3. Особливості правового регулювання іноземного інвестування.

Правове регулювання іноземних інвестицій здійснюється національним законодавством, на яке впливає міжнародне право. Норми національного права встановлюють правовий режим іноземних інвестицій: національний, пільговий чи обмежувальний. Вибір конкретних правових засобів для регулювання іноземних інвестицій залежить від конкретних соціально-економічних умов.

Модель з національним режимом є характерною для індустріально розвинутих країн. Національний режим дає ефект тільки в економічно і політичне стабільних країнах. І саме це послужило підставою для твердження, що в умовах структурної перебудови економіки національний режим залучення іноземних інвестицій рівнозначний несприятливому інвестиційному клімату. Тому, на думку С. Демського, необхідна не зрівнялівка, а система спеціальних заходів щодо стимулювання та захисту іноземних інвестицій.

Преференційний (пільговий) режим для іноземних інвестицій переважає в країнах, що розвиваються. Преференційний режим сам по собі не може компенсувати несприятливого інвестиційного клімату, зумовленого внутрішньою нестабільністю. Застосування пільг, поряд зі стабільними правовими гарантіями, має бути спрямоване насамперед на скорочення ризику втрати капіталу.

Формування правового режиму для іноземних інвестицій у світовій практиці свідчить про тенденцію до уніфікації умов поділу інвесторів на національних та іноземних. Суть цієї тенденції полягає в недискримінаційному підході до іноземних інвесторів, що охоплює не лише рівень оподаткування, але і доступ до централізованого постачання, пільгового кредитування, валютного ринку. Не викликає сумніву думка В.М. Коссак про те, що найоптимальнішим варіантом є регулювання вітчизняних та іноземних інвестицій на однакових засадах. Але це можливе у разі досягнення країною певного розвитку продуктивних сил. І, навпаки, з метою досягнення такого рівня, залучення передових технологій і коштів для їх упровадження на певному етапі доцільно надавати іноземним інвестиціям пільговий режим. Проте допуск іноземних інвестицій в національну економіку може мати і несприятливі наслідки. У міжнародній практиці вже були випадки, коли транснаціональні корпорації (ТНК), які економічно є більш потужними, ніж вітчизняні інвестори, здійснювали значні інвестиції, що негативно впливало на економічний або політичний розвиток цих країн.

Поширення національного режиму на іноземні інвестиції в Україні слід підкріпити стимулюванням припливу ресурсів з-за кордону в окремі регіони країни через ширше залучення іноземних інвесторів до процесу приватизації та стабілізації правового поля діяльності інвесторів.

Законодавство України визначає широке коло іноземних інвесторів - це суб'єкти, які здійснюють інвестиційну діяльність на території України. До них належать:

- юридичні особи, створені відповідно до іншого законодавства, відмінного від законодавства України;

- фізичні особи-іноземці, які не мають постійного місця проживання на території України і не обмежені у правоздатності та дієздатності;

- іноземні держави;

- міжнародні урядові та неурядові організації;

- інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими законодавством України.

Цей перелік в основному співпадає з колом учасників цивільних правовідносин, передбачених законодавством України. Однак законодавець вказує, що інвесторами можуть бути й інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності. Громадян України не віднесено до іноземних інвесторів.

В юридичній літературі висловлюється сумнів щодо доцільності включення в перелік суб'єктів іноземних інвестицій іноземних держав. Так, О. Любич вважає це недопустимим з точки зору абсолютного імунітету держави, основу якої становить її суверенітет. Але В.М. Коссак вважає цю позицію автора спірною. Адже сучасна доктрина міжнародного права не розглядає суверенітет держави як абсолютну категорію й підтверджує можливість його обмеження за певних умов.

Правовий стан іноземного інвестора тісно пов'язаний з правовим режимом іноземних інвестицій. Правовий статус іноземних інвесторів визначається насамперед національним законодавством держави, на території якої здійснюється інвестиція. Інвестиційне законодавство, як правило, не застосовує ко­лізійний метод регулювання, тому відносини щодо здійснення інвестицій регулюються законодавством країни, яка приймає іноземну інвестицію. Але вплив на статус останньої мають міжнародні договори, зокрема про взаємний захист інвестицій.

