8. Етичні погляди російських релігійних філософів (Федоров, Соловйов, Достоєвський).

Етичні погляди російськ. реліг. філософії спираються на 2 положення :

1. Критика західного суспільства з йог вільною конкуренцією і загальним відчудженням. :

Федоров говорить про появу небратських, сирітських стосунків між людьми, що забули своїх отців, втратили зв'язок з минулим.

Соловьйов засуджує раціоналізм і відвернутий моралізм Канта.

Достоєвський звинувачує католицьку церкву, яка спокусилася світською владою, отримала царства земні і відкинула Бога.

2. Пошук всеєдності і соборності :

Федоров створює систему супраморалізму або загального синтезу, суть якої в тому, що технічний прогрес підпорядковується вищій меті, досягненні людського безсмертя.

Соловьйов стверджує, що соціум повинен перейти від природних релігій (античність, буддизм) і епохи «Боголюдини», що почалася з виникнення християнства, до епохи «Боголюдства», об’єднуючої всі релігії і народи.

Лев Толстой пропонує керуватися в житті непротивленням злу насильством.

Таким чином, рос. Релігійно-філософська етика кінця 19 – поч.. 20 ст. пронизана ідеєю морально-суверенної особистості, але без відмови від ідеї початкової колективності людського існування.

Обидві ідеї набувають в ній релігійно-містичних форм : Підстави моралі вбачаються в божественному абсолюті, а колективність інтерпретується, як релігійно-духовна загально-людська соборність.

30. Етика інтимних відносин сучасної молоді (дружба, любов)

ДРУЖБА. На відміну від товариськості дружба являє собою інтимніше спілкування, яке, за визначенням І. С. Кона, передбачає «не тільки взаємодопомогу, а й внутрішню близькість, відвертість, довіру, любов» '. Аналіз літературних пам'яток показує, що дружба завжди пошановувалася як найбільша соціальна і моральна цінність. Дві глави своєї «Нікомахової етики» присвятив дружбі Арістотель, розглядаючи її як чесноту й найнеобхідніше для життя. За Арі-стотелем, «ніхто не вибере життя без друзів (philoi), навіть в обмін на всі інші блага... Дружба — це не тільки щось необхідне, а й щось морально прекрасне...»

Передусім дружба є почуттям са-моцінним, вона — сама по собі благо. Якщо в ділових стосунках людина використовує іншого як засіб для досягнення певної мети, то друзі допомагають один одному, що й знайшло своє відображення у словах: «Не в службу, а в дружбу». Дружба — не послуга, за неї не дякують, зазначав Г. Р. Державін.

Дружба — індивідуально-вибіркова й грунтується на взаємній симпатії. Це відрізняє її від близькості, характерної для кревнородинних відносин, і від товариськості, де відносини формуються колективом, необхідністю виконувати спільну справу.

Нарешті, дружба, як уже зазначалося, є ставленням глибоким і інтимним. Дружба, що має підґрунтям товариські стосунки, звичайно ж, передбачає взаємодопомогу, готовність до самопожертви. Разом із тим вона передбачає й внутрішню близькість, відвертість, довіру, любов.

Становлення дружби пов'язане з поступовою втратою абсолютної цінності для життя суспільства кревнородин-них відносин. Включення свояцтва в коло сімейно-родинних відносин сприяло, напевно, початкові виокремлення дружби в автономний соціальний інститут

З розпадом родоплемінних відносин новостворювані соціальні та економічні зв'язки людей чимраз частіше набувають особистісного характеру, звільняючися при цьому від впливу кревнородинної чи територіально-общинної належності. Ритуалізовані особисті стосунки (побратимство в тому числі) частково компенсували ослаблення родинних і територіальних уз у класовому суспільстві.

Ритуалізована дружба може розглядатися як один із механізмів соціальної інтеграції, який об'єктивно пом'якшує внутрішньогрупові та міжгрупові конфлікти, сприяє формуванню общини із включенням до неї представників «чужих» родів і племен.

Другий аспект історії дружби — зміна уявлень про її функції. Прийнято розрізняти інструментальні (ділові) та емоційно-експресивні функції дружби. їх протиставлення виникло з розвитком класового суспільства

Велика вразливість дружби змушує людину ретельніше, вимогливіше вибирати своє друге «я» — того, кому можна довірити свої інтимні переживання, потаємне свого внутрішнього світу. Посилення вибірковості дружби вказує на те, що людина стає дедалі залежнішою від задоволення потреби в емоційному співпереживанні, створенні атмосфери психологічної інтимності, близькості моральних ідеалів.

