59.Регулювання міжнародної трудової міграції.

Враховуючи всі зазначені вище економічні і соціальні наслідки міжнародної трудової міграції, держава не може не втручатись у цю сферу міжнародних економічних відносин. Особливо це стосується країн, що приймають мігрантів, які під тиском громадської думки змушені здійснювати державну політику регулювання міграції.

Нерегулярні спроби окремих країн обмежити в'їзд небажаних осіб або завадити від'їзду певних категорій працівників спостерігається в Європі з кінця XVIII ст. До цього періоду належать спроби укладення двосто­ронніх конвенцій з регулювання міграції населення між країнами. Широкомасштабна вільна міжнародна міграція населення припинилася в 20-ті роки XX ст. їй поклали край обмеження в імміграційному законо­давстві більшості країн, а також міжнародні угоди щодо переміщення населення.

З того часу правові акти, що регулюють міграцію населення між країнами, пройшли великий еволюцій­ний шлях у напрямку створення більш жорстоких і різноманітних способів обмеження міжнародного руху робочої сили. Але уніфікації імміграційне законодав­ство окремих держав так і не досягло. Та все ж тут можна знайти деякі спільні риси.

Найважливішою формою регулювання міграції з боку держави є встановлення кількісних квот на в'їзд мігрантів до країни. Цими квотами визначається кількість іммігрантів не тільки для країни в цілому, але і для окремих регіонів, галузей і, навіть, великих фірм. Завдання подібних квот — забезпечення посту­повості приливу в країну мігрантів, контрольованість цього процесу, усунення негативних зовнішніх ефектів від порушення правил міграції.

У межах затвердженої квоти країни, що приймають, діють вибірково у підборі іммігрантів. Пріоритет, як правило, мають мігранти, які володіють значним фі­нансовим і людським капіталом. Вони потенційно є важливим джерелом економічного зростання країн, що приймають цих мігрантів. Тому працівники нових і перспективних галузей, виключних професій, відомі вчені, творчі працівники, актори і співаки зі світовим ім'ям не мають проблем з отриманням дозволу на про­живання в країнах імміграції. Що ж до некваліфіко- ваних працівників, то в багатьох розвинених країною їх без особливих складнощів за мінімальну платню приймають для виконання важких, непрестижних і шкідливих робіт, від яких відмовляються представни­ки корінної національності. Заборонено в'їзд для осіб з кримінальним минулим, членів екстремістських і терористичних організацій. Мають певні ускладнення щодо в'їзду хворі та психічно нездорові люди.

Квотування іммігрантів, як правило, узгоджується з контролем за термінами перебування мігрантів у країні імміграції. В країнах ЄС все більшого поширен­ня набуває залучення іноземної робочої на певний термін з подальшим поверненням мігрантів на батьків­щину. Це забезпечує безперервну ротацію кадрів. Така форма організації міграції робочої сили між країнами досить ефективна, дає змогу направляти її туди, де в ній є потреба. Вигоди від цього отримуються за раху­нок мінімізації заробітної плати та витрат на розвиток соціально-побутової інфраструктури.

Країни, що приймають мігрантів, у деяких випад­ках реалізують програми з стимулювання рееміграції, які передбачають надання допомоги країнам масової еміграції. Рееміграція вигідна всім країнам — учасни­цям цього процесу. Країна імміграції іде на подібні витрати, оскільки це дає змогу їй позбавитись від не­бажаних елементів, особливо тих, які збурюють со­ціально-економічну ситуацію. У свою чергу, в ре­еміграції зацікавлена і країна еміграції, оскільки по­вертаючись на батьківщину, реемігранти збільшують її людський, а часто — і фінансовий капітал.

Регулювання міжнародних міграційних процесів здійснюється також і міждержавними органами спе­ціального призначення. Одним з таких органів є міжна­родна організація праці (МОП). Вона створена у рам­ках ООН і її членами є більше 150 країн, у тому числі й Україна. Метою її діяльності є, по-перше, сприяння утвердженню соціальної справедливості для трудящих та реалізації програм із забезпечення кращих умов праці і життя; по-друге, встановлення міжнародних трудових стандартів та принципів як основи для на­ціональних програм і національної політики з забезпе­ченням захисту прав трудящих; по-третє, здійснення професійної підготовки й навчання робочої сили відпо­відно до сучасних вимог; по-четверте, прийняття кон­венцій та рекомендацій щодо свободи створення асо­ціацій, забезпечення достатнього рівня заробітної пла­ти, соціального страхування, оплачуваних відпусток, охорони праці, обмеженого робочого дня. З часу засну­вання МОП було схвалено понад 300 конвенцій і реко­мендацій. Саме МОП контролює їх виконання, розслі­дує скарги про утиски професійних прав. При цьому важливим є те, що в органах МОП на принципах пари­тету рівності представлені трудящі і підприємці, тобто проблеми вирішуються демократичним шляхом.