У науковій літературі нерідко ототожнюють правовий статус іноземного інвестора та створеної в результаті інвестиційної діяльності юридичної особи, наприклад, спільного підприємства. Якщо іноземний інвестор займається інвестиційною діяльністю шляхом створення юридичної особи, то крім спеціального законодавства про іноземні інвестиції застосовуються нормативні акти, які регулюють підприємницьку діяльність. Незалежно від організаційної форми всі підприємства з іноземними інвестиціями можна поділити на два види:

- підприємства, які повністю належать іноземному інвестору;

- підприємства, у статутному фонді яких є частка іноземного інвестора.

Способи створення таких підприємств різні. Один з них — реєстрація у встановленому порядку новоствореного підприємства, яке належить іноземному інвестору, або спільного підприємства. Другий — придбання іноземним інвестором частки статутного фонду (паю, акції) у вже створеному підприємстві.

На думку В.М. Коссак необхідно розрізняти правовий статус юридичної особи з участю іноземних інвестицій та правовий статус іноземного інвестора. Правовий статус самого іноземного інвестора визначається лише інвестиційним законодавством. Створення юридичної особи або здійснення інвестицій в іншій формі є одним із способів легалізації іноземного інвестора на території України. Підприємство, створене іноземним інвестором, є об'єктом інвестиційної діяльності.

Юридична особа, незалежно від іноземного інвестора (власника), має певні права та обов'язки, які виникають у процесі підприємницької діяльності.

У науковій літературі знаходимо визначення підприємства і як об'єкта, і як суб'єкта правових відносин. Українське законодавство не дає прямої відповіді на це питання, хоча в науковій літературі тенденція визначення підприємства як суб'єкта правових відносин переважає.

Правовий статус особи визначає система її суб'єктивних прав та обов'язків. Іноземні інвестори можуть реалізовувати надане їм право здійснювати інвестиції без особливого державного дозволу, застосовуючи різні способи, більшість з яких визначена законодавством. Це - часткова участь у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки у діючих підприємствах; створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю; придбання прямо не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів у формі акцій, облігацій та інших цінних паперів; придбання самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав користування землею та концесій на використання природних ресурсів на території України; придбання інших майнових прав.

Право на інвестиційну діяльність може здійснюватись і в інших формах, зокрема на основі договорів з суб'єктами господарської діяльності України. Таким чином, правовий статус іноземного інвестора в частині форм здійснення інвестицій окреслений законодавством.

Під час аналізу основних моментів правового статусу іноземних інвесторів при здійсненні іноземних інвестицій у вигляді реінвестованих коштів необхідно звертати увагу на таке:

- реінвестовані цінності виступають, як правило, у вигляді коштів, одержаних в результаті інвестиційної діяльності;

- має значення цільове призначення цих коштів;

вони повинні вкладатися в об'єкти інвестиційної діяльності;

- джерелом їх надходження є інвестиційна діяльність в межах країни, тобто за своїм походженням реінвестовані кошти не є іноземним капіталом, оскільки останній ввозиться в країну з іншої держави;

- власником прибутку (доходу), одержаного в резуль­таті первинного інвестування, є іноземний інвестор, але як реінвестовані мають розглядатись не просто кошти, одержані інвестором в результаті інвестиційної діяльності, а частина або весь прибуток (доход), який йому передано у власність та інве­стовано знову відповідно до чинного законодавства.

Це дозволяє визначити реінвестовані кошти як прибуток (доход), одержаний іноземним інвестором відповідно до закону або договору в результаті здійснення інвестицій та вкладення на території України в об'єкти інвестиційної діяльності.

