12.3. Доречність, обумовлена внутрішньомовними чинниками

До внутрішньомовних чинників, пов’язаних із доречністю мовленнєвих засобів, відносяться: а) відповідність слова і позначуваного ним предмету, б) контекстуальна і в) стилістична відповідність.

Вище згадувалося, що точність проявляється в адекватності слова і позначеного ним предмету, а логічність – в адекватності слова і поняття про предмет. Інакше кажучи, доречним є те, що точно і логічно виражає думку. Такого роду доречність відповідає літературним нормам мови, традиціям слововживання, художнім смакам.

В усному та писемному мовленні можна виявити чимало випадків лексичної несумісності, наприклад: „Дидактичний матеріал у шкільному підручнику нагромаджений рівномірно, різноманітний в кожному параграфі”. Слова і вирази можуть бути контекстуально недоречними, хоча з т.з. логіки вони вживаються правильно: „Великий український поет так і зміг улаштувати своє особисте життя”; „Столицю незалежної України заснував легендарний Кий”.

Внаслідок мимовільного поєднання в одній синтаксичній конструкції, в одному міні-контексті стилістично різнорідних слів виникає стилістична несумісність. Найбільш розповсюджений випадок – змішування елементів книжного й розмовного стилів. Особливо зловживають цим газетярі: „Біля воріт запинилась група воїнів” (замість: солдатів); трудівники нашого цеха (замість: працівники).

Буває, однак, і таке: те, що на перший погляд здається недоречним, насправді перетворюється у виразний художньо-стилістичний прийом. Так, багаторазове вживання однієї й тієї ж частини мови створює ефект градації. Підсилює експресію викладу:

Пропало, пройшло, пролетіло, Одвіялось, сном одіснилось,

Минулося, щезло, спливло, Одмарилось – ген набулось,

Лишень головешками тліло, Вкотилось і ген одкотилось,

Лишень попелищем цвіло. Солоним риданням зайшлось (І.Драч).

Слова – і сині, і рожеві, Слова – червоні і зелені,

Слова – веселі та сумні, Слова – холодні і жаркі,

Вогнем гартовані, крицеві, Слова – і люті, і навіжені,

І просто – тіні неземні. Слова – медові та п’янкі (В.Гетьман).

13. Публічний виступ і культура мовлення

Публічний виступ, тобто офіційна промова однієї людини, звернута до групи слухачів, представляє собою вищу форму мовленнєвої діяльності. Офіційність і важливість промови вимагають від автора високої культури мовлення, ораторської майстерності, мобілізації фізичних, духовних і розумових зусиль. Публічний виступ найтісніше пов’язаний із поняттям „ораторське мистецтво”, або „красномовство”. Навряд чи варто доводити, яку величезну роль відігравало й відіграє красномовство в громадському, культурному, політичному житті кожного народу, кожної держави.

Сучасне красномовство сягає своїм корінням в глибину тисячоліть людської культури. Його сліди знаходимо в Стародавньому Єгипті, Межиріччі; в Стародавній Греції воно укріпилося як мистецтво і подальший розвиток знайшло в Стародавньому Римі.

13.1. Роди і види сучасного красномовства

Теоретики ораторського мистецтва виокремлюють такі роди красномовства: суспільно-політичне, академічне, судове, соціально-побутове і богословсько-церковне.

Суспільно-політичне красномовство містить наступні види:

1. Доповідь на соціально-політичні та політико-економічні теми – здебільшого читаються лекторами – членами різних освітніх товариств (наприклад, „Знання”). За допомогою таких доповідей пропагуються ідеї та політика уряду чи якоїсь партії, розкриваються справи та задуми опозиційних, ворожих угруповань.

2. Звітна доповідь – має місце на зібраннях представників політичних та громадських організацій, коли виборні органи зобов’язані періодично звітувати у формі доповіді перед членами організації. Структура і композиція звітних доповідей, як правило, є стандартними.

3. Політична промова виголошується, наприклад, з трибуни парламенту лідером партії, що прийшла до влади, головного уряду чи держави з викладом своєї політичної програми дій.

4. Дипломатична промова виголошується звичайно тоді, коли вручають вірчі грамоти представники дипломатичного корпусу зарубіжної країни, коли ведуться переговори на рівні глав держав, міністрів закордонних справ, послів.

5. Політичний огляд містить у собі коротку характеристику міжнародної і внутрішньодержавної політики; в монологічному мовленні політичного оглядача (в радіо- і телепередачах) подається не лише інформація про події та факти, але й оцінка їх. Політичний огляд за композицією мозаїчний, хоча й об’єднаний загальною думкою, ідеєю.

