1. ОСОБЛИВОСТІ МОВИ І МОВЛЕННЯ

1.1. Мова і мовлення. Поняття про культуру мовлення

Слово „мова вживається лінгвістами у кількох значеннях. По-перше це „система звукових, словесних та граматичних засобів, яка об’єктивує роботу мислення і є знаряддям спілкування, обміну думками та взаємного розуміння людей і суспільстві” [23:4], наприклад, мова племені або нації, грецька мова; по-друге, це сукупність мовленнєвих засобів, що використовуються в словесній творчості письменника або в окремому письмовому пам’ятнику, наприклад.: мова Лесі Українки, мова О.Гончара, мова роману П.Загребельного „Роксолана”, мова староукраїнських пам’яток; по-третє, це сам акт говоріння.

Нового значення слово „мова” набуває при зіставлення його зі словом „мовлення”. В такій опозиції (на це вперше звернули увагу вітчизняний мовознавець І.О.Бодуен де Куртене та швейцарський лінгвіст Ф. Де Соссюр) мову розуміють як систему знаків із закодованим ній результатами пізнання людиною дійсності, а мовлення – як рецепцію мови-коду, котра лише через мовлення перетворюється на акт комунікації, як, нарешті, конкретне говоріння в звуковій чи графічній формі. Мовлення є лінійним; це суцільний потік послідовно розташованих слів, мова є має рівневу організацію (її рівні: фонологічний, лексико-семантичний, словотвірний, морфологічний та синтаксичний), зберігає окремість мовних одиниць на всіх рівнях. Мовлення ситуативно зумовлене, цілеспрямоване, розгортається в часі і просторі, мова ж не залежить від ситуації, позбавлена цілеспрямованості, вона дається у відриві від часових і просторових параметрів. Мовлення конкретне, актуальне і неповторне, а мова є абстрактною, потенційною, відтворюваною; мовлення – рухоме, мова – стабільна, мовлення - суб’єктивне та довільне; мова ж об’єктивною і обов’язковою відносно до мовців. Мовлення відбиває досвід індивідуума, а мова – довід колективу. У певному розумінні можна стверджувати, що мова як система – явище вторинного порядку, оскільки рівні її формуються через мовлення, завдяки йому; в мові немає нічого, що спочатку не входило б у мовлення. Разом з тим мовлення здійснюється завдяки мові, воно й є можливим лише тому, що існує мова як система, що живить мовлення. Таким чином, під мовленням слід розуміти реалізацію можливостей мови, функціонування засобів різних її рівнів.

Розмежування мови і мовлення має практичне значення. Як зазначає Г.П.Іжакевич, „стосунки між мовою і мовленням є двосторонніми, взаємозалежними і взаємообумовленими. Мова знаходить своє реальне виявлення в мовленні. Вона постачає як лексичний матеріал, так і граматичні форми та синтаксичні структури для їх конкретної реалізації в актах мовлення. У мовленні не існує нічого, чого б у тих чи інших формах чи способах виявлення не було закладено в системі національної мови” [16:39]. Відповідно до розмежування мови і мовлення існує стилістика мови і стилістика мовлення; стилістика мови є базою для стилістики мовлення. Виходячи з цього, правомірним є говорити про функціональні стилі мови і функціональні стилі мовлення. Стилістичні явища у мовлення перебувають у стані безперервного руху, розвитку. Можна стверджувати, що стилістика мовлення є відкритою системою, а стилістична система мови як явище, на кожному окремому етапі є статичною, закритою системою. Правда, і стилістична система мови не залишається незмінною, вона також знаходиться у постійному розвитку і є категорією історичною. Однак, на відміну від стилістики мовлення, в стилістиці мови ці зміни відбуваються досить повільно в часі і просторі [16:46-47].

В термінологічному словосполученні „культура мовлення” (КМ) можна виокремити, принаймні, три основні значення.

1. Культура мовлення – це ступінь оволодіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та письмовій формах мовлення, ступінь вміння користуватися мовностилістичним засобами й прийомами з урахування умов і завдань комунікації. З цієї точки зору КМ слід розуміти, пізнавати й оцінювати в синхронічному аспекті; вона реалізується безпосередньо в мовленнєвій діяльності, в індивідуальному втілення вироблених тривалою практикою нормативних мовленнєвих засобів та прийомів. Тут, в першу чергу, слід виділити знання та уміння, їх рівень. Кожна культурна людина повинна, по-перше, володіти знанням літературних норм і правил на всіх мовних рівнях: орфоепії й акцентології, словотвору та слововживання, граматики та правопису; по-друге, вміти застосовувати ці норми і правила в своїй мовленнєвій практиці залежно від мети висловлювання, від мовленнєвої ситуації, від особливостей усної та писемної форм мовлення; по-третє, вміти давати правильну мовностилістичну оцінку мовленнєвим фактам.

