2.2. Принципи бібліографічного опису документів та їх виникнення

Упродовж багатовікової історії бібліографічного опису до­кументів висувалося та вирішувалося багато питань, пов'яза­них із методикою опису. Але їх всі можна умовно звести до та­ких двох напрямів, які є актуальними й дотепер.

Перший напрям — це вибір найбільш суттєвих відомостей про документ, залежно від того, які відомості про нього зазна­чають на початку опису. Другий напрям — це визначення складу тексту опису. Тут завдання полягає у тому, щоб вірно визначити, які саме відомості про документ, або його складову частину, будуть зазначені в описі для ідентифікації бібліо­графічного опису та самого документа.

У світовій теорії та практиці затвердилися такі принципи бібліографічного опису документів:

• під іменем індивідуального автора;

• під іменем колективного автора;

• під назвою.

Автор документа — це фізична чи юридична особа, що створила документ. Це може бути одноосібний автор, або кіль­ка осіб. Винесення авторського заголовка на початок бібліо­графічного опису дає змогу зібрати разом документи певного автора, що є важливою складовою документно-інформаційного пошуку. Однак у практиці його застосування зустрічається ба­гато труднощів. Так, наприклад, певні твори являють собою спільну працю кількох авторів. Тому виникають запитання: кого вважати першим автором? Які саме документи варто опису­вати під іменем індивідуального автора? В якій формі вказувати імена? Все це та інше регламентують спеціальні правила.

Колективний автор — це організація постійного чи тимча­сового характеру, що публікує свої офіційні матеріали, випус­кає збірки праць співробітників та інші видання, які мають власну назву і дають змогу її ідентифікувати, незалежно від масштабу діяльності та часу існування. До них належать та­кож тимчасові групи та події, такі як наради, конференції, конгреси, експедиції, виставки, фестивалі, ярмарки. Поняття «колективний автор» не треба плутати з поняттям «колектив авторів», оскільки останній є колективом, що складається більше, ніж з одного автора.

Так само як і при описі документа під іменем індивідуально­го автора, в описі під колективним автором на першому місці за­значають автора, але не індивідуального, а найменування постій­ної чи тимчасової організації, яка виступає як колективний автор. Принцип колективного авторства є засобом ідентифікації документа, виступає його визначальною ознакою. Застосування цього принципу дозволяє зібрати в єдиний комплекс усі докумен­ти, що стосуються органів законодавчої, державної влади та регіонального й місцевого самоврядування, судової влади, політичних партій, установ, організацій, підприємств, фірм. Це полегшує пошук офіційних документів, оскільки назва установи чи організації є характерною ознакою цих документів.

Опис документів під іменем як індивідуального, так і колек­тивного автора є авторським бібліографічним описом. Завдання документознавця або іншого фахівця, який виконує бібліо­графічний опис, полягає у тому, щоб визначити який із зазна­чених принципів буде використано при складанні опису доку­мента.

Поряд з іменем індивідуального чи колективного автора важливою ознакою, за якою запитують чи ідентифікують до­кумент, є його назва. Назва — це закінчене речення, в якому формулюється зміст (тема, ідея, предмет, об'єкт) документа. Принцип бібліографічного опису документів під назвою є од­ним із найбільш давніх. Застосування його вимагає вирішення ряду питань: які саме документи доцільно описувати під на­звою й у якій формі його варто виконувати? Відповідь на ці та інші запитання дають правила складання бібліографічного опису.

Під назвою описують такі документи, які запам'ятовують чи запитують саме за цією ознакою, а саме: книги, що написані чотирма чи більше авторами; збірки статей із загальною на­звою; документи, що не мають авторського оформлення, у яких автор не зазначений та ім'я якого неможливо встанови­ти (так звані «анонімні документи»).

Історичні витоки появи бібліографічного опису сягають 2000 р. до н. е. (у Шумері) та 650 р. до н. е. (Ассирія), коли опи­си були виконані на глиняних плитках. Перші бібліографічні описи також було зроблено на кам'яних стінах храмів (давньо­єгипетське місто Едфу, 250 р. до н. е.). Це ще не був бібліо­графічний опис у сучасному розумінні. Це були переліки пер­ших рядків творів, які в ті часи служили назвою, іноді зазначалось ім'я автора, його заняття. Початки власне методи­ки бібліографічного опису закладені давньогрецьким ученим і поетом Каллімахом у бібліографічній праці «Таблиці тих, хто прославився у всіх галузях знань, і того, що вони написали, у 120 книгах» (250 р. до н. е.).

