Рекомендована література

1. Булаховській Л. А. Питання походження української мови // Булаховській Л. А. Вибрані праці в 5-ти томах. – К.: Наук. думка, 1997. – Т.2. – 632с.

2. Волох О. Т. Сучасна українська літературна мова. – К.: Вища шк., 1986. – С. 3-4; 14-27.

3. Грищенко А. П., Мацько Л. І., Плющ М. Я. Сучасна українська літературна мова. – К.: Вища шк., 1997. – С. 3-10.

4. Єрмоленко С.Я. Лінгвісти про походження української мови // Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності: (стилістика та культура мови). – К.: Довіра, 1999. – С. 369- 382.

5. Пилинський М. М. Літературні норми: Типи та їх класифікація // Мовознавство. – 1974. – №1. – С. 11-23.

6. Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика / За заг. ред. І. К. Білодіда. – К.: Наук. думка, 1969. – С. 37-40.

7. Ющук І.П. Українська мова. – К.: Либідь, 2004. – С.13- 58.

Матеріали для підготовки до заняття

Українська графіка (як і білоруська, македонська, болгарська, російська, сербська) бере свій початок від старослов’янського письма. У сучасному українському алфавіті є лише дві літери, яких не було у кирило-мефодіїївській азбуці – це літера Ґ,ґ, що відома з кінця ХУІ століття і набула поширення у ХУІІ, та літера Ї, що спершу вживалася замість колишньої літери ять на місці Е в новому закритому складі, а згодом перебрала на себе функції позначувати сполуки Й + І. Є специфіка вживання літер Е та Є в українській орфографії, відсутня для правописних систем інших в основі своїй кириличних алфавітів. У старослов’янській мові був ряд літер (наприклад,, ,  та інші, що не відповідали жодному звукові, а тому вживалися непослідовно, а з часом зникли).

З початку ХІХ століття іде активний процес формування та стабілізації української графічної системи для нової української літературної мови (необхідно зауважити, що стара українська літературна мова, якою ще користувався Григорій Савич Сковорода з початку ХУІІІ століття – від петровської реформи 1708 року – користувалася кирилицею у спрощеному варіанті, так званою “гражданкою” ). Справжні зміни в українській графіці та орфографії пов’язані з виходом у світ “Енеїди” І. Котляревського. Формування нової орфографічної системи проходило складно, часто стихійно, були випадки, коли орфографія стосувалася лише творів окремого письменника, тобто була суто індивідуальною. Про складнощі розвитку української правописної системи свідчить те, що за період з 1798 по 1905 рік вийшло близько 50 зразків правописних систем (детально питання було свого часу висвітлене видатним українським філологом та культурним діячем Іваном Огієнком у книзі “Нариси з історії української мови: система українського правопису. Популярно-науковий курс з історичним освітленням”). Серед цих правописів найпомітнішими були правописи О. Павловського, авторів “ Русалки Дністрової”, П. Куліша, Є. Желехівського. У становленні української правописної системи брали участь представники всієї України – і Східної, і Західної. Напрацювання багатьох українських культурних діячів були синтезовані В. Антоновичем, М. Драгомановим, П. Житецьким, В. Лисенком, К. Михальчуком, П. Чубинським у першому томі “Записок юго-западного отдела Русского географического общества”, що з’явився у Києві у 1873 році. Але використовувати його на теренах Імперії стало неможливим вже з 1876 року через вказані вище причини. Лише після революційних подій 1905 року ці заборони були відмінені. У 1907 – 1909 роках вийшов широковідомий словник Бориса Грінченка, де практично застосовано принципи фонетичного українського правопису. Проте правопису, який би функціонував як закон, прийнятий всіма користувачами, не було створено аж до 1918 року.

У 1918 році було видано проект правопису, підготовлений професором Іваном Огієнком. В його доопрацюванні взяли участь академік Агатангел Кримський та професор Євген Тимченко. Правопис було видано у 1919 році. Він мав назву: “Головніші правила українського правопису”. Саме до цього офіційного документа вносилися подальші зміни та доповнення. Графіка з того часу майже не змінювалася (якщо не брати до уваги тимчасове вилучення літери Ґ у 1933 році, її було поновлено на початку дев’яностих, та відмову від крапки над великою літерою І).

Орфографія української мови постійно вдосконалюється. Хоч їй доводиться долати кілька майже протилежних тенденцій, пов’язаних із рядом важливих чинників. Найбільше проблем виникає із правописом слів іншомовного походження, новітніх запозичень із європейських мов, грецизмів та латинізмів.

