Матеріали для підготовки до заняття

Лексика української мови складалася і розвивалася впродовж багатьох віків. У лексиці знаходять відображення зміни, що відбуваються в житті нашого суспільства, багата і славна історія українського народу, величезні досягнення в економіці і культурному житті сучасної України.

Лексика (від грецького lexis – слово) – це сукупність слів, уживаних у будь-якій мові. Паралельно з терміном “лексика” вживається також рівнозначний термін “словниковий склад”.

Розділ мовознавства, що вивчає лексику, називається лексикологією. Лексикологія вивчає лексику сучасної мови в цілому, як систему, а також основні типи лексичних значень слів, їхні структурно-семантичні розряди, групує слова за їхнім походженням і за стилістичним вживанням.

Таку лексикологію ще називають описовою, на відміну від історичної лексикології, яка вивчає формування і розвиток лексичного складу мови протягом певного історичного періоду. Існують також інші галузі науки про слово, що вивчають окремі, часткові проблеми лексикології: семасіологія – наука про значення слова і пов’язані з ним питання багатозначності (полісемії), омонімії, синонімії, антонімії, етимологія – наука, що вивчає походження слів, спорідненість їх з іншими словами; фразеологія – вчення про стислі лексично неподільні сполучення слів. Суміжною з лексикологією і безпосередньо з нею пов’язаною є лексикографія – лінгвістична дисципліна, що вивчає наукові основи створення різних словників і займається їх укладанням на основі наукових досягнень лексикології.

За походженням лексика української мови не однорідна. Окремі слова і цілі групи слів в українській мові виникли в різні епохи і з різних джерел. Отже, з погляду походження лексика сучасної української мови поділяється на кілька груп.

Спільнослов’янська лексика. Це найдавніший шар словникового складу української мови, успадкований через давньоруську з мови праслов'янської, що існувала до V-VI ст. н.е., а потім, розпадаючись, стала тим джерелом, а основі якого виникли і розвивалися всі інші слов'янські мови. Закономірно, що слова спільнослов'янського походження з часом зазнали певних фонетичних та морфологічних змін і вимовляються тепер відповідно до норм сучасної мови.

До спільнослов’янського лексичного фонду відносяться слова, поширені в усіх або в більшості слов’янських мов: мати, син, дочка, батько, сестра, баба, жінка, орати, сіяти, кувати, шити, меч, граблі, вовк, коза, бик, кінь, свиня, ніс, зуб, око, борода, воля, гнів, гріх та інші.

Східнослов’янська лексика – та частина українського словникового запасу, яку наша мова успадкувала разом із спільнослов'янською лексикою з мови давньоруської – спільного джерела сучасних української, російської та білоруської мов. Східнослов’янська лексика, точніше, слова цієї групи виникли лише в діалектах східнослов'янської давньоруської мови в епоху її окремішнього існування й розвитку і поширені переважно в сучасних східнослов'янських мовах: білка, кішка, селезень, собака, коровай, пряник, коржик, гречка, осока, урожай, полова, мельник, селянин та інші.

До власне української лексики належать слова, які виникли на українському мовному ґрунті, тобто в період становлення і подальшого розвитку мови української народності (приблизно з XIV ст.): багаття, бавитись, будинок, вареник, гай, карбованець, кисень, паляниця, освіта, мрія, літак.

Досить значну за обсягом, стилістичними функціями і за семантичними ознаками лексичну групу становлять старослов’янізми, тобто слова, засвоєні із спорідненої старослов’янської мови, яка з ІХ ст. виконувала роль єдиної міжнародної літературної мови слов'янства. У Х ст. старослов’янська мова разом із впровадженням християнства стала поширюватись і на території Української Русі.

Засвоєння старослов’янізмів почалося ще в давньоруський період, але й пізніше тривалий час старослов’янська мова не втрачала свого значення: уста, супостат, істина, небеса, Бог, хрест, золото, вождь, святиня, собор, союз, соратник.

