Іменник

Рід іменників. У значної більшості іменників рід визначається просто – за формальними ознаками. Проте в цілому ряді випадків натрапляємо на утруднення при визначенні роду; такі іменники можна поділити на кілька груп.

1. У невеликої групи іменників є паралельні форми роду, найчастіше чоловічого і жіночого, наприклад: адрес – адреса, бакенбард – бакенбарда, барліг – барлога, браслет – браслета, завіс – завіса, змій – змія, зал – зала, манер – манера, округ – округа, метод – метода, парасоль – парасоля, плацкарт – плацкарта, спазм – спазма.

2. Іноді нелегко визначити рід іменників, що закінчуються на м’який приголосний: мозоль, рояль, ступінь, тюль, шампунь – чоловічого роду; вуаль, емаль, міль, спіраль – жіночого.

3. Зустрічаються варіанти іменників одного роду: бурлак(а), вояк(а), вужак(а), гайдамак(а), неборак(а), сусід(а), Дніпр(о).

4. В українській мові існує чимала група іменників подвійного (спільного) роду: бідолаха, білоручка, вискочка, дрімайло, заводіяка, задавака, каліка, недоторка, нероба, непосида, нечепура, нечема, листоноша, плакса, підлипайло, рева, рюмса, соня, сонька, сплюха, сердега, сирота, слуга, сіромаха, тихоня, тонкослізка, ябеда, шкандибайло, швендяло. Рід таких іменників визначається контекстом (за статевою ознакою). В розмовному мовленні безперечно під впливом жіночого роду на -а, -я помітна тенденція вживання слів на -а, -я в жіночому роді (Петро Мазур – кругла сирота), а слів на –ло, -ко – в середньому роді (Марина – таке підлипайло). Між іншим, серед вчених немає чіткої думки щодо роду слів на –ло, -ко: слова безлюдько, чумачило, чудило, хлопійко відносяться до чоловічого роду, слова базікало, потакайло, страшило, доробало, хлопчисько – до чоловічого й середнього роду, слова смішко, слинько, позивайло, дрімайло, підлипайло – до чоловічого і жіночого роду.

Однак не можна відносити до іменників спільного роду слова типу агітатор, водій, лікар, математик, педагог, що вживаються для номінації осіб жіночої статі. Згідно з нормою, такі слова в будь-якому контексті залишаються іменниками чоловічого роду: відомий лікар Н.Пучковська, видатний фізик М.Кюрі-Склодовська, досвідчений водій Петрова. Щоправда, в розмовному мовленні присудок при таких словах (в ролі підмета) вживають у формі жіночого роду, а в суміжних конструкціях такі іменники замінюються займенником вона, наприклад: „Молодий педагог невдовзі перейшла у відстаючий клас. Завзято взялась вона за роботу...” Проте означення повністю узгоджується з такими іменниками: „Вигляд у вас поганий, - зауважила симпатичний лікар”.

5. При визначенні роду невідмінюваних загальних іменників іншомовного походження рекомендується керуватися правилами: 1) іменники, що називають тварин, птахів, відносяться до чоловічого роду: зебу, какаду, кенгуру, колібрі, фламінго, шимпанзе; в жіночому роді ці слова вживаються при визначенні самки; 2) іменники, що називають неживі предмети, відносяться до середнього роду: бра, жалюзі, кімоно, пенсне, турне, факсіміле, шасі; 3) іменники, що називають людей, визначають рід статевою ознакою: гідальго, денді, круп’є – чоловічого роду; леді, місіс, фрау – жіночого. Низка іменників на позначенні осіб відноситься до спільного роду: візаві, протеже.

Однак існує чимало винятків із зазначених вище правил:

1. До чоловічого роду відносяться назви мов світу: бенгалі, комі, ідиш, суахілі, урду, пушту, фарсі; назви вітрів: сироко, торнадо.

2. До жіночого роду відносяться слова: авеню, стріт, івасі, кольрабі, салямі.

На визначення роду цих іменників впливає рід родового поняття: „язик” (а не „мова”), „вітер”, „вулиця”, „капуста”, „ковбаса”. Слово галіфе вживається у формі множини під впливом слів штани, шаровари. Рід деяких слів залежить від значення: боа (удав) чоловічого роду, а боа (шарф) – середнього. Слова пенальті і цунамі за правилами відносяться до середнього роду, але під впливом слів з родовим поняттям „удар” і „хвиля” в живій мові вони вживаються в чоловічому (пенальті) і жіночому (цунамі) роді.