У травні 1928 року у Харкові відбулася правописна конференція, що ухвалила новий розширений український правописний кодекс. Графіка була збережена, орфографія більш детально опрацьована і вперше було звернено увагу на українську пунктуацію. Цього ж року нову орфографію було схвалено, а в 1929 році опубліковано. Ця орфографія заґрунтована на компромісі: власнеукраїнські слова писалися за східноукраїнською традицією, а запозичені – за західнокраїнською. Партійне керівництво негативно поставилося до запропонованих нововведень і наступне, досить помітно змінене, видання правопису з’явилося у 1933 році.

Новий правопис був цілковито зорієнтований на східноукраїнські правописні традиції. Хоча науковці часто зазначають, що попередній правописний гібрид був приречений не лише партійним керівництвом, але й історією, бо ігнорував деякі важливі принципи побудови правописної системи, на які свого часу вказував професор Огієнко: “Наша літературна традиція по пам’ятках розпочинається з ХІ-го віку, – і в цих старих наших пам’ятках переховується й певна відповідь, в якій саме формі вживати нам чужих слів... Скажімо, коли ми споконвіку писали Амвросій, Ірина, ефір, то яка ж рація міняти ці споконвічні свої форми на латино-польські Амброзій, Ірена, етер ? Коли ми ще спочатку своєї літературної мови чужі звуки g, l, i все передавали через г, л, и й писали гигант, митрополит, Платон, то чому я тепер повинен на все те махнути рукою й писати та вимовляти гігант, мітрополіт, Плятон ?” цитується за передмовою до “Українського правопису” видання 1993 року) .

Однак залишається очевидним, що ложе українського правопису 1933 року для української мови було прокрустовим і правопис вкрай необхідно було доопрацювати. Робота була завершеною на 1945 рік, а в 1946 році нову редакцію правопису було видано. Робота над цим правописом здійснювалася під керівництвом академіка Леоніда Булаховського. Правописом 1929 року аж до 1939 користувалися на території Західної України і до цього часу цим правописом послуговується значна частина української еміграції. Правопис в еміграції мав теж свої редакції (наприклад, 1042 році професор Рудницький, а в 1943 році професор Зілинський видали свої редакції українського правопису. Частина емігрантських видань зорієнтована на використання чинного “українського правопису” (Ще у 1991 році на І Міжнародному конгресі україністів піднімалася думка про вироблення нового єдиного правопису для всіх українців. Поки такого правопису не вироблено, але йде помітний процес посилення впливу діаспорних варіантів правопису. Останнім часом це помітно на змінах в правописі імен та прізвищ російського походження, на правописі назв географічних об’єктів, на розширеному списку вживання літери Ґ тощо. Чинний український правопис перебуває в процесі перманентних змін, хоч і не значних на перший погляд, його розвиток не завжди пов’язаний із спрощенням та уніфікацією.

Сучасна орфографія побудована на двох головних принципах – фонетичному та морфологічному.

За фонетичним принципом слова передаються на письмі згідно з їх літературною вимовою, тобто кожному звукові відповідає окрема літера, наприклад: гарний, дуб, небо. Таке написання відрізняється від фонетичної транскрипції трохи меншою точністю в передачі звуків. Так, на основі цього принципу вживаються: літера а для позначення як  первісного звука [а]: камінь, так і того [а], що  розвинувся на місці етимологічного [о] в позиції перед наголошеним [а]: гарячий (пор. горіти), калач (пор. коло); літера о – на позначення як  первісного [о], так і пізнішого походження,  зокрема [о] на місці [ъ] та давніх [е], [ь] після шиплячих приголосних і j перед твердим приголосним: сова, сон, пшоно, шовк, його; літера у – на позначення звука [у] незалежно від  його походження – з [у] чи з давніх [о], [е], [ъ]: вухо, парубок (<паробъкъ), мачуха (<мачеха), яблуко (<яблъко) та ін. За цим принципом згідно з вимовою пишеться с перед к, п, т, х, ф (сказати, списати, сформувати), передаються на письмі асимілятивні зміни в сполученнях кінцевих приголосних [г], [к], [х], [ж], [ч], [ш], [з], [ц], [с] словотвірної основи із [с] суфіксів -ств-о, -ськ-ий (козацтво, товариство; козацький,  товариський) та ін.