ЛЮБОВ. Любов — це істинне морально-естетичне почуття, яке базу­ється на емоційно-духовному переживанні, зацікавленості, симпатії, що виражається у цілеспрямованій прихильності до предмета любові, у безкорисливому і самовідданому прагнен­ні до нього.

Специфічний зміст любові складають вибірковість, самовідданість, духовна близькість і висока емоційно-духовна напруга, ідеалізація предмета любові, потреба у з'єднанні з ним, взаємопроник­нення.

Любовні стосунки за своєю природою вибіркові й само-цінні. Почуття любові виявляється у найрізноманітніших людських стосунках.

Любов — одна з фундаментальних властивостей людсько­го існування. Вона є найважливішою складовою людського духу. Любов не має жодних зовнішніх причин для свого існування, не має критеріїв вибору. Як і всі фундаментальні вираження людського буття, вона є таємницею.

Моральна цінність любові полягає у її здатності мобілізу­вати всі сили особистості, збуджувати в ній творчу енергію, створювати і формувати людину і людське в ній. Вона — основа шлюбно-сімейних стосунків.

Це величезна сила, яка мо­же бути творчою і викликати до життя глибинний, прихова­ний потенціал, душевну щедрість. Хоча не виключається і її руйнівний характер. Вона може спричинити моральне підне­сення, облагороджування особистості, надавати особливого сенсу існуванню конкретної людини, а також відчуття щастя, повноти життя, що у поєднанні з почуттям обов'язку, совісті, відповідальності, альтруїзму утворює основу морального світо­гляду.

Під її впливом може змінюватися вся система ціннос­тей. Вона також може призводити й до морального падіння. Все залежить від моральної зрілості, моральної культури лю­дини, ступеня її особистісного розвитку. Моральне в любові виражає багатство й красу людських почуттів, пронизує бага­томанітні зв'язки людини з суспільством, іншими людьми.

З поняттям любові пов'язується уявлення про щасливе людське життя, про багатство духовного світу людини. Вона є показ­ником людської культури.

З усіх різноманітних виявів любові юнацтво більш за все хвилює кохання чоловіка і жінки (індивідуальна статева лю­бов).

Так, як і дружба, любов відзначається високим рівнем вибірковості й інтимності, близькості, прихильності й потягу, граничною емоційністю, інтелектуальною і вольовою напру­гою у стосунках між закоханими.

Важливою особливістю ко­хання (індивідуальної статевої любові) є єдність фізичного потягу, естетичного й морального переживання, насолоди.

Аналізуючи феномен статевої любові, можна виділи­ти дві її сторони: внутрішньо-психологічну — як здатність емоційно сприймати і переживати почуття любові, і зовніш-ньо-соціальну — реальні стосунки, що виникають між закоха­ними. У житті обидві ці сторони діалектично взаємопов'язані.

Сучасна індивідуальна статева любов — результат тривало­го історичного розвитку. Первісне суспільство не знало такої любові. Щоб тваринний інстинкт продовження роду набув людської форми вищої духовної потреби, потрібні тисячо­ліття..

Дослідники виділяють низки типів любовної культури, в яких відображаються станово-класові й етно-культурні особ­ливості.

• Романтичний тип любовної культури пов'язується з натхненною любов'ю середньовічного лицаря до дами свого кола. Ця любов, як правило, жертовна, публічно маніфестова-на, позашлюбна.

• Прагматичний, або американський, тип любовної культу­ри . Любовне почуття, як правило, зводиться у цьому типі до сексуального задоволення. Не випадково саме з періо­дом розквіту класичного капіталізму збігається найвищий «сплеск» проституції.

Отже, духовність, вибірковість, взаємність, тривалість й інтенсивність — суттєві ознаки людського почуття любові (кохання). Життя виробило загальні моральні вимоги в ко­ханні. Найважливішими з них є такі: ставитися до кохання як до великої моральної цінності, яка возвеличує людину і рівень розвитку якої є показником багатства особистості; бачити в коханому друга і розуміти, що без дружби не може бути справжнього кохання; бути вимогливим до себе, прагнути бу­ти гідним кохання, чуйним, щирим і уважним до коханого; знати, що прагнення закоханих до шлюбу є найважливішою вимогою кохання, яке по-справжньому може виявитися у шлюбно-сімейних стосунках.