6. Військово-патріотична промова присвячується питанням виховання любові до Вітчизни, готовності стати на її захист, прославлення подвигів народних героїв і т.д. Такі промови виголошуються під час вшанування роковин з дня військової перемоги, при відкритті меморіалів героям та подіям, на випусках слухачів військових училищ та академій.

7. Мітингова промова за змістом може бути політичною, патріотичною; вона виголошується на мітингу, тобто перед значною кількістю людей і характеризується спонуканням до чогось, пристрасністю, емоційним напруженням. Прикладом можуть служити промови ораторів під час революційних подій, заклики до повстання, до зброї, мітинги на підприємствах, установах, на вулицях і площах. Технічні засоби звукового підсилення роблять сьогодні мітингові промови найефективнішим знаряддям масового впливу на людей.

8. Агітаційна промова за метою є близькою до мітингової, але вона виголошується перед значно меншою кількістю слухачів, з меншою емоційною напругою, та й за часом вона є значно коротшою. Цей вид красномовства сьогодні втратив свою актуальність, своє соціальне значення.

Академічне красномовство є притаманним науковій сфері і містить види:

1. Вузівська лекція – найбільш розповсюджений вид академічного красномовства. Вона має давні традиції в історії вищої (в першу чергу – університетської) освіти. Вузівська лекція звичайно являє собою ланку в ланцюзі лекційного курсу, складовий елемент в єдиному цілому. Кожна така лекція може бути суто науковою з характерними ознаками об’єктивності, безпристрасності, відсутності образності, але може бути й художньо виразною. Взагалі для вузівської лекції бажана присутність експресивно-емоційних елементів, на відміну від наукових доповідей, оглядів, повідомлень, що переслідують лише одну мету – передати наукову інформацію.

2. Наукова доповідь – виклад чого-небудь нового, невідомого науці або нове висвітлення вже відомих фактів. Виголошується на конференціях, симпозіумах з метою інформувати компетентну аудиторію про результати досліджень і обговорити ці результати.

3. Наукове повідомлення (або інформація) – це гранично коротка доповідь про результати наукових досліджень, це може бути заявка на самостійну розробку наукової теми.

4. Науковий огляд – це також стисла характеристика проблем і питань, викладених в науковій літературі (монографіях, збірниках статей) з оцінкою зробленого вченими.

Судове красномовство базується на тривких традиціях, вироблених ще за античних часів. До нас дійшла величезна кількість судових промов стародавніх ораторів. Розрізняються наступні види судового красномовства:

1. Прокурорська (обвинувальна) промова - виголошується прокурором або обвинувачем, який виступає від імені держави; в ній пропонуються і обґрунтовуються міри покарання підсудного, що порушив установлені в суспільстві норми й закони правопорядку.

2. Адвокатська (захисна) промова має на меті захист інтересів підсудного; захисник звертається до суддів та присяжних з проханням підійти до звинуваченого об’єктивно, без упередженості, гуманно; промова його часто є розрахованою на емоційний вплив з метою пом’якшення кари для підсудного.

3. Самозахисна промова надається звинувачуваному в процесі судового розгляду або в кінці його. На жаль, за радянських часів така промова була зведена нанівець: думки і почуття підсудного не враховувалися.

Соціально-побутове красномовство представлене наступними видами:

1. Ювілейна промова – виголошується звичайно на честь якого-небудь громадського, політичного чи культурного діяча у зв’язку з „круглою” датою його життя або діяльності; промова може бути присвячена ювілею підприємства, установи, організації, мста, країни.

2. Застольна промова (тост) звучить на званому обіді, на бенкеті, присвяченому знаменній події (дню народження, весіллю, проводам до армії, і т. ін.). Застольні промови, як і ювілейні, містять похвалу людині, побажання сімейного щастя, здоров’я, творчих успіхів. Тост, як правило, буває дуже коротким.

3. Надгробна (поминальна) промова (ще кажуть „надгробне слово”) виголошується на громадській панахиді, над могилою на кладовищі; в ній розкривають життєвий шлях померлого, дають високу оцінку його діяльності, уславлюють його чесноти; промовці обіцяють пам’ятати, наслідувати його благородні заповіти, приклад, продовжувати добрі справи. Зміст і важливість надгробної промови залежить від значення створеного покійним, від його ролі в колективі, в суспільстві.