Відмінкові форми іменників. Чимало іменників в українській мові мають варіанти відмінкових закінчень, які виражають смислові або стилістичні відтінки основних значень відмінків. Особливо багатий на варіанти родовий відмінок усіх трьох родів іменників в однині і множині. В родовому відмінку однини іменники чоловічого роду мають закінченні –а або –у (у м’якій групі –я, -ю), що найчастіше зумовлюється семантикою іменника. Закінчення –а (-я) характерне для іменників, що називають: 1) живі істоти, зокрема людей: водія, залізничника, сина, вчителя, хлібороба, вояка, їжака, оленя, ведмедя; 2) конкретні предмети, що вживаються в однині і множині: вуха, зуба, хліба, трактора, стільця, кореня; 3) більшість наукових і технічних термінів: атома, відмінка, займенника, трикутника, чисельника; 4) приміщення, будівлі та їх частини (з наголосом на закінченні –а): бліндажа, млина, куреня, лимаря; 5) ріки (з флексійним наголосом): Дніпра, Дністра, Дінця; 6) міри довжини, ваги, часу, дні, місяці, числа, грошові одиниці: метра, літра, кілограма, тижня, жовтня, вівторка, мільйона, карбованця, долара.

Закінчення –у (-ю) мають іменники, що називають: 1) речовини, маси, матеріал: азоту, газу, жиру, гороху, квасу, лісу, піску, чаю, ячменю; 2) збірні поняття: загалу, натовпу, колективу, оркестру, хору, ярмарку; 3) рослини і рослинні масиви: барвінку, бур’яну, гаю, очерету, саду, лісу; 4) установи, заклади, організації: заводу, інституту, клубу, трибуналу, штабу; 5) явища природи: буревію, вітру, вогню, дощу, морозу, снігу, урагану; 6) процеси, стани, властивості, абстрактні поняття: вчинку, інтересу, крику, польоту, почину, прогресу, реалізму, ремонту, ритму, розуму, руху, характеру; 7) ріки, озера, гори, острови і півострови, області, країни (з ненаголошеною флексією): Дону, Рейну, Байкалу, Паміру, Кіпру, Криму, Казахстану, Китаю.

В ряді випадків закінчення –а чи –у диктується значеннєвими чинниками, наприклад: агату, алмазу, аметисту (назви мінералів) і агата, алмаза, аметиста (назви окремих камінців); апарату (установи) – апарата (приладу).

Слід зазначити, що в усному та писемному мовленні досить часто можна зустріти паралельні, варіантні форми багатьох слів із перелічених вище груп, наприклад: інструмента – інструменту, магазина – магазину, сира – сиру, Парижа – Парижу. І тут важко встановити чітку межу між формами на –а та –у. У живому мовленні діють протилежні процесі під впливом асиміляції.

У давальному відмінку іменників чоловічого роду мають місце паралельні закінчення –ові, -еві (-єві) та –у (-ю): столу – столові, чоловіку – чоловікові, студенту – студентові, Петру – Петрові, коню – коневі, герою – героєві. Закінчення –ові, -еві найбільш характерні для назв людей і взагалі живих істот. У розмовному мовленні переважають форми на –у (-ю).

У місцевому відмінку маємо закінчення –і (-ї), -у (-ю), -ові, -еві (-єві). Паралельні форми властиві в першу чергу іменникам, що позначають назви істот, в тому числі людей: на робітнику – на робітникові; на школярі – на школяреві; на коні – на коневі; на кабані – на кабанові. Іменники чоловічого роду з односкладними основами мають закінчення –у (як і в родовому відмінку): в диму, на валу, на снігу, на шляху, у яру, а іменники середнього роду мають флексію –і: у вусі, на вікні, у колесі, в морі, на яблуці. В живому мовленні зустрічаємо варіанти: в гаї – в гаю; у краї – у краю; в льосі – в льоху; в ряді – в ряду; у цвіті – у цвіту.

Множина іменників. Незначна частина іменників чоловічого і середнього роду мають в орудному відмінку множини паралельні закінчення –ами (-ями) і –ьми: гостями – гістьми; конями – кіньми; чоботами – чобітьми; крилами – крильми; іменники очі, плечі, двері зберігають стару форму двоїни з флексією –има: очима, плечима, дверима; проте вони також можуть утворювати форму на –ами. У знахідному відмінку множини назви тварин мають варіанти: телята – телят, ведмежата - ведмежат, ягнята – ягнят. Існують також паралельні форми множини у родовому відмінку: граблів – грабель, чарів – чар.

Клична форма іменників уживається лише в однині в чоловічому та жіночому роді і має закінчення –о або –е: отче, хлопче, брате, Петре, мамо, сестро, доле, Надіє, а також –у (-ю): батьку, сину, діду, товаришу, Андрію, Галю. Прийнято змінювати сполучення „ім’я та по батькові”: Михайле Івановичу, Валентино Петрівно. У розмовному мовленні часто уникають кличних форм, чого не слід роботи, оскільки вони є притаманними українській мові, становлять її специфіку.