Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
5-8 +32.docx
Скачиваний:
3
Добавлен:
20.12.2018
Размер:
35.34 Кб
Скачать

5.Етика епохи відродження

Перехід від геоцентричного до антропоцентричного розуміння світу відбувається в епоху Відродження, коли на перший план у культурі виходять гуманістичні мотиви. Гуманізм (від лат. «humanus» — «людський») узагалі означає визнання цінності людини як особистості, її права на необмежений розвиток і безперервний вияв своїх здібностей.

Представники: Відродження — це епоха, біля витоків якої стоїть Данте (1265—1321). Подальший розвиток ідей Ренесансу здійснюють Франческо Петрарка (1304—1374), Джанноццо Манетті (1396— 1459), Піко делла Мірандола (1463—1499), Вітторіо да Фельтре (1378—1446), Лоренцо Валла (1407—1457), П´єтро Помпо-нацці (1462—1525), Нікколо Макіавеллі (1469—1527), Марси-ліо Фичіно (1433—1499), Бернардино Телезіо (1508—1588), Томас Мюнцер (бл. 1490—1525), Томас Мор (1478—1535), То-мазо Кампанелла (1568—1639), а також визначні митці епохи, що утверджували красу і велич людини: Леонардо да Вінчі (1452—1519), Рафаель (1483—1520), Мікеланджело Буонарротті (1475—1564).

З 14-15 ст., в епоху Відродження, в етиці на перший план висувається проблема людини. Головним моральним принципом стає принцип гуманізму. В цей час людина в значній мірі замінила собою божественну суть. Цінність людини полягає в тому, що її індивідуальність, оригінальність проявляється через власні дії. (Гуманізм, деїзм, антропоцентризм).

«Батьком гуманізму» вважається Франческо Петрарка (1304—1374 pp.), який намагався поєднати культурні надбання «золотого віку» античності і досягнення сучасних йому філософів. Здебільшого Петрарку цікавили етичні питання (у роботі «Моя таємниця» він робить акцент на розгляданні внутрішніх конфліктів людини і засобів їх розв’язання), він добре розумів радощі та пристрасті людини, і не вбачав у них тільки потяг до гріховного.

Особливе місце серед етичних вчень епохи Відродження займає концепція Нікколо Макіавеллі (1469—1527 pp.), який вперше чітко розподіляє принципи моралі та політики. Макіавеллі не відкидає моральний ідеал християнства, але вказує на його невідповідність реаліям життя. Його мораль втрачає самостійність, виступає як залежна від політики і спрямована на збереження і зміцнення держави. Макіавеллі вважає: володар, який бажає втриматися при владі та успішно вирішити політичні проблеми, може використовувати всі засоби. Омана, хитрість, підступність, насилля з повним правом можна залучати до справи, якщо переслідується блага політична мета. Мета виправдовує засоби. Вчення Макіавеллі стало основою для ідейних настанов «макіавеллізму», взяло на озброєння тезу про чіткість розподілу моралі й політики та підлеглість моралі політичним завданням.

6. Етична думка Нового часу

В період Нового часу на розвитку етики позначається посилення раціоналістичних тенденцій в науковому пізнанні.

В етиці цього періоду можна виділити умовно наступні напрямки:

  1. Етичний раціоналізм (Рене Декарт, Б. Спіноза) (17 ст.)

  2. Етика просвітлення (17-18 ст.):

  • Теорія розумного егоїзму (П. Гольвах, К. Гельвецій)

  • Теорія природничого права (Локк, Гоббс)

  • Теорія суспільного договору (Д. Дідро, Ж-Ж. Руссо)

  1. Етика німецької класичної філософії (18-19ст) (І. Кант, Г. Гегель, Л. Фейєрбах)

В науково-раціоналістичній етиці 17 ст. знаходить своє застосування емпіричний (Ф. Бекон, Дж. Локк) та раціоналістичний (Декарт, Спіноза, Лейбніц) методи.

Спіноза розглядає свободу як «осознанную необходимость», згідно з якою людина є вільною тільки тоді, коли усвідомлює визначеність своєї долі і не суперечить цьому.

Відмінна риса етики Просвітництва - 17-18 ст. – її максимальна соціалізація. Норми моралі ставляться в пряму залежність від цивільних прав і обов’язків індивідів.

Англійські філософи-просвітителі – Локк, Гоббс – формулюють теорії суспільного договору і природничого права, до якого в першу чергу вони відносять право кожної людини на життя, свободу, власність.

Франц. Просв. Веде розробку концепцій суспільного перевлаштування (Вольтер, Руссо) і висуває теорію розумного егоїзму (Гельвецій, Гольбах), суть якої в тому, що правильно зрозумілий власний інтерес є запорукою блага всіх.

В етиці німецької клас. Філос.. (кін. 18 – поч. 19 ст.) етичний раціоналізм досягає найвищої точки становлення, перейшовши до аналізу внутрішньої структури моральної свідомості і зайнявся етико-філософською рефлексією.

Вперше обґрунтовано автономне існування моралі як самостійного принципу, не залежного від соціального середовища і життєвого досвіду особи.

І. Кант : сутність моралі вбачав у вічному та незмінному категоричному імперативі, що потребує безумовного виконання. Отже : «Поступай только согласно такой максиме, руководствуясь которой, ты в то же время можешь пожелать, чтобы она стала всеобщим законом» или «Поступай так, чтобы ты всегда относидся к человеку и в своём лице, и в лице всякого другого, как к цели и никогда не относился бы к нему только как к средству».

Гегель розглядає мораль як об’єктивний стан і суб’єктивний принцип обов’язку, що затверджує особу, як суб’єкта. Звідси випливає, що моральна воля «це для себе суща свобода».

Моральність є дійсністю моралі, загальний образ дій індивідів; в ній свобода відноситься до дійсно-об’єктивного стану.

Фейєрбах : Антропологізм етики Фейєрбаха, що розглядає людину як єдність матеріального і духовного поза конкретними історичними умовами існування. Антропологізм втілюється в створеній ним «Новій релігії любові». ЇЇ головним принципом він проголосив «взаємну любов і розподіл щастя між людьми».