Богословсько-церковне красномовство – один із найстародавніших родів красномовства, що з’явився в людському суспільстві разом із релігійними віруваннями, коли таємним словом володіли жерці. В радянському суспільстві богословсько-церковне красномовство було придушене, всіляко переслідувалось. І лише сьогодні, після розпаду комуністичної імперії, з’явилась можливість для розвитку релігійного красномовства.

Вирізняють два види релігійного красномовства:

1. Проповідь – виголошується з церковного амвону або в іншому місці для парафіян (прихожан). Вона використовує емоційні засоби впливу на слухачів, прищеплюючи їм релігійні заповіти, високі моральні якості, віру в Бога. Богослужіння в храмах супроводжується співами, музикою.

2. Промова на соборі (зібранні вищого християнського духівництва) адресовані самим служителям церкви і більш нікому, та й то лише „вибраним”. В них розглядаються внутрішньо церковні справи, що стосуються даної релігії, віросповідання.

13.2. Складники публічного виступу

Публічний виступ – складне явище, воно являє собою сполучення багатьох компонентів” чим гармонійнішим є таке сполучення, тим досконалішим є публічний виступ.

Успіх публічного виступу починається із знання предмету мовлення. Публічна промова вийде вдалою, якщо оратор добре знає те, про що збирається говорити. Глибоким знанням предмету володіють люди, в коло інтересів входить даний предмет, пов’язаний з їх громадською або трудовою діяльністю та світоглядом і у котрих в цьому плані накопичено значний професійний і життєвий досвід.

Однак для того, щоб промова дійшла до свідомості слухачів, зачепила їхні душі, вивела їх із стану байдужості і пасивності, оратору потрібні ідейна переконаність, цілеспрямованість, наступальність та пристрасність. Промовець має бути зацікавлений у певному результаті свого виступу, в його ефективності. Потрібно твердо вірити в те, про що говориш, бути принциповим в утвердженні своєї точки зору, ставити перед собою меті – схилити аудиторію на свій бік, змусити її думати по-твоєму. В цьому неабияку роль відіграють темперамент оратора, його вмінні користуватися прийомами ораторського мистецтва, впливовою силою слова, законами логіки та психології.

Для промовця дуже важливо знати аудиторію, котрій адресуєш свої думки і почуття. Одна справа - виступити по радіо і телебаченню, де зовсім відсутній зворотний зв’язок із слухачами, де неможливо уявити собі, хто саме тебе слухає, і інша справа – безпосереднє звернення до присутніх. Публічний виступ – це монологічне мовлення, але монолог тут своєрідний; чуйно прислухаючись до аудиторії, оратор вловлює її реакцію і якоюсь мірою пристосовується до неї. Можна сказати, що публічний виступ – це невидимий діалог між оратором і слухачами, в якому останні реагують на зміст і форму мовлення лише своєю поведінкою, жестами, виразом обличчя, очей, іноді – репліками, - і все це оратор повинен ураховувати під час виголошення промови. Недарма аудиторію називають „найчутливішим барометром”. Промовцю заздалегідь потрібно знати основні характеристики аудиторії (професійний склад, загальноосвітній рівень, вік та інші параметри, у т.ч. і кількість слухачів) для того, щоб співвіднести з ними зміст і форму виступу, різні другорядні деталі, від яких залежатиме успіх виступу.

Слід також звернути увагу на техніку мовлення та паралінгвістичні засоби її. До техніки мовлення звичайно відносять голосові дані, дикцію та інтонацію. Оратор повинен мати сильний, звучний голос, що здатен передавати найтонші емоції, модальні відтінки, змінювати висоту, силу і навіть тембр. Необхідно виробляти правильну дикцію, тобто чітку, чисту вимову звуків, яка виключає шепелявість, говоріння в ніс, крізь зуби, без участі губ. Слід мати такої сили голос і таку дикцію, щоб слухачі в усіх кутках великого залу розбирали слова, виокремлювали їх з мовленнєвого потоку. Інтонація повинна бути багатою, виразною. Монотонне, інтонаційно одноманітне мовлення робить промову нудною, невиразною, малоефективною, яка заколисує аудиторію.

До паралінгвістичних засобів мовлення відносяться жести, міміка, поза, рухи оратора. Жести та міміка - невід’ємні компоненти хорошого публічного виступу, особливо притаманні вони ораторам художньо-емоційного типу. Важко уявити собі емоційно насичену промову, яка виголошується з безпристрасним, застиглим обличчям і нерухомими руками, що повисли вздовж тулуба або міцно вчепилися в трибуну. Жести і міміка, супроводжуючи мовлення, підкреслюють, виділяють в ньому необхідні інтонаційно-смислові частини, доповнюють зміст висловлювання; вони мають бути помірними, доречними, стриманими, а головне – значущими.