В основі морфологічного принципу лежить збереження на письмі цілісного образу морфеми незалежно від її звучання, що допомагає швидше сприймати й розуміти написане слово. Однак не всі морфеми, що розрізняються фонетично,  передаються на письмі за цим принципом. Є морфеми, яким властиві історичні чергування звуків, але вони пишуться відповідно до їх звукового складу в сучасній мові. Згідно з морфологічним принципом передаються на письмі такі звуки й  звукосполучення, як [о], [е], [и] в ненаголошеній позиції: кожух, тепер, сивенький; приголосні, які внаслідок фонетичної асиміляції змінили своє звучання: боротьби, нігті, зшити; дочці, книжці; учишся, розжевріти; багатство, квітчати; м'які приголосні, крім [л], перед іншими м'якими: кузня, пісня, сьогодні, але сільський; відсутні у вимові приголосні: [т] перед суфіксами -ськ-, -ств-: студентський, студентство, туристський і т. ін.; [д], [т] у звукосполученнях [стц], [здц]: невістці, поїздці та ін. За цим принципом  вживаються дві літери для позначення довгого м'якого приголосного, що утворився внаслідок  асиміляції на межі двох морфем: буття, знання, міддю.

Отже, за морфологічним принципом орфографії фонема, незалежно від її позиційних змін, завжди  позначається тією самою літерою, тому цей принцип ще називають фонематичним. Він може реалізуватися й фонетичним написанням при передачі фонем у сильній позиції (голуб, боротися, ніготь), збігається з фонетичним принципом у письмовому відображенні чергування фонем у споріднених морфемах, яке виникло на основі звукових змін у процесі історичного розвитку мови: печі – піч, гарячий – горіти, перемога – перемозі, тихий – тиша, садити – сажа – саджу. Проте повної відповідності між фонемами та літерами в українському письмі немає.

Пор.: щока [шчоока']. Таким чином, українська орфографія, яка значною мірою фонематична, водночас включає й елементи нефонематичного письма.

В українській мові використовується також історичний, або традиційний, принцип орфографії, але обмежено. За цим принципом слова передаються на письмі так, як вони писалися раніше, хоч у сучасній мові таке їх написання не зумовлене ні вимовою, ні граматичною будовою слова. Цей принцип орфографії відбитий насамперед у графіці. За традицією вживаються літери, які в певних позиціях позначають по дві фонеми (я, ю, є, ї, щ), знак м’якшення (ь), що не має звукового значення; традиційним є збереження подвоєних  приголосних в іншомовних власних назвах, хоч вони не завжди вимовляються (Голландія, Таллінн, Джонні), написання і після д, т, з, с, р (тобто порушення “дев’ятки” правила) у власних іншомовних назвах (Дідро, Тіто, Зімбабве, Міссісіпі, Грімм), написання и в словах типу кишеня, лиман та е в словах леміш, левада тощо, в яких не можна перевірити наголосом звук, природу сильного варіанта фонеми.

Певне застосування в сучасній українській орфографії має й смисловий, або семантично-диференційний, принцип письма. Так, за смисловим розрізненням слів уживається велика та мала літери (пор. Кавун – прізвище й кавун – рослина, Орел – місто й орел – птах), написання слів разом, окремо й через дефіс (догори – присл. і до гори – ім. з прийм., по-нашому – присл. і по нашому – займ. з прийм.).

Запам’ятайте рекомендоване чинною орфографією та орфоепією вживання літери Ґґ та звука [ґ]:

А – абориґен, аванґард, авґур, аґа, аґент, аґітація, аґломерат, аґлютинація, аґреґат, аґресія, аґрус, аґу, айсберґ, алґебра, алеґро, алеґрі, алеґрето, аліґатор, анґажемент, анґар, анґіна, андерґраунд, аншлаґ, арґентит, арґо, арґумент, ар’єрґард, асиґнація.

Б – баґаж, баґет, беґонія, берґамот, борґес, бравнінґ, бремсберґ, бриґада, брифінг, бульдоґ, бумеранґ, бурґомістр, бюрґер.

В – ваґон, веґетаріанство, веґетація, венґерка, віґонь, вінеґрет, вульґаризм.

