3.3. Оптимізація виробничих структур підприємств

Проблема спеціалізації промислового виробництва визначається насамперед обсягами виробництва однорідної продукції (робіт, послуг), зосереджених в одній виробничій одиниці. Чим більший цей обсяг, тим нижчі умовно-постійні витрати на одиницю продукції (робіт, послуг). Рівень спеціалізації показує ступінь відповідності розмірів конкретних технологічно однорідних виробництв найбільш раціональним розмірам, за яких повністю використовуються економічні можливості найновішої техніки.

Виробництво будь-якого виробу у великих кількостях технічно можна організувати по-різному. Вибір економічно найдоцільнішого технологічного варіанта визначає розмір цього виробництва. Водночас передбачуваний обсяг виробництва вимагає і відповідного технологічного варіанта. При цьому із ряду доцільних розмірів виробництва певної продукції та певних технічних варіантів переважно мінімально допустимий і є найефективнішим.

Оптимальність залежить від вибраного критерію. Здебільшого ним виступає обсяг виробництва, при якому комплект техніки завантажується повністю. Припускається, що в цьому випадку собівартість продукції буде найнижчою.

Мінімальний розмір виробництва залежить від вибраного технологічного процесу. За будь-якого рівня його прогресивності повинно бути забезпечено повне завантаження комплекту обладнання, але з точки зору економічних результатів комплект обладнання повинне бути найпрогресивніший. Саме такий розмір виробництва вважається мінімально допустимим. Оскільки для мінімально-допустимого розміру спеціалізованого виробництва всі економічні показники вже визначені, вибір оптимального розміру особливих труднощів не складає. Зазвичай його визначають як величину, кратну мінімальному розміру. При цьому економічні показники майже не змінюються.

Безперечно, оптимальний розмір не завжди повинен бути кратним мінімально допустимому. Економічно доцільні розміри виробництва (а отже, і виробнича структура підприємства) значною мірою залежать від технічного прогресу. Це означає, що діюче виробництво з плином часу може виявитися неекономічним з точки зору його розмірів.

Високий рівень концентрації не завжди відбиває високу економічну ефективність виробництва. Між показниками концентрації виробництва та його економічними показниками немає прямого зв’язку. Якщо підприємство характеризується тільки великими розмірами, а виробнича структура не є оптимальною, то рівень концентрації не може бути показником ефективності виробництва.

На підставі сказаного проблема оптимізації виробничої структури підприємства має особливе значення. Актуальність її пояснюється тим, що розмір виробництва визначається за продукцією, що відбиває профіль діяльності підприємства і випускається основними цехами. Склад допоміжного та обслуговуючого виробництва до уваги не береться, а між тим на його частку припадає до 60% робітників підприємств нафтогазового комплексу, значна кількість основних фондів і т.п. Частка витрат на утримання підсобно-допоміжного господарства сягає 15-30% в загальних експлуатаційних витратах підприємства. Зрозуміло, що від правильного формування розмірів цехів даної групи значною мірою залежить ефективність функціонування підприємства, ритмічність та стабільність його діяльності.

В умовах підприємств нафтогазового комплексу допоміжні підрозділи створюються зазвичай на кожному нововідкритому родовищі. Це переважно малопотужні та технічно слабо оснащені цехи з низьким рівнем організації робіт щодо надання відповідних виробничих послуг.

Основним напрямком підвищення ефективності допоміжного виробництва є створення спеціалізованих підприємств, а в межах окремих підприємств спеціалізованих цехів з обслуговування основного виробництва як свого підприємства, так і сусідніх підприємств.

Оптимальна виробнича структура підприємства (господарської системи) залежить від багатьох факторів, які можна об’єднати у дві групи: зовнішні та внутрішні. До внутрішніх відносяться складність вироблюваної продукція, (виконуваних робіт), номенклатура продукції (робіт), рівень використовуваної техніки та технології, обсяг виробництва та багато інших. До зовнішніх факторів відносяться транспорт, розміри сировинної бази (розміри запасів нафти і газу), можливість залучення робочої сили, водні ресурси, кліматичні умови і т.п. Організація виробничої системи та її структури без врахування перерахованих умов можлива тільки у виняткових випадках і як тимчасовий крок. В інших випадках завдання полягає у реорганізації уже існуючих виробничих структур, які не завжди відповідають вимогам, що пред’являються до формування виробничих систем.

В практиці зустрічаються три основні методичні підходи щодо вибору виробничої структури: узагальнення структури споріднених підприємств, оцінка порівнювальної економічної ефективності та математичне моделювання.

1. Суть першого підходу полягає в аналізі різних виробничих структур споріднених підприємств, які працюють в аналогічних умовах (геологічних, технічних, організаційних). На підставі вивчення таких структур розробляються рекомендації щодо виробничої структури даного підприємства.

Основною передумовою використання даного прийому є забезпечення максимальної співставимості порівнюваних варіантів щодо геологічних, технічних та організаційних умов.

