Не поет, хто покидає Не поет, хто забуває

Боронить народну справу, Про страшні народні рани,

Щоб своїм словам блискучим Щоб собі на вільні руки

Золотую дать оправу; Золоті надіть кайдани! (Л.Українка).

Дерева, що поруч ростуть – зростаються.

Ріки, що поруч біжать – збігаються.

Птахи, що поруч летять – злітаються.

Люди, що поруч живуть – мовчать... (В.Простопчук).

Повтори. В поетичному мовленні розрізняються такі види повторів: анафора, епіфора, кільце (анепіфора), композиційний стик (епанафора).

Анафора (єдинопочаток) – повторення на початку віршованих рядків, строф чи речень однакових звуків, звукосполучень, слів чи синтаксичних конструкцій.

а) Звукова анафора:

Защебетав жайворок, Защебетав соловейко –

Угору летючи; Пішла луна гаєм... (Т.Шевченко).

Закувала зозуленька,

На дубу сидячи;

б) Лексична анафора:

Спиваю сік густий з терпких морозних грон,

Спиваю сік терпкий жовтневих розкошей,

Спиваю шурхотливий падолист,

Спиваю золоту оскому осені,

Сметану вогняну спиваю й захлинаюсь –

Спиваю гіркоту коханих вуст,

Спиваю материнський дикий трунок (І.Драч).

в) Синтаксична анафора:

Як не любить той край, де вперше ти побачив,

Солодкий дивний світ, що ми звемо життям,

Де перше став ходить і квіткою неначе

В його теплі зростав і усміхавсь квіткам!

Як не любить той край, що дав тобі і силу

І гострий зір очей, і розум молодий,

І далі, що тобі красу свою одкрили,

І моря голубий, розгойданий прибій... (В.Сосюра).

Епіфора – повторення слів, словосполучень в кінці рядків, строф, речень:

Я по-латині: аморе, амо!..

Куди забігти? Аморе, амо... (Л.Костенко).

Кільце (анепіфора) – повторення слів, словосполучень і речень на початку і в кінці фрази, строфи чи вірша:

Слово наше рідне! Не вам, не вам його великий спадок,

Ти сьогодні зазвучало, І меч його, й любов його – не вам!

Як початок, як начало, (М.Рильський)

Як озброєння всім видне,

Слово наше рідне! (П.Тичина).

Композиційний стик (епанафора) – повторення слова в кінці рядка (речення) і на початку наступного рядка (речення):

Отак у Скутарі козаки співали;

Співали сердеги, а сльози лились;

Лилися, козацькі, туру домовляли (Т.Шевченко).

Риторичні звороти мовлення є засобами вираження високих, благородних почуттів та думок.

Риторичне запитання – не потребує відповіді, воно само виражає ствердження або заперечення:

Ах, панове! Про трусіть Чи ви лоб свій розбили

Мовчіть ви мені! О дійсності мур?

Чи ви нюхали порох Чи вам звісно, як смачно

В життєвій війні? На гаках тортур? (І.Франко).

Риторичний вигук оформлюється як окличне речення, в якому нерідко використовуються окличні частки о, як, який, що за, так, такий:

А тюрм! А люду!.. Що й лічить! Як від радості серце щемить!

Од молдаванина до фіна (В.Гетьман).

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує! (Т.Шевченко).

Риторичні звертання адресуються звичайно відсутнім, уявлюваним особам або оточуючим людину предметам, явищам природи. Такі звертання оживлюють опис, залучають людей або предмети до безпосередньої участи в зображуваних подіях:

О люде мій бідний, моя ти родино, Земле моя, всеплодющая мати,

Брати мої вбогі, закуті в кайдани! Сили, що в твоїй живе глибині,

Палають страшні, незагойнії рани Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

На лоні у тебе, моя Україно! (Л.Українка). Дай і мені (І.Франко).

При риторичних звертаннях також уживаються окличні частки, вигуки. В художніх текстах риторичні запитання, вигуки та звертання часто поєднуються в єдине експресивно-емоційне ціле.

Градація – розташування слів або виразів послідовно зі зростаючим або спадаючим емоційно-смисловим навантаженням; при цьому кожне наступне слово має більш широке (чи глибоке) значення, ніж попереднє, якийсь новий смисловий відтінок. Т.Шевченко пророкує долю поміщиків-кріпосників, яких раби

Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

І вашей кровію, собаки,

Собак напоять...

Анаколуф – неузгодженість членів речення, яка полягає в граматичному зміщенні конструкції; це явище живого мовлення, поетична вільність:

Вихвалять, і славити, й кричать,

Роздувати фіміамів дим –

Геніїв між нами небагато,

То чому б не поклонятись їм? (В.Симоненко).

Антитеза – протиставлення осіб, предметів, явищ та їх ознак, що звичайно виражається за допомогою антонімів:

„Одні потопають в достатках, інші гинуть з голоду. Одні виховуються, вчаться і розкошують у мистецтві й науці, інші заледве мають час і засоби, щоб навчитися писати. Перших, тобто тих, що насолоджуються, є дуже мало, інших, тобто тих, що працюють, величезна маса” (І.Франко).

Невласне-пряма мова. Ця стилістична фігура полягає в тому, що мовлення персонажа (пряма мова) вплітається в авторське мовлення. Як і пряма, вона здатна передавати експресивно-емоційні якості мовлення персонажа, властивості його стилю; як і непряма, вона відтворює чуже висловлювання не дослівно, а приблизно; за оформленням вона нагадує авторське мовлення, проте її не можна цілком вважати ані авторським мовленням, ані мовленням персонажа. Крізь думки і почуття героя твору чітко, хоча й завуальовано помітне відношення автора до персонажа, оцінка його поведінки. В текстах з невласне-прямою мовою використовуються різні лексико-граматичні засоби: окремі слова і вирази, а то й цілі речення і навіть абзаци, притаманні персонажу, вкраплюються в авторський текст.

„Андрій взявся за лопату і знов зловив загублену думку. Бо він собі так покладає: як піде чоловікові з якого дня, то так воно вже йдеться... Стара каже, що знала, а він не сподівався навіть. Де-де! Щоб хазяйський син та взяв убогу? Щоб Прокіп засватав Гафійку? Ну, що ж, таки було. Різдво із хати, а старости в хату, та нічого з того не вийшло. Затялась дівка і ані руш. Йому нічого, а Маланці горе велике. Не спала, а снилось за хазяйським сином бачити дочку, поле орати, в городі садити... Ха-ха! оближи губи, Маласю...” (М.Коцюбинський).