4.4. Акцентологічні норми

Українському наголосу притаманні наступні ознаки: 1) він є різномісним, або вільним, тобто не закріплюється за постійним місцем у слові (збу́джений, похо́дження, перегороди́ти); 2) він є рухомим, тобто може пересуватися з одного складу на інший у різних формах одного й того ж слова (голова́ – голови; кни́жка – книжки́; люблю́ – лю́биш). Звичайно, існує чимало слів з фіксованим (сталим) нагллосом в усіх формах: соба́ка – соба́ки – соба́ками; поже́жа – поже́жі – поже́жами; весе́лий – весе́лі – весе́лими.

Наявність в українській мові вільного та рухомого наголосу породжує значні труднощі в оволодінні усним мовленням не лише для неукраїнців, а й для тих, хто вважає українську мову своєю рідною. Найбільш розповсюдженими є варіанти саме в межах наголосу. Справа ускладнюється ще й тим, що по суті в мові не існує конкретних загальних правил, які можна було б засвоїти і використовувати на практиці. Точний наголос дається в узуальному мовленні в кожному окремому випадку. Складені вченими акцентологічні схеми неможливо практично засвоїти, оскільки вони переобтяжені довгим переліком слів, які треба завчити напам’ять, що є практично неможливим.

Звернемо спочатку увагу на численні випадки порушення нормативного наголосу, які характеризуються як розмовні або просторічні, і таких прикладів у мовленні досить багато. Ось деякі з них: а́дже – адже́, ба́жання – бажа́ння, взя́ли – взяли́́, видання́ – вида́ння, ви́мова – вимо́ва, випа́док – ви́падок, вірші́ – вірші, гуртожи́ток – гурто́житок, завдання́ – завда́ння, заняття́ – заня́ття, запи́тання – запита́ння, захво́ріти – захворі́ти, зді́йснити – здійсни́ти, знаряддя́ – знаря́ддя, і́м’я – ім’я́, іно́ді – і́ноді, кида́ти – ки́дати, кі́нчити – кінчи́ти, кни́жок – книжо́к, коза́ки – козаки́, коне́й -ко́ней, маши́нопис – машино́пис, нести́ – не́сти, поки́ – по́ки, різнови́д – різно́вид, сво́го – свого́, середи́на – сере́дина, сільськогоспо́дарський – сільськогоспода́рський, в соро́чках – в сорочка́х, часо́м – ча́сом, ущі́льнити – ущільни́ти та ін.

В багатьох випадках словники подають рівноцінні варіанти наголосу: апостроф, заголовок, завжди.

В літературній мові є чимало слів з варіантами наголосу, який має смислорозпізнавальне значення, і у мовленні такі слова досить часто вживаються неправильно: ба́тьківщина (спадщина від батька) – батьківщи́на (вітчизна); ві́тряний (погода, людина) – вітряни́й (двигун); ва́рений (дієприкм.) – варе́ний (прикм.); лю́дський (людяний) – людськи́й (властивий людям); про́шу (форма ввічливості) – прошу́ (прохання); шко́да (втрата, збиток, жаль, псування) – шкода́ (даремно, марно) та ін.

Варіанти наголосу можуть мати форморозпізнавальне значення: кни́жки, сторі́нки (Р.в. однини) – книжки́, сторінки́ (у розмовному мовленні часто наголос не пересувається на закінчення, що є відступом від норми); в дієсловах: заси́пати – засипа́ти; ви́кликати – виклика́ти; наки́дати – накида́ти; нарі́зати – наріза́ти; перемі́ряти – переміря́ти.

Слід зауважити, що в українській поезії досить часто зустрічаються випадки порушення літературного наголосу – так звана поетична вільність: секре́тар (Л.Первомайський), весілля́ (М.Рильський), буде́ (П.Тичина). Стилістичної виразності поетичним рядкам надає вживання в одному контексті акцентологічних варіантів одного й того ж слова:

Шумлять за вікном дерева́,

Гудуть круголисті дере́ва,

І клониться в сон голова,

І видиться осінь рожева.

Не ле́гкого хочу труда –

В легко́му, дзвінкому кружлянні

Втішається юнь молода,

Та мучаться роки останні.

По бру́дних дорогах ішов,

Та годі блукання брудно́го!

Віддам тобі серце і кров,

Нова́ моя, но́ва дорого!

Минають, зникають літа́,

Всі лі́та ідуть до одного,

Та радісна серцю мета,

Нова́ моя, но́ва дорого! (М.Рильський).

Два ко́льори мої, два кольори́:

Червоне – то любов, а чорне – то журба (Д.Павличко).

5. ПРАВИЛЬНІСТЬ МОВЛЕННЯ: ГРАМАТИКА, ОРФОГРАФІЯ

5.1. Морфологічні норми і варіанти

В галузі морфології звертають на себе увагу труднощі в утворенні і використанні форм деяких частин мови.