Є два критерії віднесення особи до категорії іноземного інвестора. По-перше, для фізичної особи-іноземця - постійне місце проживання, для інших суб'єктів - місцезнаходження за межами України. По-друге, діяльність має бути пов'язана з реалізацією іноземних інвестицій у передбачених законом формах. Віднесення особи до категорії іноземних інвесторів, поширення державно-правових гарантій і пільг можливі за умови, що кошти, майно та інші види інвестицій вкладаються в об'єкти інвестиційної діяльності з метою одержання прибутку або досягнення соціального ефекту. При визначенні правового статусу іноземних інвесторів необхідно пам'ятати, що до іноземних інвесторів застосовуються положення чинного законодавства України, що стосуються їх безпосередньо, а також іноземних суб'єктів господарської діяльності та нерезидентів.

Поширеною формою здійснення іноземних інвестицій є створення підприємств з іноземними інвестиціями. Такі підприємства можуть або повністю належати іноземним інвесторам, або володіти часткою у підприємствах, створених спільно з українськими фізичними або юридичними особами.

Відповідно до Закону України „Про режим іноземних інвестицій” підприємство з іноземними інвестиціями — це підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого становить не менше 10 відсотків.

На території України підприємства з іноземними інвестиціями створюються і діють у формах, передбачених законодавством України.

4. Інвестиційна діяльність у СЕЗ та офшорних зонах.

Очевидно, що в процесі реформування економічної системи України і побудови відкритого суспільства з високим рівнем соціальної орієнтованості, необхідно в стислий термін знайти рішення, що дозволяють принципово вплинути на стабілізацію економічної ситуації і, надалі, стимулювати всебічний розвиток регіонів країни, вирівнювання рівнів їх соціально-економічного стану. Перехід до ринкової економіки передбачає підвищення ступеня інтеграції країни у світовий господарський комплекс. А це, зокрема, припускає масштабну технологічну і структурну перебудову, що, у свою чергу, вимагає притоку іноземних інвестицій. Саме тому, одним з перспективних і ефективних шляхів досягнення цього досить тривалий час вважалося створення вільних економічних зон, спроби яких в Україні почалися буквально з першого року її незалежності.

Термінологія спеціальних економічних зон (СЕЗ) одержала широке поширення у світовій практиці протягом останньої чверті століття. Однак, всупереч розповсюдженій думці про те, що спеціальні економічні зони як об’єктивна реальність з’явились тільки у ХХ столітті, є багато свідоцтв тому, що історія їх виникнення починається з глибокої давнини.

Всім добре відома фабула гомерівської “Іліади”: красень Паріс спокусив дружину царя Менелая, і вона, Олена Прекрасна, втекла з коханцем в Трою. Через це почалася Троянська війна, що закінчилася загибеллю Трої. Насправді, причина десятирічної війни в XII в. до н.е., яка приголомшила все Середземномор'я, була більш прозаїчною. “У поході ахейських басилеєв під Трою торгові міркування грали далеко не останню роль”, - сказано в “Історії Древньої Греції”, яка, як виявляється, була бідна хлібом: “Для більшості грецьких областей місцевого хліба не вистачало, і його доводилося закуповувати в інших хлібородних областях - на Чорному морі (Понт), в Єгипті і на Сицилії. Протягом всієї історії Греції хлібне питання стояло в центрі її зовнішньої і внутрішньої політики… Багато які крупні війни Греції велися за оволодіння понтійською (чорноморською) і сицилійською хлібними дорогами”.

Досить розвернути карту древнього світу, щоб зрозуміти, чому цар Агамемнон і його союзники воспилали ненавистю до Трої: вона розташовувалася поблизу Дарданелльської протоки, і, отже, в її владі було в будь-який час перекрити „дорогу життя” і приректи Грецію на голод і розорення.

Троянці, можливо, перекривати нічого не збиралися, а скористатися своїм вигідним місцеположенням були не проти - вимагали від мореплавців сплачувати мито за провезення вантажів через протоку. Чим скінчилося таке безцеремонне посягання на вже тоді священні принципи вільної торгівлі розповів Гомер.