В епоху Середньовіччя та Відродження методика бібліо­графічного опису робить крок назад, але з виникненням кни­годрукування й появою титульного аркуша збільшилася кількість відомостей щодо бібліографічного опису. Занадто довгі назви книг вимагали їх скорочення в описі, що усклад­нювало ідентифікацію книги, оскільки часто опис однієї й тієї ж книги починався то з імені автора, то з назви. Застосовува­лося також механічне відтворення титульного аркуша. Отже, можна сказати, що була відсутня єдина методика наведення елементів бібліографічного опису.

Початок сучасним правилам складання бібліографічного опису поклав А. Паніцци, який створив «Правила складання каталогу» (1841 р.). Принципи Паніцци отримали розвиток в інструкціях і правилах американських бібліотекознавців Ч. Джюітта і Ч. Кеттера. Їхні роботи послугували основою англо-американської системи бібліографічного опису. Англо-амери-канські правила було видано 1908 р., пізніше до них приєдна­лися фахівці з Канади та Австралії. У цих правилах широко використовувався принцип складання заголовка, що містив назви організацій, а бібліографічний опис книг за назвою реко­мендувалося робити відповідно до точної назви документа, який підлягав опису.

Крім англо-американської системи, існувала так звана прусська інструкція з бібліографічного опису (остаточно ство­рена у 1909 р.). У ній опис документів під заголовком, що містив назви організацій, не використовували. У той же час книг за назвою застосовувався не прямий порядок слів у назві, як зазначено у документі, а пропонувалося на перше місце ви­носити те слово, яке несе основне навантаження. Це, безумов­но, ускладнювло пошук та обробку документів.

У другій половині ХХ ст. найбільш поширеними стали «Англо-Американські правила каталогізації», AACR (Anglo-American Cataloguing Rules), зведення правил, що регламенту­ють складання бібліографічного опису різноманітних видів до­кументів (книг, картографічних матеріалів, рукописів, нотних видань, образотворчих видань, комп'ютерних файлів, аудіові­зуальних документів, серіальних документів, мікроформ), а також аналітичного опису складових частин документів. Перше видання AACR (1967 р.) підготував об'єднаний комітет спеціалістів Американської, Британської та Канадської бібліо­течних асоціацій та Бібліотеки Конгресу у двох варіантах — північноамериканському та британському, які відрізняються принципами опису періодичних видань. У 1978 р. вийшло у світ друге видання (AACR2), яке мало на меті об'єднання двох варіантів правил. AACR повністю відповідають Міжнародному стандартному бібліографічному опису, побудовані з ураху­ванням послідовності операцій, які виробляють каталогізато­ри більшості сучасних бібліотек і бібліографічних закладів. В AACR2 особливу увагу було приділено машинній обробці бібліографічних записів. У 1988 р. опубліковане перероблене видання — AACR2R, яке вмістило зміни й доповнення, наприк­лад, бібліографічний опис нового виду документів — електронних ресурсів [21]. У жовтні 1997 року у Торонто (Канада) відбулася Міжнародна конференція з перегляду AACR, яка започаткува­ла новий етап у їх застосуванні.

Щодо розвитку проблеми бібліографічного опису в Україні варто зазначити, що основи створення правил бібліографічно­го опису видань в Україні пов'язані з діяльністю Головної книжкової палати у Києві, при якій був створений у 1919 р. Український бібліографічний інститут, та Української книж­кової палати у Харкові. У 1923 р. Ю. Ковалевський надру­кував «Правила карткографії», які включали правила бібліо­графічного опису книг, багатотомних і періодичних видань. Українська книжкова палата розробила власні інструкції з бібліографічного опису. Але політичний та економічний роз­виток СРСР, до складу якого входила Україна, зближення культурного життя союзних республік зумовило потребу роз­робки єдиних правил бібліографічного опису у межах всієї дер­жави. Міжвідомча каталогізаційна комісія при Державній бібліотеці СРСР упродовж 1949-1958 рр. видала багатотомну інструкцію «Єдині правила опису творів друку для бібліотеч­них каталогів». Це були детальні правила складання бібліо­графічного опису для каталогів великих бібліотек. Для бібліо­тек масових та невеликих наукових у 1953 р. було видано скорочені правила бібліографічного опису, які також було пе­рекладено українською мовою. У 60-х роках XX ст. у СРСР роз­робляли загальнодержавні стандарти з бібліографічного опи­су. Стандарти колишнього у СРСР, згідно з міждержавною угодою, набули статусу міждержавних. Служба стандартизації в Україні займається розробкою національних стандартів із бібліографічного опису. Матеріал про це буде викладений нижче.