4. Технологічні засоби підтримки прийняття маркетингових рішень.

Доменна система імен. Цифрові адреси придатні для спілкування комп’ютерів, а для людей краще мати справу з іменами. Саме тому комп’ютерам в Internet надано імена. Всі прикладні поштові програми в Internet дозволяють використовувати ці імена замість числових адрес комп’ютерів.

Звичайно, використання імен має свої вади. По-перше, потрібно стежити, щоб те саме ім’я не було надане різним комп’ютерам. Крім того, необхідно забезпечити переробку імен у числові адреси. Користувач може вказати програмі ім’я, але в неї має бути спосіб переробки його в адресу.

На етапі становлення, коли Internet була невеликою спільністю і кожний комп’ютер створював вузол мережі, використовувати імена було легко. У якості імен використовувалися прості слова, кожне з яких обов’язково було унікальним. Центр мережевої інформації Network Information Center (NIC) створив спеціальну службу реєстрації. Користувачі надсилали заповнений бланк, а NIC заносила їх у список імен та адрес. Цей список зберігався у файлі під назвою hosts (список вузлових комп’ютерів), який регулярно розсилався на всі комп’ютери мережі.

Коли Internet розширилася, розмір цього файлу зріс. Почали виникати значні затримки у процесі реєстрації імен, пошук унікальних імен ускладнився. На надсилання цього файла до всіх зазначених у ньому комп’ютерів витрачалося багато мережевого часу. Постала потреба у розподіленій інтерактивній системі. Створена система отримала назву доменної системи імен (Domen Name System, DNS).

Доменна система имен — це ієрархічно розподілений метод організації простору імен в Internet, який перекладає відповідальність за підмножину імен на різні групи користувачів. Кожен рівень в цій системі називається доменом. Домени відокремлюються один від одного крапками, наприклад:

ux.cso.uiuc.edu

www.novell.com

Система дає змогу мати в імені будь-яку кількість доменів, але практично більше п’яти зустрічається рідко. Кожен наступний домен в імені (якщо дивитися зліва направо) за ієрархією старший від попереднього. В імені ux.cso.uiuc.edu елемент ux — ім’я реального комп’ютера користувача, створене групою cso, яка є не що інше, як відділ, у якому знаходиться цей комп’ютер. Відділ cso є відділом університету штату Іллінойс (uiuc), який входить в національну групу навчальних закладів (edu). Таким чином, домен edu включає в себе всі комп’ютери навчальних закладів США, домен uiuc.edu — всі комп’ютери університету штату Іллінойс і т. д.

Кожна група може створювати і змінювати всі імена, що знаходяться під її контролем. Якщо група uiuc вирішить створити нову підгрупу і назвати її ncsa, вона може не питати ні в кого на це дозволу. Все, що потрібно зробити, — це додати нове ім’я в свою частину світової бази даних, і рано чи пізно той, кому потрібно, дізнається про це ім’я. Аналогічним чином група cso може купити новий комп’ютер, дати йому ім’я і включити в мережу, не запитуючи ні у кого дозволу. Якщо всі групи, починаючи з edu і нижче, дотримуватимуться правил і забезпечуватимуть унікальність імен, то ніякі дві системи в Internet не матимуть однакового імені.

Група літер наприкінці адреси Internet є доменом, який вказує, з яким типом комп’ютера встановлюється зв’язок. Сім доменів, які найчастіше зустрічаються, наведено у табл. 2.1.1.

Таблиця 2.1.1

Домен	Використання домена
com	Комерційні, підприємницькі організації
edu	Освітні заклади (університети, середні школи і т. д.)
gov	Державні організації (крім військових)
mil	Військові організації (армія, флот і т. д.)
net	Системи базової мережі
int	Міжнародні організації
org	Інші організації та установи

Коли Internet стала міжнародною мережею, виникла потреба надати різним країнам можливість контролю за іменами, які є в їх системах. З цією метою засновано набір дволітерних доменів, які відповідають доменам вищого рівня для цих країн. Загальна кількість кодів країн — 300. Комп’ютерні мережі існують приблизно в 150 з них (код України — ua).

У разі використання імені (наприклад, us.cso.uiuc.edu) ком­п’ютер повинен замінити його на відповідну адресу. Щоб зробити це, комп’ютер користувача просить допомоги у серверів (комп’ю­терів) DNS, починаючи з правої частини імені і зміщуючись ліво­руч. Спочатку він просить локальні сервери DNS знайти адресу. Тут існує три можливості:

1. Локальний сервер знає адресу, тому що ця адреса знаходиться у тій частині світової мережі, яку він обслуговує.

2. Локальний сервер знає адресу, тому що хтось недавно вже запитував про неї (сервер деякий час зберігає адресу, про яку запитують, на той випадок, якщо дещо пізніше про неї знову запитають. Це значно підвищує ефективність роботи системи).

3. Локальний сервер не знає адреси, але знає, як її визначити.

В останньому випадку для того, щоб визначити потрібну адресу, локальний сервер зв’язується з вузловим сервером, який знає адреси серверів імен доменів вищого рівня (крайньої правої частини імені, для прикладу — edu). Отримавши від вузлового сервера адресу комп’ютера, що відповідає за домен edu, локальний сервер зв’язується з ним і запитує в нього адресу сервера uiuc і т. д.

Головна перевага доменної системи полягає у тому, що вона поділяє гігантську світову мережу на множину керованих частин. Сотні тисяч комп’ютерів працюють в мережі, й всі вони мають імена. Ці імена організовано в дуже зручний і раціональний спосіб, що полегшує їх запам’ятовування.

На базі розглянутих стандартів засновуються інші стандарти, такі як протокол електронної пошти SMTP (Simple Mail Transfer Protocol). SMTP дає змогу обмінюватись електронною поштою між користувачами або хост-вузлами, підключеним до Internet. Завдяки цим та іншим стандартам можна передавати електрон­ною поштою не лише повідомлення, а й програми, графіку, звук, відео та інші типи даних.

В Internet застосовуються також стандарти, які дають змогу «публікувати» інформацію — розміщувати її на хост-системах, де з нею можуть працювати інші користувачі. Система комп’ю­терів, які публікують таку інформацію, називається World Wide Web, а протокол, який створює основу Web, — протоколом передачі гіпертекста (Hypertext Transfer Protokol, HTTP). Якщо TCP/IP дає змогу користувачам звертатися до хост-вузлів Internet, то HTTP забезпечує їх доступ до документів World Wide Web.

Документи World Wide Web створюються за допомогою гіпертекстової мови опису документів HTML (Hypertext Markup Language). Такі документи можуть вміщувати графіку і гіпертекстові посилання. Гіпертекстове посилання у разі клацання мишею на ньому виводить користувача на інший документ. Отже, це посилання містить вказівку на інший документ, який стає доступним за натискання кнопки миші. Така вказівка називається уніфікованим показником (локатором) ресурсів (Uniform Resource Locator, URL). Показники URL описують переважно транспортний протокол документа (наприклад, HTTP або FTP) та ім’я хост-комп’ютера, на якому він знаходиться. Крім того, показники URL можуть містити в собі маршрут доступу до документа на цьому комп’ютері. Ці маршрути вказуються в кінці рядка URL.