Ґ – ґерцоґ, гідальґо, ґуґенот, ґабарит, ґаблі, ґава, ґавдеамус, ґавот, ґаґа, ґаґара, ґаґаузи, ґазават, ґазда, ґазель, ґазеля, ґазон, ґайда, ґалаґан, ґалантерея, ґалантний, ґалера, ґалерея, ґалета, ґаліфе, ґалл, ґалон, ґалоп, ґалун, ґальорка, ґамаша, ґамбіт, ґанґстер, ґандж, ґанити, ґанок, ґаолян, ґараж, ґарантія, ґарда, ґардемарин, ґардероб, ґардина, ґарнізон, ґарнітур, ґарнітура, ґарсон, ґастроль, ґатунок, ґаучо, ґвалт, ґвардія, ґвер, ґвинт, ґевал, ґеґати, ґаґати, ґе-ґе-ґе, ґедзь, ґейзер, ґейм, ґейша, ґелґотати, ґенерал, ґенератор, ґенерація, ґеній, ґенітив, ґерундив, ґестапо, ґестка, ґето, ґетра, ґешефт, ґирлиґа, ґібон, ґід, ґільдія, ґільйотна, ґінея, ґіпюр, ґірлянда, ґладіатор, ґладіолус, ґлазур, ґласе, ґлауберова (сіль), ґлей, ґлетчер, ґлід, ґлінтвайн, ґлісер, ґлобус, ґлорія, ґляґ, ґлянс, ґлясе, ґніт, ґном, ґноття, ґну, ґобелен, ґоґель (ґоґоль)-моґоль (моґель), ґой, ґол, ґолка, ґолкіпер, ґольф, ґонґ, ґондола, ґонт, ґоржетка, ґорила, ґотика, ґофре, ґравер, ґравій, ґравітація, ґрадація, ґрадус,ґранат, ґранд, ґрандіозний, ґраніт, ґран прі, ґрант, ґранула, ґрасувати, ґрати, ґраф, ґрафіті, ґрація, ренадер, ґречний, ґрильяж, ґрим, ґримаса, ґринджоли, ґрип, ґриф, ґроґ, ґроно, ґросбух, ґрот, ґротеск, ґрум, ґрунт, ґувернантка, ґуля, ґуд бай, ґудзик, ґудзь, ґудрон, ґулий, ґульден, ґума, ґумарабік, ґуральня, ґурман, ґуру, ґуталін, ґутаперча, ґюйс, ґяур.

Д – джерґотати, деґрадація, деґустація, делеґат, демпінґ, джиґіт, джиґун, джунґлі, дзиґа, дзиґар, динґо, дириґент, доґ, драґа, драґоман, драґун, дриґати.

Е – екстраваґантний, елеґантний, ембарґо.

Є – єґер.

Ж – жарґон, жиґа, жонґлер.

З – зиґа, зонґ.

І – іґлу, іґнорувати, іґрек, інавґурація, інґредієнт, інґресія, інґуш, індиґо, індульґенція, інкоґніто, інсурґент, іетеґрація, інтеліґент, інтриґа,іриґація.

К – кавалерґард, кеґль, кеґлі, кемпінґ, кенґуру, колеґа, колеґія, конґломерат, конґреґація, конґрес, континґент, кон’юнґація,кориґувати, котанґенс, культуртреґер, краґа, крекінґ.

Л – лаґуна, ларґо, ларинґит, леґальний, леґат, леґато, леґенда, леґінь, леґіон, леґітимний, ліґа, лінґвістика, лозунґ.

М – маґістр, маґістраль, маґістрат, маґнат, маґнолія, мадриґал, мамалиґа, манґо, манґуста, марґінес, менінґіт, миґи, міґрація, мінезинґер, міноґа, мітинґ, морґ, мустанґ.

Н – навіґація, неґатив, неґліже, неґлціант, ноґаєць, нуґа.

О – обліґація, - оґли, оранґутанґ, ориґінал.

П – паґода, персона ґрата, піґмей, піґмент, піліґрим, пінґвін, пінґ- понґ, піроґа, плаґіат, праґматизм, прероґатива, проґрес, пролонґування, пропаґанда, пудинґ, пфенінґ.

Р – раґу, райхстаґ, ринґ, реґалія, реґата, реґбі, реґент, реґіон, реґламент, реґлан, реґтайм, реґулювати, рейтинґ, ремиґати, риксдаґ, ринґ, рислінґ.

С – саґа, саґо, санґвінік,свінґ, сеґмент, сиґара, сиґарета, сиґнал, сленґ, смоґ, смокінґ, сновиґати, сорґо, спаґеті, стаґнація, стеньґа, стерлінґ, суґестія, суроґат.

Т – тайґа,танґенс, танґо, тиґель, тобоґан, тога, тренінґ,тріанґуляція, тунґус.

Ф – фаґот, фантанґа, фата-морґана, фіґа, фіґлі-міґлі, фіґляр,фіґура, філіґранний, флаґман, фламінґо, фліґель, флюґарка, флюґер, форшлаґ, фраґмент, фреґат, фуґа,фуґанок, фуґас, фуґато.

Х – хуґа, хурдиґа.

Ц – цуґ.

Ш – шваґер, шилінґ, шлаґбаум, шляґер, шпарґалка, шпінґалет, штанґа.

Ю – юнґа.

Я – яґдаш, яґуар.