2.8. Стилі мовлення

Визнання об’єктивного існування дихотомії „мова – мовлення” неминуче вимагає розмежування явищ мови і мовлення у всіх аспектах досліджень, в т.ч. і на стилістичному рівні. В цьому плані логіка міркувань вчених є зовсім простою: якщо існують стилі мови (а вони насправді існують), то повинні мати місце також і стилі мовлення. Сьогодні питання про стилі мовлення знаходиться в стадії дискусії; тут ще багато нез’ясованого, протирічного, суб’єктивного. Найбільші досягнення у цьому питанні спостерігаємо у В.В.Виноградова, Р.О.Будагова, Б.М.Головіна, М.М.Кожиної, А.П.Коваль, Л.І.Мацько, М.М.Пилинського, А.К.Панфілова, М.І.Ілляша. Більшість учених сходяться на тому, що:

1) стилі мовлення – це реалізація стилів мови в процесі функціонування останніх;

2) стилі мовлення – це мікросистеми, в яких проявляються не тільки найбільш загальні ознаки, що є характерними для того чи іншого ФС мови, але й специфічні, більш детальні і поодинокі ознаки, що відрізняють один стиль мовлення від іншого;

3) в кожному стилі мовлення знаходить відбиток жанрова специфіка тексту, авторський підхід до відбору і сполучення мовленнєвих засобів, конкретні цілі і завдання комунікації, конкретні мовленнєві ситуації.

Як це виглядає на практиці? Наприклад, в офіційно-документальному підстилі можна виокремити два стилі мовлення – стиль дипломатичних документів і стиль юридичних документів, серед яких, в свою чергу, вирізняються жанри (договір, комюніке, нота, кодекс законів, указ, статут). Таким же чином можна розглянути і різноманітність текстів художнього стилю: проза, поезія, драматургія – стилі мовлення, в яких розрізняємо численні жанрові стилі.

3. НОРМАТИВНІСТЬ І ВАРІАНТНІСТЬ МОВЛЕННЄВИХ ОДИНИЦЬ

3.1. Поняття норми. Критерії нормативності мовленнєвих одиниць

Щоб задовольнити різноманітні комунікативні потреби сучасного суспільства, мовлення (в його усній та писемній формах) має бути оптимально досконалим, з нормативним словником, загальновживаними граматичними формами, зі стійкою вимовою, наголосом та правописом. У зв’язку з цим виникає необхідність нормування мови і мовлення, потреба в літературній нормі.

Питання про норму постає, власне, тоді, коли з’являється можливість вибору однієї мовної (мовленнєвої) одиниці з числа варіантів, що виражають одне й те ж (граматичне, смислове чи стилістичне) значення.

У дослідженнях з сучасної української мови і культури мовлення є різні визначення норми. М.М.Пилинський, наприклад, пише: „ ... норма літературної мови – це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі і нормі мови і ставить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співвідносних фактів загальнонародної (загальнонаціональної) мови в процесі спілкування. Сукупність літературних норм з цього погляду – „літературна норма” як збірне поняття – дорівнює поняттю „літературна мова” [13:94].

Отож поняття „літературна норма” складається з окремих правил і норм, це, по суті, сукупність, а точніше – система норм, на якій тримається літературна мова. Існують норми орфоепічні, акцентологічні, норми слововживання, словотворення, граматичні та стилістичні, а в межах кожного із названих рівнів виокремлюються норми (правила) більш часткового, вузького характеру (правила вимови шиплячих, наголос у словоформах іменників із суфіксом –чик, -щик на позначення особи за родом діяльності, правила визначення роду невідмінюваних іншомовних загальних іменників, правила узгодження присудка із підметом, правила вживання відокремлених конструкцій). Слід зазначити, що поняття норми є специфічним на кожному мовному рівні. Наприклад, на рівнях вимови, наголосу, фразеології, словотвору та морфології діють більш „жорсткі” норми та правила, синтаксичний же рівень характеризується більшою свободою норм і можливостями вираження; найменш визначені, ще вільніші норми і правила на рівні слововживання (лексики), де на перший план висувається комунікативна доречність з її оцінками „добре”, „краще”, „точніше”, „виразніше” та ін.

