Король нічних, врочисто божевільних

І похоронних асамблей (М.Бажан).

Метафора – найбільш поширений спосіб переосмислення слів. В повному розумінні метафора – це будь-яке вживання слова у переносному значенні; метафора у вузькому смислі – це перенесення значення за схожістю. В основі метафори лежить порівняння (тому інакше її називають скороченим порівнянням), в котрому, однак, відсутні назви предмету, який порівнюють, і ознаки, вони лише маються на увазі. Наприклад: „Блакитними річками тече льон” (М.Коцюбинський).

Це проста метафора, а ось приклад розгорнутої: „Бувають душі – наче пні старі, що пишуть стежку почерком гадюки” (Л.Костенко).

Метонімія - троп, що утворюється на основі суміжності (просторової, часової, причинно-наслідкової) предметів та явищ. Відомо декілька різновидів метонімії:

1) ім’я автора замість назви його твору: „Захисники – бійці Аджімушкая - читають Пушкіна уголос” (В.Гетьман);

2) назва ріки чи міста замість країни, країни замість народу, що її населяє, організації замість людей, які до неї входять: „Украйна плаче, стогне-плаче!” (Т.Шевченко);

3) назва предмету, що належить особі, замість особи: „Сопучи й ступаючи, чоботища перелазять через поріг..., простягають для привітання руку...” (С.Васильченко);

4) назва матеріалу замість предмету, зробленого з цього матеріалу: їсти на золоті й сріблі; ходити в шовках;

5) назва посуду замість його вмісту: випити дві склянки; з’їсти три тарілки;

6) назва абстрактного поняття замість чогось конкретного:

Яка ж ти дивна! Дивна! Яка ж ти вічна!

Так, на коліна стану, любове, я!

І владарює звично влада вже незвична,

І владарює влада лиш, красо, твоя! (В.Гетьман).

Синекдоха – вид метонімії, що ґрунтується на кількісній заміні понять:

1) найменування частини замість цілого: „А штани та картузи посідали на вози” (С.Олійник);

2) вживання однини замість множини і навпаки: „Над верстаком на стінах - всілякий інструмент” (Д.Ткач); „Скільки тих підроблених Ван-Гогів та Сезаннів блукає зараз по світу!” (О.Гончар).

3) вживання визначеного числа замість невизначеного: тисячу разів перепрошую; мільйон поцілунків;

4) вживання видового поняття замість родового і навпаки: заробити копійку.

Алегорія (іносказання) – вживання конкретного образу для позначення абстрактної ідеї, поняття. Чимало письменників настільки вміло узагальнюють явища дійсності в конкретних образах, що згодом ці образи стають алегоричними: Тартюф Ж.-Б.Мольєра – уособлення лицемірства; Дон-Кіхот Сервантеса – уособлення шляхетності. Алегорія широко використовується в байках, казках: вовк уособлює жадібність, користолюбство; лев – мужність; лиса – хитрість; баран – тупість; заєць – боягузтво.

Іронія – троп, в якому загальновідомі слова чи вирази набувають протилежного значення. Особливо часто іронія використовується в комічних та сатиричних висловлюваннях; вищим її проявом вважається сарказм. У поемі Т.Шевченка „Кавказ” читаємо:

... Слава! Слава!

Хортам, і гончим, і псарям,

І нашим батюшкам-царям

Слава!

А ось як О.Довженко характеризує жінку-замміністра: „Від довгого напруження розумових дій і широти охоплення складних предметів у неї з’явилась короткозорість, внаслідок чого подруг свого босоногого дитинства вона майже не пізнає”.

Перифраза – троп, в якому пряме найменування замінюється описовим виразом, що підкреслює якусь одну властивість, істотну для даної ситуації, даного контексту. Перифраза – складне явище, вона містить у собі і сталі словосполучення (королева полів – кукурудза, люди в білих халатах – медики, чорний континент - Африка), і індивідуально-авторські поетичні вирази. Так, в „Баладі золотої Цибулини” І.Драч дає цій городній рослині більше десяти поетичних назв:

Вона – золотощока богиня продажних ринків...

Вона – заплетена німфа в зів’ялі коси подруг...

Вона – малесенька баня підземних церковок...

Вона – королева краси сільських світанкових базарів...

