39. Культура спілкування. Види спілкування.

Спілкування є одним з основних форм культури усного мовлення. Від того, яким буде рівень спілкування залежить розвиватиметься чи занепадатиме суспільство. Від якості спілкування залежить духовне і матеріальне благополуччя сусп. Термін цей вжив. і на побутовому рівні, іноді в побутових роботах. Геродот у V ст. до н.е. залишив пам’ятки про те, як наші пращури спілкувалися. Ще одним яскравим прикладом виступає збірки поліських згадок «Скрижалі буття українського народу».

Першими пам’ятками Київської русі про науку впливати на людину, її думки і почуття є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Слово в новий тиждень після Пасхи» Кирила Туровського. Власні правила виклав також у своїх записах Василій Великий. Володимир Мономах у «Повчанні В. Мономаха синам» теж давав настанови. Чималу і досить вагому спадщину залишив також Григорій Сковорода.

Вивченням спілкування і його культури психологія до кінця ХХ ст. не займалася. Досліджувалися лише технології спілкування. У 20-60рр. ХХ ст. досліджувалося спілкування в процесі масових дій у зв’язку з вищими функціями нашої діяльності. 60-70 рр. – наука вивчає засоби спілкування, так зване, масове спілкування.

З кін. 60-80-рр. наука вивчає пряме спілкування, ззасоби спілкування. Та тільки за кордоном розробляється проблема впливу людини на людину. Вплив залежить й від того які інтереси, цінності, установки стоять за бажанням людини досягти того чи ін.результату спілкування.

Культура спілкування-це сума знань та ступінь оволодіння людиною вміннями та навичками спілкування, які ств. і прийняті в конкретному сусп.

Рівні спілкування:

-найнижчий(з урахуванням прийнятих у сусп.. норм), ритуальний рівень

-більш високий(знання психології та вміння їх застосовувати), маніпулятивний рівень

-найбільш високий(людина звертається до своїх психологічних знань, діє згідно з гуманістичними установками і загальнолюдськими цінностями), гуманістичний рівень.

40. Проблеми текстової комунікації.

Окрім функції інтелектуального і морального вдосконалення сус-ва, ж-ст повинен вводити це сус-во в сферу естетичний стереотипів певної епохи, долучати його до системи естетичний цінностей. Ж-ст мав би володіти глибокими знаннями етнопсихолінгвістики, матеріалами для описування національно-культурної специфіки мовної і немовної поведінки різних народів світу, щоб бути здатним зберігати у своїх матеріалах естетичний феномен спілкування свого народу.

Масова комунікація у вигляді газут, журналів, радіо і тб сьогодні домінує у сус-ві. Тобто домінує текстова комунікація. Сам по собі текст масової комунікації становить сукупність тематично і композиційно різнорідних матеріалів. Способи зв’язку їх в один текст творять сукупність прийомів, що характеризують стиль і особливу мову масової комунікації. Щоправда, деякі науковці текстовою комунікацією називають лише писемний текст, а усні форми комунікації іменують міжособистісною комунікацією (монолог, діалог), хоч при цьому констатують, що текстова комунікація, як і міжособистісна, складається з двох фраз – утворення тексту та його сприйняття (рецепції). Закономірно, що комунікант формулює свої висловлювання відповідно до обраного чи запропонованого жанру тексту. Закони жанру тексту визначені такими комунікативними факторами як статус адресата тексту, комунікативна мета (чи інтенція), статус суб’єкта текстотворення, характер суб’єктно-адресатних відношень та ін.

Два важливі застереження Т. Радзієвської:

1. Успішність акту текстової комунікації забезпечується відповідністю будови тексту, його меті, сприйняттям тексту за тією моделлю, яка передбачається текстом цього типу, що повинен: передати інф-ю, спонукати до вироблення нової інф-ї, сприяти запам’ятовуванню;

2. Неуспішність акту текстової комунікації можлива у разі відхилення від комунікативної ситуації і від комунікативної мети, а також розривом у часі між творенням тексту та його сприйняттям.

Автор тексту мусить знати основні стилетворчі чинники, до яких належать:

1. інтелектуальна зрілість комуніканта,

2. знання коду комунікації – мови;

3. життєвий досвід, культурні і суспільні погляди комуніканта;

4. рівень освіти;

5. здатність до метамовного мислення і мовна свідомість комуніканта;

6. знання теми мовної комунікації, ставлення до змісту;

7. місце праці і належність комуніканта до певної соціальної групи;

8. риси хар-ру і ментальності комуніканта, його фізичний і психічний стан та підготовленість до комунікації;

9. риси хар-ру та інші властивості комунікканта;

10. відношення і ставлення до адресата і свідомі наміри адресності комуніканта;

11. особисті нахили, уподобання, звички комуніканта.

Змістові і структурні особливості тексту неможливо описати вичерпно, бо як незліченність жанрів зумовлена безліччю мовленнєвих ситуацій, так і різноманітність творення жанрів ЗМІ є постійно продукованою.