Виходячи з визнання існування дихотомії „мова – мовлення”, слід, мабуть, визнати й існування мовленнєвих норм. Різницю між мовною і мовленнєвою нормами треба, очевидно, шукати на межі мови і мовлення, стилів мови і стилів мовлення. М.М.Пилинський вважає, що мовленнєва норма – це і є стилістична норма: „антиномія „мова – мовлення” не завжди є принципово необхідною для досліджень у галузі культури мови (мовлення), зокрема, для розробки змісту поняття норми і нормативності. У зв’язку з цим доцільніше говорити, мабуть, про культуру мови і норми мови, а „норми мовлення” можуть бути доречні там, де йдеться про дальшу класифікацію літературних норм або саме про усне чи взагалі індивідуальне мовлення... Оскільки ж у галузі культури мови навіть при оцінці індивідуальної практики мовлення справа зводиться, зрештою, до „оволодіння засобами мови” і „мовними нормами”, розгляд конкретних питань у спеціальному аспекті „культури мовлення” або „норми мовлення” не завжди потрібен” [13:65-66]. Подібну точку зору знаходимо й у інших вчених.

А стосовно стилістичних норм М.М.Кожина зазначає: „Це загальноприйняті реалізації закладених в мові стилістичних можливостей, зумовлені цілями, завданнями і змістом мовлення певної сфери спілкування...” [24:34]. Інакше кажучи, стилістичні норми виробляються в межах кожного функціонального стилю, де вони становлять мікросистеми, що виявляють себе на кожному мовленнєвому рівні. Так, згідно з мовною нормою, правильними є форми брати і браття; духу і духа; мініатюрний і малюсінький; Дніпро і Дніпр; на світлому чолі і на світлім чолі; хата, збудована з каменю і хата, яка (що) збудована з каменю, однак вибір тієї чи іншої форми підказують мовленнєві норми і комунікативна спрямованість тексту.

Літературним нормам притаманна двоїстість. З одного боку, вони прагнуть до стабільності, незмінності, що забезпечує мові (мовленню) максимальну комунікабельність, зручність функціонування, полегшує оволодіння нею. Культурно-просвітницькі установи, громадськість стоять на стороні цієї стабільності, виступають проти порушень літературних норм, а останні фіксуються в словниках, довідниках, навчальних посібниках, пропагуються у навчальних закладах, пресі, по радію і телебаченню, на театральній сцені, в кіно. З іншого боку, мова (мовлення) знаходиться в безперервному розвитку, змінюються компоненти всіх рівнів, отже, змінюються й норми. Ці зміни відбуваються поступово, майже непомітно, завдяки наявності у мовленні варіантних форм. Мінливість і рухомість літературних норм є об’єктивними й закономірними, вони виявляють себе під впливом двох чинників: а) внутрішніх (ще не до кінця осягнутих наукою) законів розвитку мови і мовлення; б) свідомих зусиль членів суспільства (вчених-нормалізаторів, письменників та ін авторитетних людей, а також рядових носіїв мовлення), які при виборі варіантів керуються різними мотивами (наприклад, прагненням до стислості, точності, виразності, до економії мовних засобів; сюди слід віднести також мовну політику держави, художньо-естетичні погляди суспільства та ін.).

При встановленні літературних норм провідне значення надається критеріям нормативності. Що саме слід віднести до нормативної одиниці? Лінгвісти називають різні критерії. К.С.Горбачевич, наприклад, вважає, що нормативна одиниця повинна мати наступні три ознаки: 1) регулярно вживатися (відтворюватися); 2) відповідати можливостям системи літературної мови в даний історичний період і 3) знаходити суспільне схвалення представників освіченої частини суспільства. М.М.Пилинський висуває цілу низку критеріїв: 1) критерій відповідності системі в широкому розумінні, включаючи залишки старої і паростки нової системи; 2) критерій зразка, що включає й такі поняття, як „узус” (загальноприйняте, відстояне, звичайне і природне вживання мовленнєвої одиниці, на відміну, наприклад, від оказіонального використання); 3) статистичний критерій (облік частотності використання мовленнєвого факту) та ін. Які б критерії не пропагували дослідники культури мови, незаперечним є лише одне – тільки з одночасним урахуванням кількох критеріїв можна вирішити долю тієї чи іншої мовленнєвої одиниці.