Дух вільного підприємництва і торгівлі в містах Кримського півострова і Північного Причерномор’я не вивітрився і багато пізніше - аж до захоплення цих земель спочатку монголо-татарськими полчищами, а потім і турками. Перші ще дивилися крізь пальці на інтенсивні зв'язки між портовими містами і країнами Сходу (через ці місця проходила північна гілка Великого шовкового шляху), не зачіпали численні генуезькі, венеціанські і інші торгові колонії (нові власті самі широко користувалися привізними товарами). Але з моменту перетворення Чорного моря в "Турецьке озеро" торгово-економічні зв'язки регіону із зовнішнім світом перервалися.

Спритним італійським купцям-мореплавцям, які були витіснені турками з Кримського півострова, показалися дуже суворими рідні закони в сфері торгівлі. Вони почали прививати в своїх портах напрацьовані в Північному Причорномор'ї принципи вільної, безмитної і непідконтрольної владі торгівлі. Стали полупідпільно виникати "вільні порти", а в 1595 році італійська Генуя однією з перших проголосила такий статус офіційно - він дозволяв розвивати місцевий ринок, розширювати зв'язки і залучав заморських купців. З цього моменту "порто-франко" досить швидко почали множитися по всьому світу.

На території Російської імперії першим “вільним портом” в 1817 році стала Одеса, в 1862 році - Владивосток, в 1878 році - Батумі. Головна особливість кожного з “порто-франко” полягала в тому, що товари на їх територіях складувалися безмитно. З розвитком ринкових відносин “вільні порти” стали переростати у вільні економічні зони, де товари вже не тільки безкоштовно складувалися, але могли без мита і податків зазнавати подальшої переробки, підготовці до реалізації, реекспорту.

Економічний феномен під прісною назвою “спеціальні (вільні) економічні зони” (СЕЗ) в тому вигляді, як його зараз розуміють, виник в бурхливі роки "великої депресії" в США. Закриття десятків тисяч заводів, фабрик, шахт, скорочення виробництва і величезне недовантаження діючого виробничого апарату привели до колосального росту безробіття і небувалого соціального напруження. Були потрібні принципово нові рецепти подолання ударів і наслідків кризи, а в перспективі - глибоких соціальних і економічних перетворень.

Саме таку програму - "новий курс" - проголосив в 1933 році черговий президент США Франклін Рузвельт. Поряд з цілим комплексом ефективних заходів по відродженню економіки був запропонований і такий варіант підняття виробництва і зниження безробіття, як створення на територіях країни вільних економічних зон (спочатку зовнішньоторговельних, і потім - підприємницьких), де різко знижувався фіскальний тиск на суб'єктів економічної діяльності.

Очікувані надії швидко себе виправдали: подібно законам формування циклонів, в зони зниженого фінансового тиску з усіх боків спрямувалися вільні кошти тих, хто бажав отримати додаткові прибутки. А над ще недавно “лежачими” підприємствами і цілими депресивними регіонами пролився рясний інвестиційний “дощ”. Залишилося лише регулювати, який з об’єктів, галузей або регіонів потрібно “витягувати” насамперед.

Таким чином грамотна стратегія розміщення СЕЗ зробила значну послугу американській економіці.

“Друге дихання” вільні зони отримали після другої мирової війни і розпаду колоніальних імперій Франції і Великобританії, коли ослаблені економіки ряду країн потребували швидкого, а головне, ефективного відтворення. І тут СЕЗ виявилися завітною “паличкою – виручалочкою”.

Під стать виникаючим задачам складалися нові типи зон. Але як би ні відрізнялась одна СЕЗ від іншої, кожна неухильно дотримувалася низки засновних принципів: вільні економічні зони є частинами національних територій (іноді виділеними з загального митного простору держави), які характеризуються розширеною самостійністю в рішенні господарських питань, мають особливий режим управління і пільгові митні умови економічної діяльності як для іноземних, так і вітчизняних підприємців.

