьманство для Липинського — це неможлива за своєю сутністю демократична диктатура, це ідея українського Наполеона. Виборність не дасть можливості гетьману бути над класовими і партійними зіткненнями, залишатися незалежним у своїй політиці від групового інтересу. Суперечності В.Липинського з П. Скоропадським були пов’язані з їх різною орієнтацією на моделі монархізму: європейського, конституційного (як в Англії), та східного, деспотичного (як у Росії). Гетьман схилявся до східної моделі, що було не прийнятним для Липинського. В.Липинський прагне створити нову організацію – “Братство українських класократів - монархістів”, пише програмну статтю для “Збірника хліборобської України”, що вийшла друком вже після смерті. Помер він у санаторії біля Відня у 1931р. Творення національної української державності було змістом життя та найвищою політичною цінністю для В’ячеслава Липинського. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтелігенції.

84. Російська історіографія XIX ст.

На зламі XVIII—XIX ст. закладаються основи російської концепції українських подій середини XVII ст. Однак ані в імперські, ані в радянські часи їх оцінка як революційних була неможливою, оскільки дії українського народу кваліфікувалися як боротьба за «возз'єднання Русі» після вимушеної багатовікової перерви, викликаної монгольським і татарським завоюванням. Так, російська історіографія, репрезентована науковим доробком Г. Карпова, М. Кояловича, В. Ключевського, М. Павліщева, С. Соловйова, В. Ейнгорна та інших вчених зі світовими іменами, починає розглядати національно-визвольну боротьбу українців під кутом зору добровільної зміни річпосполитського режиму на протекцію московського царя. Як і в польській, у ній замовчувалися питання, пов'язані з розбудовою Української держави, ідеалізувалася політика російського уряду щодо Гетьманщини, а виступи козаків і поспільства різко осуджувалися. Вкрай негативно оцінювалася орієнтація українських гетьманів на Польщу чи Османську імперію. Неоднозначними були й оцінки діяльності Б. Хмельницького (як і на пізніших етапах, полярність їх здебільшого обумовлювалася досить віддаленими від наукової сфери інтересами). Зокрема, якщо у працях Г. Карпова він виступав талановитим політиком і полкозодцем, то В. Ключевський бачив у ньому лише людину із «пересічним політичним розумом». Помітним явищем у російській історіографії стала поява праць В. Мякотіна, присвячених суспільно-економічним наслідкам соціальної боротьби в Україні (до речі, він одним із перших почав вживати для її означення поняття «селянська зійна»). У дослідженнях першої третини XX ст. починають превалювати проблеми українсько-російських відносин у контексті укладення українсько-російського договору 1654 р. (М. Дьяконов, І. Коркунов, А. Одинець, І. Нольде та ін.); соціально-економічних процесів; започатковується ігнорування національно-визвольної складової боротьби українців. Надалі підходи й оціночні критерії в російській і українській (принаймні, на радянських теренах) історіографіях починають визначатися спільними чинниками, отже розмежовувати ці історіографічні напрями щонайменше до 80-х рр. важко.

85…Польські історики 19 ст. відзначали, що українське козацтво негативно вплинуло на розвиток польської держави в XVI–XVII ст. Причини козацьких повстань історики-позитивісти шукали в соціально-економічних обставинах. Релігійні причини конфліктів на одне з провідних місць висували варшавські та львівські вчені. На початку ХХ ст. сформувалося кілька підходів до зображення козаків: одні історики вважали їх розбійницькими ватагами, які шкодили інтересам Речі Посполитої; інші – наголошували на їхньому “тюркському” етнічному та культурному походженні; треті – розглядали козаків як суспільну верству, проміжну між шляхтою та селянством. Дискусії між дослідниками зосереджувалися навколо двох польсько-козацьких угод – Зборівській, яку вважали результатом слабкості Речі Посполитої, та Гадяцькій, що слугувала зразком для формування польсько-українських взаємин.

Про гайдамацький рух та українське національне відродження польські історики писали небагато, прагнучи не ускладнювати тогочасні українсько-польські взаємини в Галичині. Вони наголошували, що з гайдамацького руху скористалися сусідні держави, зокрема, розглядали його як наслідок російських впливів і діяльності православної церкви. Представники старшого та молодшого поколінь істориків, досліджуючи українське національне відродження, не бачили можливості створення у ХІХ ст. незалежної України: багатонаціональна польська держава представлялася їм єдиним шансом відбудови державності поляків і українців.

Більшість польських дослідників схвально оцінювали Люблінську унію, відзначаючи й певні її некорисні наслідки для розвитку Речі Посполитої: запровадження федеративної форми правління, збереження окремішності Київського воєводства у складі Речі Посполитої тощо. Унію критично висвітлювали представники краківської школи, які у виникненні федеративної держави вбачали передумови краху Речі Посполитої. Однак зі зміною політичної ситуації в Галичині їхні погляди втратили колишній критицизм. Для представників варшавської школи унія була своєрідним успіхом Речі Посполитої, що проявився в територіальних і демографічних здобутках. В укладенні унії вони вбачали вигоду для усіх сторін: польська та литовська держави забезпечили свої кордони зі сходу, а українські землі отримали нові перспективи розвитку (національні та цивілізаційні здобутки). Схвально оцінюючи унію, львівські історики не заперечували її певних вад: подвійного уряду, фінансів і війська; однак вважали, що збереження часткової самостійності литовської держави у майбутньому не мало негативних наслідків. З такими поглядами польських істориків полемізували українські вчені (О.Барвінський, І.Шараневич, І.Франко, М.Грушевський), які, шукаючи істину, відкидали польське трактування наслідків унії, натомість акцентували увагу на утисках і сповільненні розвитку української й литовської націй.

На думку польських істориків кінця ХІХ ст., козацтво стало однією з причин занепаду польської держави. Для краківських істориків воно було результатом різноманітних чинників: природних умов краю, обставин, створених устроєм Речі Посполитої, розвитку фільварково-панщинної системи.