Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ОСНОВИ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
23.11.2019
Размер:
667.14 Кб
Скачать

4.2. Правильність як комунікативна якість мовлення

Основною комунікативною якістю мовлення слід вважати його правильність, тобто дотримання літературних норм у мові і мовленні на всіх рівнях, що забезпечує єдність, стабільність та авторитетність згаданих норм. Правильність лежить в основі інших комунікативних якостей мовлення: перш, ніж оволодіти тонкощами, особливостями мовної культури, необхідно засвоїти загальноприйняті літературні норми і правила, навчитися ними користуватись. У працях з культури мовлення правильність зіставляється з іншими комунікативними якостями. Л.І.Скворцов, наприклад, розрізнює правильність мовлення і мовленнєву майстерність і зазначає, що оволодіння літературною мовою має два ступені: „перший, нижчий ступінь” - правильність мовлення, коли варіанти оцінюються категорично: правильно - неправильно, за нормами рідної мови – з порушенням цих норм, а „другий, вищий ступінь” – культура мовлення у повному розумінні, коли варіантам даються оцінки типу: краще – гірше, точніше, виразніше, доречніше; цей, другий ступінь і є те,, що, за словами вченого,, й відноситься до поняття „мовна майстерність”. На думку М.М.Пилинського, правильність є основою науки про культуру мови. „Без цього поняття не можуть обійтися ані традиційні орфоепія та орфографія, які встановлюють загальні правила вимови і правопису будь-якої розвиненої літературної мови, ані так звана ортологія, що досліджує відмінність між варіантними способами висловлювання, особливо на лексичному та синтаксичному рівнях” [13:60].

Розглянемо найбільш важливі і складні випадки, пов’язані з варіантністю мовленнєвих одиниць, з особливостями їх використання у тому чи іншому стилі.

4.3. Орфоепічні норми

Стилі вимови. Дотримання орфоепічних правил є однією з основних умов високої культури усного мовлення. В різних сферах мовленнєвої діяльності функціонують не лише різні стилі мови і мовлення, але й різні стилі вимови. У сучасній науці виокремлюють два основні стилі вимови: повний (книжний, академічний) і неповний (розмовний, нейтральний). Вони відрізняються один від одного: 1) темпом мовлення; 2) характером вимови ненаголошених голосних; 3) особливостями вимови деяких окремих звуків, звукосполучень та морфологічних форм; 4) варіантами наголосу в одних і тих же словах.

Повний стиль вимови характеризується нешвидким, уповільненим темпом мовлення, незначною редукцією звуку [е] в ненаголошених складах, суворим дотриманням орфоепії окремих звуків та звукосполучень, правильним (кодифікованим) наголосом у словах та їхніх формах. Цей стиль використовується при виголошенні офіційних промов, наукових доповідей та лекцій, ним користуються диктори радіо й телебачення. Для того, щоб донести до слухачів зміст тексту і вплинути на них у потрібному напрямку, автори мовлення прагнуть до чіткої вимови, в якійсь мірі навіть приговорювання окремих звуків і звукосполучень.

Неповний стиль вимови уживається звичайно при неофіційному спілкуванні, в невимушений обстановці, головним чином, і діалогічному мовленні. Швидкий темп мовлення призводить до нечіткої вимови звуків, особливо ненаголошених голосних, і навіть до випадіння окремих звуків, складів: скіки (скільки), тіки (тільки), сьодні (сьогодні), триц’ років, вісімсят, до’дної, коператив (без подовженого [о]). Неповний стиль часто наближається до просторіччя, коли значно деформується звукова оболонка слова, коли замість одного звука вимвляється інший: дамно, транвай, полуклініка, телевізер, прополюс.

Вимова окремих звуків та звукосполучень. В українській мові, як відомо, відсутнє акання, отже [о] в усіх складах вимовляється чітко; ненаголошене [о] перед наголошеним складом з [у] звучить з наближенням до [у]: кожух, зозуля, розумний. Ненаголошене [е] вимовляється з незначним наближенням до [и]: весна, перлина, зерно. Приголосні [ж], [ч], [ш] перед [і] вимовляються напівм’яко (а не м’яко, як то вважає більшість мовців). Ті, для кого українська мова не є рідною (в першу чергу росіяни), вимовляють [ж], [ш], [ц] перед [і] твердо: жинка, наши, хлопци. Звук [ч] слід вимовляти твердо, лише у звукосполученні [щ] ([шч]) він пом’якшується (вищий – вишч’ий). Фонеми [дж] та [дз] вимовляються як африката, а не як два окремих звуки; окремо ж вони вимовляються, коли [д] відноситься до префікса, а [ж] або [з] – до кореня: піджарити, відзнака.

Стосовно проривного [ґ] слід запам’ятати слова, в яких воно вимовляється: ґава, ґанок, ґандж, ґвалт, ґедзь, ґерлиґа, ґніт (в лампі), ґрати (імен.), ґрунт, ґуля, ґудзик, дзиґа, леґінь. Між іншим, проривне [ґ] зустрічається на стику слів або складів, коли [к] переходить у дзвінкий проривний [ґ]: вокзал, якби, Великдень.

Серед подовжених приголосних найчастіше вживається [н’], потім [т’], [л’], рідше - [ц’]: знання, рішення, видання, життя, сміття, забуття, зілля, весілля, міццю. У неповному стилі мовлення ця подовженість приголосних не відчувається.

Звукосполучення [чн] у деяких народно-побутових словах вимовляється як [шн]: молочний, пшеничний, смачний, сонячний, яєчня; [чц’] вимовляється як [ц’]: хусточка - хустоц’і, казочка - казоц’і; [тш] у живому мовленні дає [ч]: коротший – короччий.

Дієслівні форми на –ться і –шся вимовляються: здається - здаєц’а, готується - готуєц’а, штовхаєшся – штовхаєс’а.

Префікси без-, роз- у повільному темпі мовлення перед глухими вимовляються з дзвінким [з], а в швидкому темпі [з] звучить глухо.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.