Перша європейська СЕЗ була створена в Ірландії в 1959 році на базі міжнародного аеропорту в Шенноні. Зіткнувшись з економічними труднощами по обслуговуванню аеропорту, пов'язаними з створенням реактивного літака, що не вимагає додаткової дозаправки пального при перельоті через Атлантику, голландські власті вирішили створити зону вільної торгівлі і залучити іноземні фірми до створення виробничих площ. Власті сподівалися, що такий підхід до розв'язання проблем, дозволить забезпечити роботою багатьох людей, що втратили її внаслідок кризової ситуації в роботі аеропорту, створити нові робочі місця, дати нове життя національній авіакомпанії. Подальші події виправдали сподівання ірландської влади. У 1960 році завдяки створенню в Шенноні зони вільної торгівлі роботою було забезпечено 440 чоловік, в 1975 році - 3800 чоловік. Що стосується самого аеропорту, загальне число зайнятих зросло до 1250 чоловік - в 1960 році, до 2200 чоловік в 1975 році. Саме після цього почався масовий розвиток СЕЗ в Європі.

В країнах південно-східного і азіатського регіону спеціальні економічні зони виникли в 70 -х рр. Незабаром ці країни придбали назву “азіатських тигрів” завдяки їх економічному стрибку за рахунок досягнення найбільш високих у світі темпів розвитку їхніх господарств. Ще 1 січня 1970 року, одна з перших з країн цього регіону, Південна Корея прийняла закон про створення спеціальної економічної зони. З метою залучення іноземних інвестицій, росту зайнятості, удосконалення промислових технологій і, в остаточному підсумку, прискорення економічного розвитку країни, цим законом була створена СЕЗ у прибережних районах Південної Кореї, що стала одним з лідерів Азіатського чуда.

У 90-і роки за темпами економічного росту світовим лідером став Китай, у якому сьогодні успішно працюють 5 особливих економічних регіонів, що ще в 1980р. одержали пільги СЕЗ. Крім цього, 14 міст Китаю мали статус відкритих приморських територій. Саме фактор приміського узбережжя східних територій Китаю дозволив цим регіонам вийти в лідери економічного розвитку країн навіть в умовах відсутності пільг, властивих СЕЗ. Взагалі на території китайських СЕЗ протягом останніх 20 років було введено в дію близько 5700 підприємств за участю іноземного капіталу.

В наступний час СЕЗ існують в країнах і на територіях практично всіх частин світу і континентів.

В Європі - це Ірландія, Югославія, Болгарія, Угорщина, Росія, Польща, Італія, Іспанія, Франція, Фінляндія, Німеччина, Румунія, Англія, Швейцарія, Україна.

В Азії - Гонконг, Сінгапур, Макао, Тайвань, Філіпіни, Пакистан, Таїланд, Малайзія, Південна Корея, Індонезія, Індія, Шрі-Ланка, КНР, Іран, Бангладеш, Японія, ОАЕ, Бахрейн.

В Африці - Того, Гана, Маврілей, Гвінея.

В Америці - Мексіка, Бразилія, Уругвай, Бермудські і Багамські острови, США, Барбадос, Ямайка, Трінідад і Тобаго.

У цей час 1/3 вільних (спеціальних) економічних зон в світі знаходиться в розвинених країнах. Загальновизнаним лідером в цьому плані є США.

Понад половини більш ніж 140 вільних промислових зон в країнах, що розвиваються, діє в Латинській Америці (73), подальші місця займають південно-східна Азія і Далекий Схід (24), Африка (22), Ближній і Середній Схід. У Канаді нараховується лише 3 вільних зони. По одній зоні в активі Японії і Австралії.

З майже 90 західноєвропейських вільних економічних зон 29% знаходиться в Швейцарії, 24% - в Іспанії, 12% - в Італії, 11% - у Франції, 8% - в Фінляндії, 7% - в Німеччині. На інші країни європейського континенту доводиться лише 9% загальних кількості вільних економічних зон.

За оцінками експертів ООН через СЕЗ останнім часом здійснюється біля 10% світової торгівлі, а до 2010 року очікується зростання її обсягів до 30% 2.

Перша хвиля дуже зацікавленості в створенні спеціальних економічних зон в Україні виникла наприкінці 80-х років (ще в часи існування СРСР). Тоді через створення спільних підприємств з іноземними фірмами наші виробники мріяли прорватися на світові ринки. Але тоді Україна лише придивлялася до цього стрімкого процесу, аналізуючи ситуацію. Хоч і був прийнятий Закон про основи економічних відносин, Указ Президента СРСР про іноземні інвестиції, ряд інших документів, регламентуючих появу СЕЗ у державі, далі справи не пішли.

Тільки, коли на початку 90-х років економічна ситуація в Україні різко погіршилася, і диспропорції між централізованими та місцевими бюджетами досягли страшних розмірів, найсильніші в економічному плані області зайнялися пошуком балансу. У 1993 році 4 області – Дніпропетровська, Донецька, Запорізька і Луганська виступили з ініціативою о проведенні експерименту по економічному співробітництву. Їх нібито підтримали: у рамках законодавчого забезпечення експерименту була прийнята постанова Кабміну України і два указа Президента, однак жоден з розроблених нормативно-правових документів (з питань регіонального співробітництва, управління держмайном, банківською та зовнішньоекономічною діяльністю прийнятий не був. А про такі принципові питання, як формування бюджету на обласному рівні, оподаткування і т.і. просто забули. Експеримент закінчився не почавшись.

Ситуація змінилася після візиту прем'єр - міністра України В. Пустовойтенко до Китаю. Познайомившись на місці з фантастичними результатами вільних економічних зон, прем’єр-міністр України наполегливо порекомендував нашим економістам та виробникам уважно придивитися до цієї моделі господарювання та по можливості використати її на рідних просторах. Після цього й почалося створення СЕЗ в Україні.

Спеціальна (вільна) економічна зона є часткою території України, на якій встановлюється спеціальний правовий режим економічної діяльності та особливий порядок застосування чинного законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних та фізичних осіб.

Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції і послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України'.

Більш докладно цілі створення спеціальних (вільних) економічних зон визначені у Концепції створення спеціальних (вільних) економічних зон:

- стимулювання структурних перетворень в економіці шляхом залучення іноземних інвестицій;

- активізація спільної з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів та послуг;

- збільшення поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг;

- активізація науково-технічного обміну, залучення і впровадження нових технологій;

- запозичення передового організаційного та управлінського досвіду ринкових методів господарювання;

- створення сучасної ринкової інфраструктури;

- поліпшення використання природних і трудових ресурсів;

- прискорення соціально-економічного розвитку окремих регіонів та України в цілому, підвищення життєвого рівня населення.

Відповідно до Закону України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" на території України можуть створюватися спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів:

зовнішньоторговельні зони, комплексні виробничі зони, науково-технічні зони, туристсько-рекреаційні зони, банківсько-страхові (офшорні) зони, зони прикордонної торгівлі.

Зовнішньоторговельні зони - частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або з її відстроченням. Створюються ці зони з метою активізації зовнішньої торгівлі (імпорт, експорт, транзит) шляхом надання митних пільг, послуг щодо зберігання і перевалки вантажів, надання в оренду складів, приміщень для виставко­вої діяльності, а також послуг щодо доробки, сортування, пакування товарів тощо. За формою - це вільні порти, вільні митні зони, митні склади.

Комплексні виробничі зони - частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим еко­номічної діяльності з метою стимулювання підприємництва, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон (де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальні операції) та імпортоорієнтованих зон (головна функція яких - розвиток імпортозамінюючих виробництв).

Науково-технічні зони - це зони, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу, досягнення нової якості економіки через стимулювання фундаментальних і прикладних досліджень з подальшим впровадженням результатів наукових розробок у виробництво. Можуть мати форму регіональних інноваційних центрів-технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідницьких, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів.

Туристсько-рекреаційні зони - це зони, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу.

Банківсько-страхові (офшорні) зони - це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України.

Зони прикордонної торгівлі - частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону та торгівлі.

В світі існує безліч варіацій даних видів СЕЗ, що обумовлено національними умовами розвитку кожної з країн.