Засвоєння українською мовою російської лексики стало активним після возз’єднання України з Росією (друга половина XVII ст.). Частина русизмів у різні часи засвоюється шляхом безпосередніх усно-розмовних контактів: начальник, завод, чин, подвиг, хазати, а з XVIII ст. російська мова стала основним посередником у засвоєнні українською мовою іншомовної лексики західноєвропейського походження: акт, адвокат, боцман, генерал, дивізія, комісія.

До XVII ст. Білорусія і більша частина України були у складі Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої, і саме тоді формувалася по суті єдина українсько-білоруська літературно-писемна мова із спільною значною частиною лексичного фонду: бадьорий, бурчати, в’ятір, гудити, дьоготь, ківш, кажан...

Лексичними запозиченнями з інших слов’янських мов у українській вважаються такі: з польської – брама, бавитись, барвінок, вдячність, досконало, жупан, склеп, полька, панство, з чеської – влада, наглість, табір та ін.

Найдавнішими запозиченнями слід вважати слова з грецької та латинської мов.

Слова грецької мови: ботаніка, геологія, математика, психологія, азот, хлор, атмосфера, граматика, драма, діалог, демократія тощо.

Латинські слова: інфекція, ангіна, вена, делегат, арматура, мотор.

Інтенсивне проникнення слів з німецької мови відбувалося у XVII-XVIII ст.: орден, солдат, швабра, паштет, фарш, футляр, шахта, вексель, бухгалтер.

Французькі запозичення входять в українську мову головним чином через російську мову з другої половини XVIII ст. і особливо в ХІХ ст.: політика, кур’єр, балет, режисер, роль, романс, абажур, магазин, пальто, люстра.

Запозичення з англійської мови припадають на середину ХІХ і початок ХХ ст.: док, шхуна, мічман, футбол, хокей, старт, фініш, трамвай, кекс, ром, пунш.

З голландської мови: матрос, гавань, шлюпка, каюта.

З італійської: адажіо, бас, віолончель, опера.

З тюркських мов: кайдани, тютюн, бугай, базар, чабан тощо.

Протягом багатьох століть здійснювались контакти між східнослов'янськими мовами, тому найбільше слів українського походження проникало в російську та білоруську мови. В російських пам’ятках XIV-XV ст. дослідники знаходять слова брунатний, гай, тиждень. Українська мова в XVI-XVII ст. була посередницею і одним із джерел збагачення російської мови іншомовною лексикою: автор, гімн, натура, крохмаль, метафора, фантазія, фігура, фортуна... Про тісні контакти української та білоруської мов свідчить значний прошарок у них спільної лексики: бачити, ґанок, ґудзик, помилка, хата, клуня...

Запозичення з української мови зустрічаються в польській, чеській, словацькій, угорській, молдавській, румунській, литовській, французькій мовах та інших. Але вони майже не досліджені.

Інтернаціоналізми – це слова, що вживаються в багатьох мовах і мають спільне значення: комунізм, біологія, фізика, трактор, інженер, аспект, радіо, телевізор, супутник, концерт, архітектура, соло, соната, лектор, студент, університет, суботник тощо.

Лексика української мови в процесі свого історичного розвитку постійно змінюється, збагачується і вдосконалюється, причому лексичні зміни в інших структурних ярусах мови (у фонетиці, морфології) не такі інтенсивні і помітні.

Розвиток лексики визначається, з одного боку, дією внутрішньомовних факторів, а з другого – він залежить безпосередньо і від позамовної дійсності. Зміни словникового складу значно більше, ніж зміни в інших ярусах мови, пов’язані з виробничою діяльністю людини, з економічним, політичним і соціальним життям суспільства. Будь-яка нова зміна в житті суспільства – чи то поява нових продуктів харчування чи споживання, чи новинок техніки, чи нових уявлень, понять та інших реалій – потребує свого позначення засобами мови, передусім лексичними засобами.

Поповнення лексики новими засобами назви, термінами відбувається постійно і безперервно, бо в лексиці відбиваються всі процеси історичного розвитку суспільства.