50. Закон „Про мови в Україні” та його виконання сьогодні

Закон містить такі розділи: 1. Загальні положення; 2. Мова державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій; 3. Мова освіти, науки, інформатики і культури; 4. Мова інформації та зв’язку; 5. Мова назв; 6. Сприяння національно-культурному розвиткові українців, які проживають за межами української РСР.

Закон Прийнятий Верх. Радою УРСР 28.Х 1989. Потреба в держ. статусі укр. мови в республіці була викликана складною мовною ситуацією, передусім звуженням сфери її функціонування у 30-80 — і рр. Питання про держ. статус укр. мови було порушено діячами культури, зокрема письменниками на зборах, пленумах і з’їзді СПУ. На установчих зборах Т-ва укр. мови ім. Т. Шевченка 9-10.II 1989 (з жовтня 1991 — Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка) схвалено проект Закону, що його згодом доопрацювала робоча група ВР УРСР. Проект документа було опубл. 5.IX 1989 для всенар. обговорення.

Закон про мови містить 6 розділів (40 статей). У ньому зазначається, що закон регулює сусп. відносини у сфері всебіч. розвитку і вживання укр. та ін. мов, якими користується населення республіки, в держ., екон., політ. і госп. житті, охорону конст. прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до нац. гідності людини, її культури і мови. Укр. мова проголошується державною мовою в Україні. Їй забезпечується всебіч. розвиток і функціонування у всіх сферах сусп. життя; створюються також необхідні умови для розвитку і використання мов ін. національностей. Визначаються обов’язки служб. осіб щодо володіння держ. мовою, правові основи охорони фондів і пам’яток мови, захисту мов і контролю за виконанням закону. У всіх сферах сусп. життя укр. мова наділяється правом функціонування і використання як державна. Визнається вільний вибір мови навчання дітей як невід’ємне право громадян. Рос. мова чи мова ін. етн. меншини, що проживає компактно, наділяється правом паралельного вживання і функціонування поряд з укр. мовою. Те саме стосується назв установ, топонімів та картогр. видань — вони подаються укр. мовою, але паралельно можуть подаватися мовою і нац. меншини, яка компактно живе в тій чи тій місцевості. Україна на основі угод з ін. державами сприяє нац.-культур. розвиткові українців, що живуть за межами етн. батьківщини. Разом із Законом прийнято постанову ВР «Про порядок введення в дію Закону Української РСР „Про мови в Українській РСР"», де вказано термін реалізації тих чи тих статей. Закон введено у дію з 1.I 1990, однак 12 його статей, які стосуються, передусім, регіон. особливостей, передбачено запровадити протягом 3 — 5 років, а 6 — упродовж 5 — 10 років (до 2000). Осн. положення Закону знайшли відображення в ст. 10 Конституції України. Після закінчення терміну реалізації Закону можна констатувати певне розширення поля сусп. функціонування укр. мови як державної, зокрема у сферах дошкільного виховання, шкільної освіти, діловодства, держ. органів і громад. орг-цій тощо. У 1-й пол. 90-х рр. Кабінет Міністрів України двічі створював комісії для здійснення нової редакції Закону. 1997 Рада з мовної політики при Президентові України передала до Верх. Ради України проект Закону «Про розвиток і застосування мов в Україні».

У Законі зазначено, що держава створює необхідні умови для розвитку і використання мов ін.національностей, які проживають в Україні.

Резонансні заходи

На підставі закону було складено й затверджено „державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000р.”, в ній передбачено утвердження української мови як державної поетапно в різних регіонах країни. Однак програма виконувалася мляво, особливо в південних та східних областях. Спрагу пригальмувало й те, що певні політичні сили протягом 1994-96 рр. постійно домагалися проголошення російської мови як „офіційної” поряд із державною українською, тобто фактично 2 державних мов, оскільки термін „офіційна мова” у міжнародній практиці – це синонім терміна „державна мова”.

Значення

Прийняття закону є фактом утвердження демократичних досягнень на території колишнього СРСР. Схожі закони прийняли Грузія, парламенти балтійських країн. На черзі була Україна. Закон про мову дав національному відродженню друге дихання. Він правда дещо різнився від радикальнішого законопроекту, який пропонувала спілка письменників, Товариство української мови. І все таки закон був прогресивний, бо визнавав, що українська мова є державною. Водночас закріплювалося вагоме значення російської мови в Україні. Зокрема, службові особи були зобов’язані володіти як українською так і російською мовами, акти найвищих органів публікувалися обома мовами, вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов було обов’язковим. Останній пункт, всупереч закону, послідовно не виконувався в незалежній Україні, коли вивчення лише української мови було обов’язковим, а російської – добровільно.

38