Високий ступінь володіння мовленням є закономірним наслідком любові людини до мови, перш за все до рідної, дбайливого ставлення до цього унікального знаряддя спілкування між людьми, інструменту пізнання світу, найефективнішого засобу впливу на розум і почуття людей. Така людина завжди є готовою пропагувати і популяризувати рідну мову, захищати її від усіх, хто порушує мовні норми, правила, закони.

2. Культура мовлення – впорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, що вироблені практикою людського спілкування, що оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умовам і цілям спілкування. При цьому вагому роль відіграє діахронічний аспект: рівень мовленнєвої культури конкретної епохи можна уявити і правильно оцінити лише у зіставленні з рівнем мовленнєвої культури попередніх чи наступних епох. Можна, наприклад, говорити про культуру давньоукраїнського писемного мовлення 14 століття, про культуру розмовного мовлення часів правління того чи іншого гетьмана (Б.Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І.Мазепи та ін.), про мовленнєву культуру української інтелігенції кінця 19 століття чи про норми вимови в сучасному українському театрі. Інакше кажучи, на будь-якому історичному зрізі об’єктивно, незалежно від індивідууму, існує впорядкована сукупність мовленнєвих засобів та прийомів. Те, що вже відстоялось і відклалось у мові як системі, реалізується в мовленні конкретних індивідуумів даної епохи. Якщо „культура мовлення” в першому значенні пов’язується з окремою особистістю, то друге значення співвідноситься з колективом, суспільством (соціумом). Отже, мовлення індивідууму – це діалектичні єдність двох планів: об’єктивного (як відображення рівня мовленнєвої культури певної епохи) і суб’єктивного (як відображення ступеня індивідуального засвоєння мовленнєвого здобутку епохи).

3. Культура мовлення, нарешті – це самостійна лінгвістична наука. Вона зародилася ще в часи античності – у Стародавньому світі (Греція та Рим), розвивалась, головним чином, у межах поезії та ораторського мистецтва і пов’язана з іменами Ісократа, Аристотеля, Теофаста, Платона, Деметрія, Діонісія Галікарнаського, Горація, Цицерона, Квінтіліана та інших майстрів слова.

1.2. Культура мовлення, її предмет, проблематика та методи дослідження

КМ, тобто вчення про мовленнєву культуру, являє собою теоретичну і водночас прикладну дисципліну, яка користується загалом досягненнями і висновками інших наук – лінгвістичних (сучасна літературна мова, історія літературної мови, стилістика, діалектологія) та нелінгвістичних (літературознавство, поетика, естетика, педагогіка, логіка, психологія, соціологія). Предметом вивчення цієї дисципліни є мовлення і його усній та писемній формах, вся різноманітних видових і жанрових однак цих форм, його літературні норми і відхилення від них, варіанти мовленнєвих одиниць, його комунікативні якості.

Перед КМ стоїть багато проблем теоретичного характеру, що чекають ще на своє розв’язання. В багатоапектності, складності й актуальності цієї проблематики можна переконатися, ознайомившись лише з переліком основних напрямків досліджень, як, наприклад, нормалізація та кодифікація мовленнєвих одиниць на всіх рівнях, взаємодія літературного мовлення і позалітературних елементів (просторічних, діалектних, жаргонних), функціонально-стильова диференціація мовлення, загальнонаціональне та індивідуальне в мовленні, науково-технічна революція і розвиток мовлення, мовна політика і культура мовлення, культура мовлення в умовах білінгвізму та багато іншого, причому кожна із зазначених проблем потребує як синхронічного, так і діахронічного аспектів дослідження.

З практичним аспектом КМ пов’язані такі питання, як методика викладання мови у середній та вищий школі, пропаганда норм літературного мовлення, мовленнєва профілактика, створення різного роду словників, довідників, посібників з КМ.

