45 Літературно-критична діяльність Драгоманова

У своїх наукових і літературно-критичних працях 1870-1890-х («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873–1874; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893–1894; "Святкування роковин Шевченка в «руському обществі»", 1873; «Війна з пам'яттю про Шевченка», 1882; «Т. Шевченко в чужій хаті його імені», 1893 та ін.) вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя. Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, М. Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури. Одним із перших в українському літературознавстві звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX століття. Цікавою є концепція реалізму в естетиці М. Драгоманова, осердям якої є вимога безтенденційного, об'єктивного змалювання життя. Недооцінка переваг реалістичного способу відображення дійсності вела до того, що окремі українські письменники (наприклад, О. Стороженко) малювали абстрактні схеми, а не живих людей, захоплювалися дидактизмом, у той час як художня творчість вимагає «виводити на сцену існуючі, а не видумані особи й становище».. Займаючись порівняльним літературознавством, М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу. Його дійяльність у літературознавчій ниві спровокувала літературну дискусію (пит 42) На початку 1877 року Драгоманов знову звернувся до «Правди» і відкритим листом під назвою «Спізнаймося», в якому йшлося про етан української літератури та шляхи її дальшого розвитку. Різкі безапеляційні оцінки відомих українських письменників, звинувачення в націоналізмі, сепаратизмі і проповідуванні космополітизму, захвалюванні «демократизму» російської літератури і росіян обурили правдян. Вони відмовились друкувати лист у своєму часописі; Драгоманов надрукував його в журналі «Друг». Концепція літератури вченого виглядала суперечливою і навіть дражливою для більшості тогочасних діячів вітчизняної культури: українська література (яка виражала ідеї українофільства і, на думку, автора була породжена ним) постає як частина російської і навіть більше – вся українська культура є органічною складовою загальноросійської (остання бачиться ним провідником прогресивних європейських ідей). Вчений не мислить повної окремішності українського руху, як не мислить і незалежності держави (його ідеал держави – федерація культурних автономій слов’янських народів). М.Драгоманов переймається питаннями передовсім соціально-політичної сфери (а не етнографічно- фольклорної) та потребою поширення індивідуальних громадянських свобод, ідеї свідомого державотворення та загальнолюдського поступу. Ці проблеми, на його думку, і мають бути пріоритетними в літературі. Він діагностував певну кризу в царині поетичного слова пошевченкової епохи (відсутність нових мотивів та тем, пряме наслідування стилю Т. Шевченка, стильова одноманітність тощо), недосконалість белетристики (ясна річ, з позицій самого Драгоманова) та драматургії (сентиментальність і гумористичність, що, на думку автора, у 80-х роках ХІХ ст. сприймалися вже анахронізмами). Окреме місце займає його полеміка з Грінчеком («Листи на Наддніпрянську Україну»)