16. Чистота як комунікативна ознака мовлення.

Чисте мовлення – це таке, в якому немає нелітературних елементів. Чистота мовлення вияв­ляється у трьох аспектах: в орфоепії – це правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ, так званого акценту; у слововживанні – це відсутність позалітературних елементів: діалектизмів, вульгаризмів, канцеляризмів, плеоназмів, макаронізмів, штампів, слів-паразитів; в інтонаційному аспекті – це відповід­ність інтонації змістові та експресії висловлення, відсутність бруталь­них, лайливих, лицемірних тонів.

Засвоєння літературної вимови становить певну трудність для лю­дини, яка говорить нерідною мовою. Навіть близькоспоріднені мови ма­ють чимало орфоепічних явищ, які засвоюються значно важче, аніж лексика (напр., для росіян важкою є вимова українських ї [jі], г [h], твердих шиплячих). Особливості наголошування спільних для споріднених мов лексем теж породжують інтерференцію (напр.: укр. ненависть — рос. ненависть, укр. тисячі — рос. тысячи; укр. черпати — рос. черпать і багато ін.).

Чистота мовлення залежить і від дикції — вади артикуляції (індивідуальні) вимагають тривалого тре­нування артикуляційного апарату, яке інколи потребує допомоги лого­педа.

Щодо нелітературного слововживання, то така небезпека для куль­тури мовлення зберігається постійно: зміни ситуації спілкування, її екс­пресивності можуть призвести до появи у мовленні позалітературних лексичних одиниць. Напр.,у мовленні молоді спостерігається іноді «за­милування» жаргонізмами; людина, яка багато років працює на адміні­стративній посаді, може неправомірно використовувати канцеляризми й поза діловим стилем.

Просторічні слова звичайно мають знижений (згрубілий, іронічний) колорит, тому вони властиві розмовно-оповідним різновидам мовлення, а перебуваючи на межі літературного – нелітературного мовлення, від­значаються невимушеністю, «вільністю» вживання. Порівн. розмовні: біганина, бідолаха,гавкати, ушкварити і просторічні, екс­пресивно різкіші: скиглити, бузувати, паціпити, рачкувати, насобачитись, халамидник, зма­хувати (бути схожим на когось), заберись геть та ін. Якщо в розмовному мовленні такі слова, внаслі­док своєї експресії (закладеній у змісті, часом словотворі, наголосі), можуть вживатись, у стилі публіцистичному — зрідка, з виразною стилі­стичною метою, то в діловому і науковому стилях вони недопустимі.

Жаргонізми функціонально близькі до просторічних слів, проте тісніше пов'язані з певною соціальною групою людей, з соціальним середовищем. Вживання їх у літературній мові може бути ви­правдане лише особливими стилістичними завданнями: стилізацією чи індивідуалізацією мови дійових осіб. Напр.: збацати (станцювати), охмуряти (викликати почуття симпатії), лажа (неприємність), на атасі (на чатах) та ін. Як відзначають дослідники-соціологи, вульгаризація мовлення властива підростаючому поколінню.

Діалектна лексика (етнографічні, територіальні, соціальні діалек­тизми) сферою свого застосування мають розмовний і художній стилі, хоч функції їх у цих стилях різні: понятійно-номінативна – у розмов­ному, художньо-зображувальна – у художньому (відображення місце­вого колориту, типізація характерів). У науковому стилі діалектні лек­семи термінологізуються або вживаються як ілюстра­тивний матеріал (у діалектології, історії мови). Порівн.: літ. плай, запаска, полонина, мешкати, ґречний, діал. помешкання (квартира), помаранчі (мандари­ни), ягоди (суниці), бараболя (картопля).

Канцеляризми і професіоналізми й поза властивими для них стиля­ми (офіційно-діловим і професійно-виробничим) сприймаються не лише як стильовий дисонанс, а й як ознака бідності мовлення, його неестетич­ності, несмаку мовця. Канцеляризми позбавляють мову простоти, образності, емоційності, знижують дієвість усного і писемного слова. Напр., плеоназми: по лінії боротьби з правопорушниками, у розрізі теми; канцеляризми: при цьому додаю, на по­рядку денному — вечеря, пункт перший — пошити плаття; готов підписа­тися під кожним словом, доводжу до відома та ін.; професіоналізми: вікно (вільний час), від'ємне (негативне) враження, приємно в степені (дуже приємно). Засмічення мови такими елементами свідчить про лінощі думки або про самохизування особи інтелектуального роду занять.

Лайливі і вульгарні слова недопустимі ні мовними, ні загальноетичними нормами, їх уживання навіть карається законом як образа, при­ниження людської гідності. Щоправда, деякі з них частково втратили вульгарний зміст і, наприклад, у вигукових афективних фразах є виявом вищої міри експресії (Чорт побери!, пика, холера (От холера!), баньки (пульки, сліпи) витріщити, хамство (Ну й хамство!). Та все ж уживання їх вульгаризує мову, погано характеризує мовця, створює конфліктні ситуації.

Засмічують мову недоречно вжиті іншомовні слова. І не лише з мов віддаленої спорідненості (латишами, галіцизми, англіцизми), а й з мов споріднених (полонізми, русизми). Хіба приємно чути таке: Не зря мені приснився той сон. Я не вспіваю. Мені неприятно. Похизуватися знанням іншої мови можна, лише добре розмовляючи у відповідній ситуації цією мовою, а не вихоп­люючи з неї несвідомо і без потреби окремі слова.

Втрата контролю над власним мовленням може призвести до появи слів-паразитів: так сказать, ось, от, так би мовити, значить, ну, як це(?). Ці слова не тільки нічого не виражають, а й можуть своєю беззмістовністю спотворити смисл фрази (напр.: «Він, так би мовити, хороша людина». «Хай, значить, скаже»). За словом повинна стояти думка – якщо мислиш добре, то й говоритимеш добре.

Чистота мовлення – це його естетичність, а краса ніколи не втомлює , не набридає, зокрема тому, що вона змінюється відповідно до ситуації, а отже, й до потреб спілкування.