В КМ як науці використовується низка методів одержання і дослідження мовленнєвого матеріалу. Найдавніший метод, що став традиційним у лінгвістичних науках – це пасивне (безпосереднє) спостереження за мовою та мовленням, так зване суб’єктивне вивчення мови; за допомогою цього методу було відкрито чимало законів, закономірностей в мові та мовленні, в розвитку конкретних мов. Щоправда, він часто призводить до порушення об’єктивності у підході до збирання та аналізу матеріалу; дослідник не в змозі один зібрати й обробити значний за обсягом, але необхідний для ґрунтовних висновків матеріал. Існує також метод масового опитування мовців; для цього створюють питальники, які розповсюджують по різних регіонах країни, і зібраний таким чином матеріал підлягає аналізу. Одержати матеріал можна також шляхом вибірки з певних текстів, шляхом запису фрагментів живого мовлення на магнітну стрічку. Мовленнєві факти обробляються статистичним методом, котрий сьогодні став, мабуть, основним при вирішенні головного завдання КМ – встановлення норми. Цей метод ефективно діє у випадках наявності варіантів або коливань, і потрібно визначити частотність їх використання у мовленні. Статистичний метод, звичайно, не є універсальним, отримані за його допомогою дані не відтворюють повної картини кількісних співвідношень у межах функціонування тієї чи іншої мовної одиниці, що пояснюється і труднощами в укладанні питальника, і особливостями вибірки (спрямованої і неспрямованої), і різнорідністю самого матеріалу, і специфікою усного й писемного мовлення, і індивідуальними якостями опитуваного.

Вчення про мовленнєву культуру продовжує активно формуватись і вдосконалюватись, поглиблюється його зміст, уточнюються поняття і термінологія, принципи і методи дослідження, більш чіткими постають межі цієї науки.

1.3. Поняття про стилістику

За визначенням І.К.Білодіда, „стилістика як галузь мовознавства є наука про стилістичну систему національної мови, про її зміст, сутність, тобто про те, що є стилістичним у засобах всіх інших систем (рівнів) цієї мови; це наука про інтелектуальні (смислові) та експресивні відтінки співвідносних, паралельних чи синонімічних виразів мови; предметом стилістики є також вивчення різновидів (типів) літературної мови, засобів і шляхів організації і використання виражальних, зображувальних засобів мови в різних стилях літературної мови і літературного мовлення” [15:5:32].

Сьогодні стилістика поділяється на декілька галузей:

1) загальна стилістика (або теорія стилістики), яка визначає поняття і категорії стилістики і предмет її дослідження; теоретично обґрунтовує принципи і методі стилістичних досліджень;

2) стилістика мови, завдання якої – встановлення системи стилістичних протиставлень на кожному рівні мовної структури і класифікація мовного матеріалу відповідно до його стилістичного забарвлення;

3) стилістика мовлення, яка вивчає функціональні та індивідуальні стилі і мовні засоби, що їх створюють, і, в свою чергу розпадається на дві галузі: стилістику мовних засобів і стилістику функціональних стилів;

4) порівняльна стилістика, предметом якої є зіставлення стилістичних систем мов і мовлення різних національних мов, вироблення критеріїв для визначення ступенів спільності й розходження цих систем, побудови можливих стилістичних універсалій [16:60-62].

Дещо інакше поділяє стилістику М.М.Кожина. Вона розмежовує чотири аспекти стилістики: а) стилістика ресурсів; б) функціональна стилістика; в) стилістика художньої літератури; г) практична (нормативна, прикладна) стилістика [24:24-26]. Наведемо ще одну, досить розгорнуту, класифікацію, подану в підручнику за ред Л.І.Мацько: 1) стилістика мови; 2) стилістика мовлення; 3) стилістика художньої літератури; 4) стилістика ресурсів; 5) функціональна стилістика; 6) зіставна стилістика; 7) порівняльна стилістика; 8) історична стилістика; 9) сучасна (синхронна) стилістика; 10) діалектна стилістика; 11) стилістика тексту [25:20-31].

Уже ці класифікації свідчать про розбіжність у поглядах вчених на стилістику. Лише одне зрозуміло: стилістика в усіх її різновидах і культура мовлення так тісно пов’язані між собою, що часто одні й ті ж факти можна тлумачити з різних точок зору. Проте всі різновиди, групи і прошарки базуються на загальнонародній, національній мові і їх треба добре знати й уміло використовувати в усній та письмовій формах словесної комунікації.

1.4. Літературна мова, її системи і форми реалізації

Загальнонародна (національна) мова має дихотомічну будову: літературний і позалітературний різновиди.