Даний методичний підхід має і теоретичне, і практичне значення, а враховуючи його простоту, використовується досить широко з мінімальними витратами.

Слід, однак, зазначити, що даний прийом має один суттєвий недолік - відсутність будь-яких розрахунків економічної ефективності вироблених рекомендацій.

2. В основі другого методичного підходу лежить аналіз оціночних показників економічної ефективності функціонування підприємства, що характеризують рівень використання виробничих ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових) залежно від обсягів продукції (робіт). Ефективність використання кожного виду ресурсів визначається зміною показника, що показує його витрати на прийнятий вимірник. До складу оціночних показників можна включити:

для оцінки рівня використання трудових ресурсів - трудомісткість продукції (робіт), визначеної за прийнятою методикою;

для оцінки рівня використання основних фондів - показник фондомісткості. При розрахунках вартість основних фондів можна розглядати як капітальні вкладення, витрачені на проведення, наприклад, геологорозвідувальних чи бурових робіт в конкретних умовах;

для оцінки рівня використання матеріалів (на бурових підприємствах це має принципове значення) - показник матеріаломісткості;

для оцінки використання фінансових ресурсів - показник собівартості продукції. В умовах геологорозвідувальних та бурових підприємств одиницею вимірювання можна прийняти обсяг виконаних робіт власними силами в кошторисній вартості.

Для отримання достатньо вірогідних висновків потрібно мати достатньо велику кількість об’єктів дослідження. Якщо кількість об’єктів відносно невелика, потрібно збільшити період дослідження.

Даний методичний підхід вигідно відрізняється від попереднього оскільки порівнюються конкуруючі об’єкти за певною системою показників. Оптимальним вважається варіант, де названі показники набувають мінімальних значень. Слід, однак, застерегти, що вибраний варіант не завжди може виявитись оптимальним. Він буде кращим із аналізованих, але не оптимальним, оскільки немає повної впевненості, що прийнятий варіант дійсно є найкращим - відсутня належна база для порівняння, не всі фактори враховуються та ін.

Не зважаючи на досить високу трудомісткість даного методу він широко використовується на практиці.

3. Математичне моделювання дає найкращі результати, але потребує дуже ретельної підготовки. Не вдаючись в деталі розробки моделей (це предмет спеціальної навчальної дисципліни), накреслимо тільки основні кроки цього процесу:

а) насамперед потрібно виділити набір параметрів, що описують процес прийняття рішення - параметри управління, кількість яких може бути досить великою;

б) на основі попереднього аналізу об’єкта потрібно чітко сформулювати мету. Переважно цільову установку представляють у вигляді певної функції - цільової функції, що залежить від параметрів управління. Побудова цільової функції часом являє собою досить складну проблему і потребує значних знань і навичок;

в) вибір кращого рішення слід здійснювати тільки з числа тих, що можуть бути реалізовані практично. Це пов’язано з тим, що дуже часто появляються обмеження по ресурсах, окремі параметри можуть бути несумісними з їх фізичною суттю і т.п.

В результаті проробки всіх трьох етапів можна прийти до складання математичної моделі. Економіко-математична модель - це абстрактне відтворення за допомогою математичної мови (переважно у вигляді алгебраїчних рівнянь та нерівностей) найважливіших елементів системи та її підсистем.

Для розв’язання задачі оптимізації виробничої структури найчастіше використовують кореляційні (регресійні) моделі та моделі оптимізації.

Кореляційні моделі відтворюють такі відносини, які відбивають як стійкі залежності, що повторюються між економічними явищами та процесами, так і вплив на них тимчасових випадкових факторів. При цьому завжди кожному значенню фактора відповідає рівень досліджуваної функції, але при значній кількості спостережень можна прослідкувати загальну закономірність. Таку коливну, еластичну, але закономірну форму залежності між економічними явищами і називають кореляційною залежністю.

При визначенні варіанта виробничої структури в формі кореляційної моделі важливо визначити набір факторів які підлягають аналізу. Цільовими функціями виступають наведені вище оціночні показники. Раціональні межі концентрації виробництва встановлюють шляхом побудови кореляційних моделей залежності оціночних показників від розміру основного виробництва.

Для забезпечення належної і достатньо високої надійності результатів потрібно забезпечити високе представництво фактичного матеріалу.

Важливим елементом при розробці кореляційних моделей є вибір форми кореляційного зв’язку, під яким розуміють тип аналітичної формули, що виражає залежність між досліджуваними ознаками.

Кореляційний аналіз та розробка кореляційних моделей проводиться за загально прийнятою методикою¹.

Проблему вибору раціонального варіанта виробничої структури можна вирішити і за допомогою моделей оптимізації. Економічний сенс таких моделей полягає в обґрунтуванні таких рішень, котрі поряд із збалансованістю розвитку об’єкта забезпечували б найбільшу соціальну та економічну ефективність.