ЛІТЕРАТУРА

Посібники, монографії, збірники статей:

1. Апресян Г.З. Ораторское искусство. – М.: МГУ, 1972.

2. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів: Світ, 1990.

3. Баймут Т.В., Бойчук М.К., Волинський М.К. та ін. Порівняльна граматика української і російської мов. – К.: Рад. школа, 1961.

4. ВАндишев В.М. Риторика: екскурс в історію вчень і понять: навч. посіб. – К.: Кондор, 2006.

5. Винницький В.М. Наголос у сучасній українській мові. К,: Рад школа, 1984.

6. Головин Б.Н. Основы культуры речи. – М.: Высшая школа, 1988.

7. Гуревич С.С., Погорілко В.Ф., Герман М.А. Основи риторики. – К.: Вища школа, 1978.

8. Дудик П.С. Синтаксис сучасного українського розмовного літературного мовлення: Просте речення; еквіваленти речення. – К.: Наукова думка, 1973.

9. Ефимов А.И. О языке художественных призведений. – М.: Учпедгиз, 1954.

10. Жаркова Л.П. Майстерність публічного виступу. – К.: Політвидав України, 1982.

11. Ижакевич Г.П., Кононенко В.И., Пилинский Н.Н., Сиротина В.А. Сопоставительная стилистика русского и украинского языков. – К.: Вища школа, 1980.

12. Ильяш М.И. Основы культуры речи. – Киев-Одесса: Вища школа, 1984.

13. Коваль А.П. Культура ділового мовлення: Писемне та усне ділове спілкування. – К.: Вища школа, 1977.

14. Коваль А.П. Культура української мови. – К.: Наукова думка, 1964.

15. Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. – К.: КДУ, 1969.

16. Кожина М.М. Стилистика русского языка. – М.: Просвещение, 1983.

17. Культура української мови: Довідник (С.Я.Єрмоленко, Н.Я.Дзюбишина-Мельник, К.В.Ленець та ін.). – К.: Либідь, 1990.

18. Мацько Л.І. та ін. Стилістика української мови: Підручник. – К.: Вища школа, 2003.

19. Микитюк М.В. Факультативний курс української мови. Риторика. – Х.: „Основа”, 2007.

20. Мова і час: Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови (С.Я.Єрмоленко, Г.М.Колесник, К.В.Ленець та ін.). – К.: наукова думка, 1977.

21. Об ораторском искусстве / Авт. – сост. А.В.Толмачев. – М.: Политиздат, 1973.

22. Огієнко І.І. Українська культура: Коротка історія культурного життя українського народу / Ред. М.Т.Максименко. – К.: Абрис, 1991.

23. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль. – К.: Наукова думка, 1976.

24. Розенталь Д.Э. Практическая стилистика русского языка. – М.: Высшая школа, 1977 (і пізніші видання).

25. Русская орфография в сопоставлении с украинской (С.В.Воробьева, Н.А.Семенов, А.В.Швец, Н.П.Яковенко). – К.: Вища школа, 1974.

26. Русские писатели о языке (18-20вв.). – Л.: Советский писатель, 1954.

27. Скрипник Л.Г. Фразеологія української мови. – К.: Наукова думка, 1969-1973.

28. Сучасна українська літературна мова: В 5-ти т. – К.: Наукова думка, 1969-1973.

29. Теоретичні проблеми лінгвістичної стилістики. – К.: Наукова думка, 1972.

30. Томан Іржі. Мистецтво говорити. – К.: Політвидав України, 1989.

31. Українське усне літературне мовлення. – К.: Вища школа, 1967.

32. Федоренко Н.Т. Меткость слова (Афористика как жанр словесного искусства). – М.: Современник, 1975.

33. Чак Є.Л. Складні випадки вживання слів. – К.: Рад. школа, 1984.

Словники, довідники:

34. Великий тлумачний словник сучасної української літературної мови /Уклад. і гол. ред В.Т.Бусел. – К.: Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2002.

35. Гринчишин Д.Г., Сербенська О.А. Словник паронімів української мови. – К.: Рад. школа, 1986.

36. Грінченко Б. Словарь української мови: В 4-х т. – К., 1907 – 1909.