10.3.2. Звукова організація мовлення

Звукова організація мовлення, естетична роль звуків мови належать до особливого розділу стилістики – фоніки. Звукова виразність мовлення полягає в його милозвучності, гармонійності, у використанні рими, алітерації, асонансу, це стосується художнього мовлення, особливо поезії. Милозвучність – це таке сполучення звуків мови, яке є зручним для вимови (артикуляція) і приємним для слуху (музичність). Звукова гармонія досягається шляхом чергування (зміни) голосних і приголосних, уникнення збігу приголосних (та й голосних) в словах і на їх зіткненні (так, негармонійними є звукосполучення у словах підстрибувати, марнотратство, кістлявий, зміст справи). Вірші багатьох поетів вважаються музичними, мелодійними завдяки звуковій інструментовці рядків, рівномірній зміні голосних і приголосних, дзвінких і глухих приголосних, алітерації та асонансу. Так, у вірші Т.Шевченка „Садок вишневий коло хати” містить 127 голосних, 164 приголосних, серед яких 39 сонорних (а вони характеризуються більшою звучністю, ніж звичайні приголосні); сполучення з двома приголосними зустрічаються 30 разів, а з трьома – всього 3 рази. Отже, співвідношення голосних і приголосних дорівнює 1:1,3, що є свідченням високої милозвучності.

Українська проза також є багатою на милозвучність, про свідчить, наприклад, уривок із повісті М.Коцюбинського „Фата моргана”:

„Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе в сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов вмерлі, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця, крутяться тут, головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим...”

Художні якості поетичних рядків підвищуються завдяки вдалому використанню алітерацій та асонансів, наприклад:

Та знаю: мене колисала калина Черніг сідає в чорний човен

В краю калиновим тонкими руками. І ставить чорні ятері (Л.Костенко),

І кров калинова, як пісня єдина,

Горить в моїм серці гіркими зірками (І.Драч).

Милозвучності сприяє вмілий добір варіативних форм сполучників і прийменників: і – й; у – в; з – зі – із. Краще сказати (і написати): щоб усі (а не щоб всі) знали; повернувся зі школи (а не із школи); про що йдеться (а не про що ідеться); високим урожаєм (а не високим врожаєм). Небажані сполучення звуків виникають і при зіткненні слів: хлопці цікаві; жінка казала; жита та пшениці.

10.3.3. Фігури поетичного синтаксису

Виразності значною мірою сприяють засоби і прийоми в галузі синтаксису, в першу чергу т.зв. фігури поетичного (стилістичного) синтаксису:

Еліпсис – речення з пропущеним граматичним членом, здебільшого присудком, котрий не потребує поновлення, бо смисл речення є цілком зрозумілим. Еліптичні конструкції передають живе, енергійне, напружене мовлення:

Ці слова – про набиті трамваї Десь далеко – гул мотора.

У вечірні просинені сутінки (І.Драч). Ближче – гарматні вогні (В.Гетьман).

Синтаксичний паралелізм полягає в одноманітній побудові суміжних речень, яка надає строфі, абзацу та ін. викінченому за смислом тексту композиційної злагодженості: