Практичне заняття № 2

Тема: Система вокалізму української мови.

План

1. Класифікація звуків за рядом та піднесенням;

2. Класифікація голосних за ознакою лабіалізації;

3. Ненаголошений [о], історичний перехід етимологічного [о] в [а];

4. Чергування голосних у корені слів: [о]// [і]; [е]//[і]; [о]//[а]. Відхилення у чергуванні [о]//[і]; [е]//[і];

5. Чергування [о]//[е] після ж, ч, ш, щ, дж, й.

6. Випадні та вставні голосні;

7. Сучасні чергування головних – рефлекси давніх фонетичних змін.

Рекомендована література

1. Брахнов В. М. Явища асиміляції в консонантизмі української мови.– К.: Наук. думка, 1970. – 102с.

2. Булаховській Л. А. Голосні повного творення // Вибрані праці в 5- и томах. – Т. 2 – К.: Наук. думка, 1981. – С.238-261

3. Булаховській Л. А. Деякі особливості українського консонантизму // Вибрані праці в 5- и томах. – Т. 2. – К.: Наук.думка, 1981 – C. 262-271.

4. Жовтобрюх М. А., Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. – К.: Вища шк., 1972. – 402 с.

5. Тоцька Н. І. Голосні фонеми української літературної мови. – К.: Вид-во Київ. ун- ту, 1973. – 193 с.

6. Тоцька Н. І. Сучасна українська літературна мова: Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. – К.: Вища шк., 1981. – 183 с.

7. Ющук І. П. Українська мова. – К.: Либідь, 2004. – С. 59-148.

Матеріали для підготовки до заняття

Під фонетикою ( від грецьк. рhōnē – “ голос”, “ звук”) розуміють розділ мовознавства, що вивчає звуки мови. Матеріальна звукова сторона мови є об’єктом дослідження фонетики. Завдання фонетики полягає у тому, щоб вивчати особливості творення звуків мови, здійснювати їх опис та класифікацію. Поруч з цим фонетика досліджує звукові одиниці, що виходять за межі одного елементарного мовного знака (звука) – фонетика досліджує склад та інші фонетичні засоби, наприклад, наголос. Найтісніше фонетика пов’язана з орфоепією, морфемікою та словотвором, графікою та орфографією, лексикологією та морфологією.

Принципи класифікації звуків мови. Традиційний поділ звуків на голосні та приголосні здійснюється на підставі трьох ознак: артикуляційної, акустичної, функціональної.

З артикуляційного боку голосні характеризуються тим, що при творенні їх мовний апарат максимально відкритий, струмінь видихуваного повітря проходить крізь нього вільно, спостерігається напруженість усього мовного апарату, через що голосні звуки не мають чіткого визначеного місця творення. При творенні різних голосних ротова порожнина набуває різного об’єму та форми. Досить активними при творенні голосних звуків є язик, зуби та нижня щелепа.

При творенні приголосних звуків відбувається зімкнення різних мовних органів, що призводить до виникнення різних перепон на шляху видихуваного повітря. У творенні приголосних звуків беруть участь різні мовні органи : гортань, носова порожнина, ротова порожнина, язик, м’яке і тверде піднебіння.

З акустичного боку голосні характеризуються тим, що в основі їх творення лежить голос (музикальний тон), а в основі творення приголосних – голос і шум або тільки шум.

Функціональна відмінність між голосними і приголосними виявляється у тому, що голосні є складотворними (хоча ряд мов світу, у тому числі і слов’янських, наприклад, чеська мова, можуть мати так звані складотворчі приголосні. Скаладотворчість приголосних – сонорних [r], [l], [m], [n], – була досить типовим явищем для певних етапів розвитку праслов’янської мови у тому числі її протоукраїнських говорів).

На основі усіх трьох ознак голосні і приголосні звуки визначають так: голосними є звуки, що утворюють при відкритому мовному апараті на основі голосу і виконують складотвірну функцію; приголосними називаються звуки, що утворюються на основі голосу і шуму або тільки шуму при повністю чи частково закритому мовному апараті і не виконують складотворчої функції.

Система українського вокалізму (система голосних). За розташуванням язика у ротовій порожнині під час артикуляції голосних звуків в українській фонетиці виділяються голосні переднього та непереднього ряду (може використовуватися класифікація, в якій йдеться про виділення голосних переднього, середнього та заднього ряду, але оскільки в українській літературній мові голосні середнього ряду відсутні, хоч у південно-західних (лемківських) говірках є голосний середнього ряду [ы], то простіше оперувати поняттям передній та непередній ряд). Отже, до переднього ряду належать такі українські голосні – [і], [и], [е], а до неперднього ряду голосні – [у],[о],[а].

За зміною положення язика у вертикальному напрямку голосні української мови поділяються на голосні високого, високо-середнього, середнього та низького піднесення. Високе піднесення мають голосні – [і], [у] , високо-середнє піднесення єдиний у вокалізмі української мови голосний – [и], середнє піднесення мають голосні – [е],[о], а низьке піднесення голосний – [а].

За участю губ в артикуляції голосних виділяються лабіалізовані та нелабіалізовані звуки (огублені й неогублені). Українська мова має лише два лабіалізованих голосних – це [у], [о]. Решта голосних нелабіалізовані.

Характеристики голосних звуків української мови можна подати за допомогою таблиці:

Ряд	Передній	Непередній
Піднесення
Високе	[і]	[‹у ›]
Високо-середнє	[и]
Середнє	[е]	[‹ о›]
Низьке		[а]

У потоці мовлення українські голосні можуть зазнавати акомодаційного впливу оточуючих приголосних, дещо змінюючи свої артикуляційно-акустичні характеристики. Але більш типовим є явище, що прийнято називати у фонетиці позиційними змінами. Під позиційними змінами розуміють зміни, які спричинені впливом загальних умов вимови на відміну від комбінаторних, що зумовлені впливом одного звука на інший. Проте, існують деякі звукові зміни, які можуть одночасово розглядатися і як комбінаторні, і як позиційні.

До позиційних змін належить редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза. В українській мові звучання наголошених (сильна позиція) і ненаголошених (слабка позиція) голосних відносно чітке, на відміну від російської чи англійської мови. Але ряду звуків вона, безперечно, стосується. Наприклад, для української мови характерним є наближене звучання ненаголошених голосних[и] та [е]:[клинόк] і [кленόк]. Перед нами зразок якісної редукції звуків, кількісна редукція хоч і має місце, але вона не відіграє в українській мові помітної ролі. Ще одним зразком якісної редукції можуть слугувати випадки н артикуляції ненаголошеного [о] перед наголошеним [у], наприклад, у словах зозуля, кожух.

Чергування голосних. Окрім чергувань звуків, що виникають під впливом актуальних фонетичних процесів, мова зберігає наслідки фонетичних законів які вже давно припинили діяти. До таких давніх належать чергування [о] – [а], [е] – [о] в коренях дієслів, що збереглися в мові від праслов’янського періоду і колись виконували граматичну функцію компенсуючи, очевидно, відсутню на той час категорію виду. Сучасні дієслова мають в основі не граматичне, а семантичне розрізнення.

В одних випадках йдеться про багаторазову, повторювану, циклічну дію, а в інших – про одноразову, неповторювану, лінійну дію, наприклад, котити – катати, ломити – ламати, возити – везти, водити – вести (Наведені дієслова відображають ще одне історичне чергування, викликане наслідками дисиміляції, що відбулася під впливом тенденції до висхідної звучності складу і як її наслідок – перерозподілу меж складоподілу. Йдеться про зміну етимологічних [*dt ] [* tt] на більш пізні [st]). Наведені вище дієслова мають і більш пізнє чергування голосних, викликане припиненням дії закону до висхідної звучності складу та занепадом слабких редукованих і проясненням сильних, наприклад: везти – віз, плести – плів, мести – мів, водити – вів. Таке чергування у новому закритому складі поширене, звісно, не лише у дієсловах, але й в інших частинах мови, наприклад: коса – кіс, вола – віл, коло – кіл, слова – слів, стола – стіл, семи – сім, шести – шість тощо.

Регулярність переходу звуків [е] та [о] в нове [і] у закритому складів порушується під впливом ряду чинників:

а) у так званих повноголоссях [оро], [оло], [ере], [еле] очерет, перемет, джерельний, велет, молот (хоча є відхилення у формах іменників родового відмінка множини: береза – беріз, голова – голів, сторона – сторін, дорога – доріг; в основному явище відхилення спостерігається у випадках, коли другий компонент повноголосся наголошений, хоча й тут немає цілковитої закономірності, наприклад, ворона –ворон).

б) у групах [ов], [ор], [ер] між приголосними в корені слів: вовк – вовка, товк – товкти, хорт – хорта, червоний – червень (але погорда – погірдний);

в) коли звуки [о],[е] входять до складу префіксів :

воз- вознестися,

роз- розбалакати,

без- безголів’я;

г) коли звуки [о] та [е] входять до складу суфіксів:

-очк- у садочку,

-оньк- голубонька,

-тель- мислитель,

-еньк- гарненький,

-есеньк- малесенький;

д) у словах іншомовного походження: шеф, чек, маренго, марафон, талон, фактор, атом, фантом, Андрон, Севастополь, Сімферомоль, Овідіополь, Платон, Віктор, а також книжного походження : закон, верховний, словник, пророк (але допускаються винятки, інколи стилістично марковані, наприклад, табір – табору, Антон – Антін – Антона, Якова – Яків, Федора –Федір);

е) в особових формах дієслів : виходь, занось, ідеш, привезеш тощо;

є) в абревіатурах та складноскорочених словах: колгосп, неп, торгпред, профком тощо;

ж) у присвійних прикметниках, утворених від власних назв на ов, ев ( єв): Серпухов – серпуховський, Кричев – Кричевський, Колгуєв – колгуєвський ;

з) у наголошених кінцевих частинах складних слів на – вод, воз, роб, нос, лов:

медонос, водовоз, хлібороб, тигролов (але в частинах на -хід, -ріг відбувається чергування, наприклад, пішохід – пішохода, всюдихід – всюдихода, носоріг – носорога тощо).

Посібник із правопису сучасної української мови, укладений М.Г.Зубковим подає корисне застереження про особливості чергування у закритих та відкритих складах голосних [о], [е] у словах власних назвах, що позначають географічні об’єкти: Мелітополь- мелітопольський; Севастополь – севастопольський, Тирасполь – тираспольський (від грецького слова “поліс” – місто) – відсутнє чергування. Але: Бориспіль – Борисполя – бориспільський; Тернопіль –Тернополя – тернопільський (від слова “піль” – поле).

Серед поширених в сучасній українській мові чергувань – чергування, що викликане лабіалізацією етимологічного звука [е] в позиції після стверділих шиплячих та [й] і подальшим його переходом в [о], наприклад таке чергування ми спостерігаємо у словах: женити – жонатий, чорний – чернетка, пшоно – пшениця. Поява нового звука чи збереження старого зумовлені характером голосного та приголосного у наступному складі. Звук [е] зберігається перед м’яким приголосним та перед складом з наступним [е] чи [и], що походить з давньоруського [і], наприклад, у словах: джерело, черниця, шести, щеміти тощо.

Етимологічний звук [е] змінюється на [о], коли у наступному складі розташовані голосні [а],[о],[у] чи звук [и], що походить з давньоруського [ы], наприклад, у словах: жонатий, шостий, його, знайомий, чоло, чоловік тощо.

Українська мова також зберігає наслідки давнього переходу етимологічного [о] в [а], закріплені на письмі. Наприклад у словах – гарячка, горячий, багаття, багач, кажан, качан, хазяїн ( перехід відбувся у словах, де наступний голосний був наголошеним [а]. Проте є винятки, наприклад, слова гончар, корявий, лопата, поганий, ропа, солдат, товар, а також богатир (у значенні, велетень, силач, здоровань) зберігають етимологіний звук.

Із давніми фонетичними процесами пов'язане також чергування звуків [е] [і], де перший звук є невипадним, а другий – випадним, перший звук виступає в префіксальних морфемах дієслів доконаного виду. А другий – у дієслівних морфемах недоконаного виду, наприклад, вигребти – вигрібати, зберегти – зберігати, летіти – літати, наректи – нарікати тощо.

Подібне чергування маємо також у дієсловах із суфіксом - ува( юва):

Брехати – набріхувати, чекати – очікувати тощо.

Серед поширених чергувань – чергування випадних та вставних звуків [е] та [о]: вогонь – вогню, день – дня, смуток – смутку (в окремих словах звуки, що розвинулися внаслідок прояснення сильних редукованих і зникають , бо позиція редукованих була слабкою). Ці чергування порушують регулярність правила, очевидно, під впливом аналогії до інших граматичних форм, наприклад: мох – моха, лоб – лоба, лев – лева. Вплив аналогії помітний і на словах іншомовного походження, що булли засвоєними до української мови на час, коли редуковані повністю зникли, наприклад: папка – папок, арка – арок, марка – марок, хоча поруч з ти маємо : парта – парт, форма – форм, сакля – сакль тощо.