Літературна мова (ЛМ) є вищою, найбільш досконалою формою загальнонародної мови, вона характеризується високим ступенем унормованості на всіх своїх рівнях. Проте ЛМ не є одноманітною, вона теж має дихотомічну природу, тобто функціонує у вигляді двох систем (кодифікованої літературної мови (КЛМ і розмовного мовлення (РМ). Кодифікована літературна мова – система, всі одиниці якої є строго нормованими, вони зафіксовані у словниках, довідниках та учбових посібниках з мови і рекомендовані до вжитку як обов’язкові. Розмовне мовлення характеризується менш суворими літературними нормами, більшою варіативністю мовленнєвих одиниць, його структура визначається такими екстралінгвістичними чинниками, як неофіційність, невимушеність і непідготовленість; в ньому вбачаються дві протиспрямовані тенденції – прагнення до вільної побудови одиниць і прагнення до шаблону, до використання готових мовленнєвих формул.

Для ЛМ, що реалізується в літературному мовленні, притаманний і інший дихотомічний аспект – усна і письмова форми її існування.

Усне мовлення (УМ) – це мовлення, яке звучить, вимовляється, передається за допомогою звуків і сприймається органами слуху; з т.з. походження це первинна форма існування мови. УМ, як правило, спонтанне, непідготовлене, звідси його синтаксична невпорядкованість і спрощеність, невисока вимогливість у виборі мовленнєвих одиниць, відносна, порівняно з писемним мовленням, бідність у лексичному і граматичному планах. Зате воно більш виразне в емоційному плані, оскільки супроводжується такими допоміжними засобами, як інтонація, жести, міміка і здійснюється в конкретній мовленнєвій ситуації – все це в цілому забезпечує додаткову інформацію. УМ переважно є діалогічним, для нього необхідний конкретний співбесідник (поведінка якого як сприймаючого інформацію може так чи інакше впливати на зміст і структуру мовлення того, хто говорить). Роль УМ у будь-якій ситуації, починаючи з інтимних, побутових відношень і закінчуючи офіційним виступом, є досить вагомою.

Писемне мовлення (ПМ) – це мовлення, зафіксоване на будь-якому предметі (камені, пергаменті, папері) за допомогою спеціальних графічних знаків, що зображають звукові одиниці мовлення; таке мовлення сприймається органами зору; це вторинна форма існування мови. ПМ заздалегідь продумується, обробляється, отже воно набагато більше, ніж усне, є синтаксично впорядкованим, більш точним в оформленні і передачі думок, більш багате в лексичному і граматичному планах. ПМ переважно є монологічним, воно не залежить від реакції-відповіді адресата, та й сам адресат здебільшого неконкретний, узагальнений.

Таким чином, терміни „усне мовлення” і „писемне мовлення”, позначаючи форми існування та реалізації мови, разом з тим містять певну якісну характеристику (емоційну, лексико-семантичну, граматичну). Однак, характеризуючи особливості усного і писемного мовлення, не слід змішувати й ототожнювати ці поняття з поняттями „розмовне мовлення” і „книжне мовлення”; останні в повній мірі стосуються якісної сторони літературного мовлення. РМ співвідноситься з розмовним стилем, є його реалізацією. Книжне мовлення (КМ) відповідно слід вважати реалізацією КЛМ, воно співвідноситься з такими функціональними стилями, як науковий, офіційно-діловий, публіцистичний і, значною мірою, художній. Якщо РМ проявляється переважно в усній форму, то для КМ притаманна, в основному, письмова форма (деякі жанри існують саме в цій формі, наприклад: дипломатичні, законодавчі, наукові тексти, ділові папери), хоча в цілому ряді випадків воно може бути вираженим в усній формі (доповідь, виступ на мітингу, на конференції, по радіо чи телебаченню, інтерв’ю, відповідь на іспиті, диспут, захист дипломних, дисертаційних робіт; правда, в більшості випадків такого характеру тексти спочатку викладаються на папері, а потім виголошуються). В усній формі КМ нерідко вживаються характерні для розмовного мовлення елементи.

Оскільки РМ функціонує переважно в усній формі, а КМ – у письмовій, це і призвело до ототожнення термінів „розмовне мовлення” і „усне мовлення” та „книжне мовлення” і „писемне мовлення” в наукових дослідженнях та навчальних посібниках, що виходили в світ до середини 70-х рр. 20 століття. На сьогодні остаточно з’ясовано, що терміни „розмовне мовлення” та „книжне мовлення” означають мовленнєві стилі, а терміни „усне мовлення” та „писемне мовлення” форми існування мовлення (мови), тому є неприпустимим їх змішувати чи ототожнювати.