Вона – рідна сестра черствого житнього Хліба

І близнючка-сестриця біложупанового Часнику,

Вона – золота граната у пащу студентського голоду,

Затята суперниця розвареної рохлі Картоплі,

Вірна подруга кухонної скромниці Солі,

Мала Жанна д’Арк на всіх англосаксів-мікробів,

Вона – ніжна Лаура якогось кирпатого Петра Петрарки

З київського технічного училища на Подолі...

Вона – золота Весталка з храму Таємниці Буття,

Зібгана в золотий кулачок переляку...

Від епітетів-прикладок перифрази відрізняються тим, що означуване слово поряд із перифразою не вживається. Перифрази можуть співвідноситись не лише з іменниками, а й з іншими частинами мови (прикметниками, дієсловами, прислівниками, категорією стану): дурний – без царя в голові; ледарювати – лежня справляти, байдики бити; заснути – попасти в обійми Морфея; швидко – як оком змигнути; темно – хоч у око стрель.

Особливо цінними є художні перифрази. Можна виокремити евфемістичні та дисфемістичні перифрази. Евфемізм – слово (вираз), що вживається для пом’якшення прямого, грубого смислу понять: брехати - перекручувати правду; померти – наказати довго жити; сморід – неприємний запах; бійка в хокеї – силові прийоми. Дисфемізм – слово (вираз), що вживається для умисної згрубілості, зниження смислу: їсти – жерти, набивати пельку; померти – врізати дуба.

Різновидом перифрази є антономасія – заміна власного імені зворотом, що вказує на якусь ознаку цього імені: Юрій Федькович – буковинський Кобзар; Іван Франко – великий Каменяр, вічний революціонер; Рим – вічне місто; Київ – мати міст руських; Памір – дах світу.

В останні роки мовознавці звернули особливу увагу на перифрази, у 1985 році вийшов із друку „Короткий словник перифраз” (автори – М.П.Коломієць, С.С.Регушевський).

10.3. Виражальні засоби мовлення

Виразність мовлення охоплює такі засоби, як інтонація, фразовий наголос, ритмомелодика, звукова організація тексту, експресивно-стилістична лексика і фразеологія, фігури поетичного (стилістичного) синтаксису та ін. Деякі виражальні засоби виявляються лише в усному мовленні.

10.3.1. Виразне читання та його компоненти

Виразне читання в широкому розумінні – це мистецтво перетворювати написане у звучне мовлення. З цієї точки зору у виразному читанні виокремлюють такі компоненти, як дихання (треба вміти правильно вдихати і, особливо, видихати повітря у процесі мовлення), голос (від нього – милозвучність, діапазон, витримка, сила, рухливість), вимова (у т.ч. дикція), наголос, інтонація.

З усіх перелічених компонентів найбільше значення має інтонація. Роль її в мовленні є надзвичайно багатоплановою – від граматико-логічних функцій до художньо-виражальних. Вона оформлює викінченість речення, ділить його на синтагматичні одиниці, виражає модальні відтінки речення, передає різні почуття, відтінки етичного плану (ласкавість, чемність, доброзичливість, холодність, грубість). Позалінгвістичні засоби і прийоми вираження деяких почуттів, відтінків волевиявлення, форм етичної поведінки (пор. жести, міміку, оплески, обійми, рукоприкладство) обмежені ситуацією та ін. умовами і обставинами, в той час як інтонація може бути використана в будь-якій мовленнєвій ситуації – чи в природній, чи в штучній (лабораторній, експериментальній, театральній). Виражальним можливостям інтонації слід навчатися так само, як навчаються співам, малюванню, граматиці; мовленнєва практика свідчить, що більшість мовців користується далеко не всіма можливостями інтонації. Правильно інтонувати – означає виділяти слова з логічним наголосом, додержувати паузи між синтагмами в реченні, чітко передавати різноманітні модальні відтінки висловлювання. Інтонаційна виразність тексту залежить також від уміння „читати” розділові знаки.

Крім логічного наголосу, виразності мовлення сприяє також характерний для живого, невимушеного спілкування емфатичний (емоційний) наголос, який полягає в нарочитому подовженні наголошеного голосного або ж негубного приголосного, такий наголос емоційно насичує слово, передаючи почуття мовця. За спостереженням Л.В.Щерби, подовжені приголосні виражають позитивні емоції, а подовжені приголосні – негативні. Наприклад:

„ – Михайле, вставай, Чуєш!

– Діду, іще тро-о-шечки... – ніяк не може розплющити обважнілі повіки” (М.Стельмах).

„ – Роз-зійдись! Ви молоти чи на мітинг зібралися?” (А.Головко).