Першим питання, що виникає при розробці оптимізаційних моделей, є питання критерію - ознаки, за якою оцінюється відповідними показниками досягнення найкращого результату. Стосовно виробничої структури таким критерієм може бути мінімум приведених витрат, які відповідають оптимальному розміру виробництва (виробничої структури)

, (3.4)

де: - собівартість одиниці продукції (робіт) у прийнятих одиницях вимірювання; - фондомісткість продукції (робіт) (питомі капіталовкладення); - коефіцієнт ефективності капіталовкладень.

Найефективніший варіант виробничої структури буде за умови мінімальних витрат ресурсів.

Вихідними даними для розробки моделі є виробнича програма цеху, що визначає профіль діяльності підприємства. Крім того, можуть фіксуватись і певні обмеження.

По-перше, сумарні витрати матеріальних, трудових, фінансових ресурсів не повинні перевищувати їх наявність

. (3.5)

де: - витрати 1-го ресурсу на одиницю j-го виду продукції (робіт); - кількість продукції 1-го виду; - запаси 1-го виду виробничого ресурсу за даний період часу; i =1.2...n; j=1.2...m.

По-друге, розвиток виробництва відбувається за рахунок внутрішніх резервів

< 0. (3.6)

Математична модель такої задачі полягає в мінімізації сумарних витрат за дотримання обмежень (3.5 та 3.6). Такі моделі прийнято називати задачами лінійного програмування, а математичні методи розв'язання таких задач - лінійним програмуванням².

Після визначення раціональної величини виробництва в профілюючих підрозділах (цехах) потрібно забезпечити належну пропускну здатність, пропорційність в роботі основних та допоміжно-обслуговуючих ланок. В ідеальному варіанті пропускна здатність всіх робочих місць. всіх ланок повинна бути однаковою, рівною як з точки зору випуску продукції, так і з точки зору забезпечення їх інформацією, матеріальними ресурсами, кадрами і т.д.

Рівень пропорційності в роботі окремих ланок визначають коефіцієнтами пропорційності. Якщо роботу всіх ланок, всіх робочих місць можна виміряти однаковими одиницями, то коефіцієнт пропорційності визначається за формулою

, (3.7)

де: - мінімальна пропускна здатність, або параметр робочого місця в технологічному ланцюжку (наприклад, потужність, розряд робіт, обсяг та якість інформації тощо) ; - максимальна пропускна здатність ланки.

В умовах, технологічної спеціалізації, коли в окремих ланках (на робочих місцях) виконуються різні роботи, кращий результат можна отримати при використанні показника трудомісткості виконуваних робіт, застосувавши для цього формулу (3.2).

Якщо пропускні можливості окремих ланок (цехів, дільниць) істотно відрізняються між собою, тобто рівень пропорційності дуже низький, можна рекомендувати такі чотири напрямки поліпшення ситуації:

а) перегляд конструкції предмета з метою забезпечення пропорційності операцій щодо трудомісткості;

б) перегляд технологічного процесу та режимів роботи;

в) розробка та реалізація організаційних заходів щодо заміни обладнання, перепланування дільниці (наприклад, введення додаткових робочих місць);

г) дозавантаження робочих місць іншою аналогічною роботою.

Результатом такої роботи є узгодження та коригування спеціалізації і масштабів виробничих підрозділів. В тих випадках, коли масштаби виробництва однорідної продукції (виконання однорідних робіт) є невеликими, доводиться йти на певну деспеціалізацію підрозділів, а коли ці масштаби великі, може виникнути потреба дублювання виробничих підрозділів. Важливим елементом раціоналізації виробничої структури підприємства є визначення форм та напрямків взаємозв’язків між його виробничими підрозділами. В основі цієї роботи повинен лежати аналіз та визначення послідовності і масштабів виробництва, узгодження темпів часткових процесів та забезпечення їх пропорційності. Важливим шляхом вирішення цього питання є використання методів раціональної організації виробництва (детально про це див. в темі 5). На цій стадії проводиться коригування рівня спеціалізації окремих підрозділів.

Істотний вплив на структуру підприємства має організація допоміжного та обслуговуючого господарства. Хоч загалом порядок проектування допоміжних підрозділів не відрізняється від проектування основного виробництва, вирішальним моментом в їх організації є дотримання вимог основного виробництва щодо їх послуг. Іншими словами, відправним моментом є їх зв’язок з основним виробництвом. Вони повинні повністю і за кількістю, і за якістю виробничих послуг забезпечувати потреби основного виробництва. Якщо потужність якоїсь ланки допоміжного виробництва є недостатньою, її необхідно підвищити і довести до величини середнього споживання. Підвищена потужність допоміжних підрозділів є виправданою тільки тоді, коли їх послуги можуть бути реалізовані іншому підприємству (організації).

При удосконаленні виробничої структури підприємств необхідно завжди враховувати потребу в підрозділах невиробничого призначення (побутових приміщеннях, їдальнях, профілакторіях, будинках відпочинку, дитячих дошкільних закладах тощо). Все це є передумовою створення здорової атмосфери на підприємстві, повного використання часу, зростання загальної ефективності виробництва.