34. І.Франко про суспільну роль митця в поезіях і в критичних працях.

Провідною стала тема ролі митця у суспільному житті в збірці «З вершин і низин». Декларацією митця про його любов до знедоленого народу стала поезія «Не покидай мене, пекучий болю» з циклу «Нічні думи». Для автора людське горе, голодна смерть сиріт, сльози на обличчях – це його особистий біль, що не залишає поета ні на хвилину. Він ладен відмовитись від власного щастя, щоб словом і ділом допомагати здійсненню народних мрій. Своєрідним продовженням цієї теми стали вірші розділу «Профілі і маски»,де автор розмірковує про роль і завдання поета у суспільній боротьби. Він бачить митця на чолі народу, на його думку, поет повинен бути рупором вільної ідеї і закликати до змін у житті («Поезія», «Пісня і праця», Співакові»):»Так весь свій мозок, і нерви, і серце й ти в свою пісню, співаюче, вкладай». Наприклад, у «Поезії» (збірка «Профілі і маски») Франко говорить, що творча людина має дар читати людські душі, тобто роль митця – віднайти правду. У передмові до збірки польськомовних оповідань "Nieco o sobie samym" Іван Франко вказував на два типи митців — геніїв, "обранців долі", та "письменників-робітників", і скромно зараховував себе до другого типу письменників. У них бібліографія творів звичайно більша за життєпис, стверджував Франко, і "людина неначе зникає поза тим, що зробила". Себе ж український письменник називав лише серед робітників, які "допомагають ставити будинок цивілізації, але прізвища яких не виписуються на фронтоні цього будинку". Таким чином, Франко свідомо спрощував власну творчість і принижував свою роль як митця, протиставляючи романтичній концепції письменника-генія позитивістське розуміння автора, суспільного діяча. В численних працях про творчість Т.Г. Шевченка І. Франко категорично відкидає абстрактне поняття краси як категорії поза суспільної. Зокрема, в статті «Із секретів поетичної творчості» (1898 р.) І. Франко пише: «Ніколи ніякий поет, ані артист не творив на те, щоб показати сучасним чи потомним ідеал краси, а коли які й творили з такою метою, то їх твори були виплодом злого смаку, моди, а не творчого генія, були мертвим товаром, а не живими творами штуки». Тобто митець має творити не штучний ідеал, він має говорити народу правду, реалістично відображати життя. (Франко послуговувався методом наукового реалізму).

35. Історична тематика у творчості і. Карпенка-Карого («Бондарівна», «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», «Паливода XVIII століття», «Гандзя».

Особливу сторінку творчості І. Карпенка-Карого становлять його історико-романтичні п'єси — драма «Бондарівна», комедія — жарт «Паливода XVIII ст.», мелодрама, яку автор називає драматичною поемою, — «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», драма «Гандзя», трагедія «Сава Чалий». П'єси Карпенка-Карого на теми з історичного минулого України належать до творів романтично-побутової драматургії, яка насамперед орієнтувалася на театральність, яскраву видовищність. У цьому виявилася давня традиція музично-драматичного українського репертуару, основу якого становили п'єси І. Котляревського, Я. Кухаренка, В. Александрова, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка. Події п'єси «Бондарівна» відбуваються у XVII ст. Палкими патріотами, людьми високих моральних якостей виступають у драмі старий козак Гнат Бондар і його дочка Тетяна, козацька вдова Марія, мужній запорожець Тарас, «запорожці і народ, з косами, ціпами і рушницями»,— як говориться про них у ремарці. Саме вони протистоять «вельможному пану» старості, його прибічникові шляхтичу Герцелю, іншим панським посіпакам і народним кривдникам. Драматична інтрига п'єси — любовного, інтимного плану. У п'єсі, особливо в розв'язці, є чимало мелодраматичних моментів. І саме це, мабуть, викликало гостру критику І. Франка на адресу драматичних персонажів п'єси. Історичному тлу подій, всій атмосфері суспільного життя на Україні напередодні визвольної війни 1648—1654 років автор віддав значно більше уваги, ніж драматичному любовному конфлікту, виписав їх ретельніше. Тло подій виявилося яскравішим і значнішим, ніж портрети головних персонажів. Продовженням мотивів «Бондарівни» стала драма «Лиха іскра поле спалить і сама щезне». Події в ній автор відносить знову-таки до багатого драматизмом XVII ст. Власне історичних подій у п'єсі нема, — є лише розповіді про них. Згадуються походи козаків на турків і татар з метою визволення полонених братів з неволі, підпалення міст Кафи і Скутара, йдеться про політичні відносини між Туреччиною, Угорщиною і Молдавією; про новий похід Січі «за святе діло», в якому брали участь і герої п'єси. І хоча прямо ці події ніде не змальовано, а подано засобом ретроспекції, — усе ж саме вони коригують стосунки і поведінку героїв, визначають їхні взаємини і вчинки, розкривають характери. Серед персонажів п'єси є й мужні оборонці Вітчизни, яких звеличила й загартувала свята справа (полковник Платон, Данило Гордієнко), є й зневажені у своїх честолюбних і властолюбних мріях козаки (Юліан), є просто жорстокі пройдисвіти без жодних моральних засад (Юліанів джура). Історичні події у п'єсі подано як певне тло для розкриття стосунків особистих, любовних, родинних; саме останні складають драматичну інтригу, виводячи на перший план етичні й моральні проблеми. Утверджуються високі патріотичні поривання, а також почуття дружби, побратимства, вірності в коханні. Найвищим зразком історичної героїко — романтичної драматургії І. Карпенка-Карого, як і всієї української драматургії, стала трагедія «Сава Чалий». Першим високу оцінку твору дав І. Франко, називаючи її гострополітичною і глибоко сучасною. Творчість І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній розвиток української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона у своїй цілісності, являє собою розмаїту картину життя України протягом століть.