100. Стаття і. Франка «Слово про критику»

У праці «Слово про критику» (1896), формулюючи завдання літературної критики, вчений стверджував, що літературна критика має «зробити те, до чого звичайний читач інколи буває неспосібний, те, що загал почуває; він повинен висказати словами, обставити аргументами, підвести під якісь вищі принципи, мову чуття перекласти на мову розуму». Найглибший сенс, що його І. Франко розуміє як творчу свободу митця: «все вільно поетові; він чоловік, і йому вільно інтересуватися, пройматися всім тим, чим інтересуються люди». Якщо керуватися цією засадою І. Франка, то треба зауважити, що дослідникові мистецьких явищ не тільки «вільно інтересуватися», але й обов’язково вникати у все те, чим «інтересуються люди», адже оцінка того чи іншого мистецького явища мусить бути науково обґрунтованою, тобто спиратися на наукові досягнення з різних галузей знань гуманітарної сфери. Що стосується вченого, то його завдання – апелювати до розуму. Мета наукового дослідження – розширити той обсяг знання, який має людина. Проте наукова сугестія, на думку Франка, підпорядковується тим самим психічним законам «зціплення, асоціації образів і ідей». Вчений також стверджує, що політичні, соціальні, релігійні ідеї не належать до літературної критики, оскільки їх треба дискутувати вузьким спеціалістам, тому літературна критика мусить бути поперед усього естетична, значить, входить в обсяг психології і мусить послуговуватися тими методами наукового досліду, якими послуговується психологія. Отже, І. Франко підкреслює науковість критики. І. Франкові доводилося забирати голос у справах не тільки суто літературних, а й суміжних з літературою видах мистецтва. Учений вважає, що навіть думки непрофесіонала, скажімо, на музичні теми можуть збудити цікавість у реципієнта до тієї чи іншої проблеми, глибше збагнути загально мистецькі засади творчості.

101

Найвиразніше свої тодішні позиції він висловив у статті "Література, її завдання і найважливіші ціхи", котру радянське літературознавство трактувало не інакше, як маніфест революційно-демократичної критики. Йшлося в ній про неможливість існування літератури поза зв'язками з життям, і ці зв'язки уявлялися молодому І, Франкові тільки тенденційними, класовими, партійними. Цією думкою він нібито розв'язував одразу дві проблеми: заперечував "естетикам" із журналу "Правда", які вбачали завдання літератури в зображенні життя з позицій краси, і відкидав "об'єктивізм" І. Нечуя-Левицького, який у статті "Сьогочасне літературне прямування" говорив про "дзеркальну" (щодо життя) суть літератури (як одкид берега у воді). Насправді жодна з цих проблем у статті не розв'язувалась. Маємо справу з загостренням ситуації, яка складалася того часу в історичній школі літературознавства: уявлення про літературу як лише відображення дійсності неминуче породжувало тривогу про втрату нею (літературою) елемента художності.Літературно-естетичні принципи І.Франка: мистецтво, література відбивають явища соціальної дійсності, ґрунтуються на ній; митець повинен мати глибокі знання і передовий світогляд; гуманізм твору виявляється не лише у правдивому зображенні життя у поєднанні з „власним чуттям” письменника, його любов’ю до трудового народу, а і в пробудженні бунтарських настроїв; принцип відвертої тенденційності, виявлення авторського ставлення до зображуваного. „І коли хто говорить, що поетові не слід займатися пропагандою якихось ідей та ідеалів, що суспільна боротьба, національні чвари, такі чи інші реформи не його річ, то се говорить тільки його власна безсилість. Все вільно поетові; він чоловік, і йому вільно інтересуватися, пройматися всім тим, чим інтересуються люди”.