1. Культура мовлення і стилістика: об’єкти вивчення, мета і завдання

Стилістика та культура мовлення – це два різні наукові об’єкти, тому слід розглянути кожну з них окрему, щоб зрозуміти їхню суть та визначити відмінність.

Стилістика – це мовознавча дисципліна, яка вивчає стиль і на основі аналізу окремих текстів узагальнює закономірності мовних проявів. Як кожна мовознавча дисципліна, стилістика має свою синтагматику і парадигматику. Парадигматику стилістики творить сукупність стильових властивостей виражальних засобів, а синтагматику – сполучуваність виражальних засобів, які вибудовують стильовий аспект тексту.

Предметом стилістики національної мови є й її стилістична система і наука про неї. Ширше предмет стилістики охоплює:

- вивчення стилістичних ознак ресурсів мови;

- використання стилістичних засобів для експресивного вираження змісту мовлення;

- розкриття закономірностей функціонування української мови в різних сферах суспільного життя;

- характеристика стилів української літературної мови, визначення їх системності;

- формування мовного чуття та естетичного смаку мовців;

- піднесення рівня культури мовного спілкування.

Структура стилістики зумовлена її предметом, напрямами і методами дослідження. Відповідно до цього у стилістиці розрізняють кілька основних розділів:

1. Загальна стилістика вивчає універсальні стилістичні засоби мови, які є у багатьох мовах і мають спільні характеристики, закономірності функціонування мови залежно від змісту, мети, сфери побутування. Предмет загальної стилістики включає два основних аспекти:

А) системно-структурний, що стосується будови і системи мови;

Б) комунікативно-прагматичний, пов’язаний із функціями мови, сферою поширення.

Відповідно до цих аспектів виділяємо два розділи:

1.Стилістика ресурсів – традиційна, своє основне завдання вбачає у повному описі стилістичних засобів національної мови, звідки походять її інша назва описова стилістика. Центральними пунктами описової стилістики є синонімія й антонімія усіх мовних рівнів, розрізняє книжні мовні засоби, традиційні для писемної форми мовлення, і розмовні засоби.

2.Функціональна стилістика має ключовим питанням визначення формування і розвиток функціональних стилів літературної мови. Ризниця між функціональною та описовою стилістикою полягає в тому, що перша обов’язково враховує екстралінгвістичні (позамовні) чинники та їх вплив на функції мови. Об’єктом розгляду функціональної стилістики служить функціональні стилі, їх класифікація, поділ на підстилі, принципи поєднання мовних одиниць у кожному з них. Вона базується також на теоретичних відомостях соціолінгвістики, психології, історії мови тощо.

Термін «стилістика» з’явився всередині 19 ст., але й сьогодні він не має однозначного тлумачення. Одні вчені ототожнюють стилістику з культурою мовлення, інші відносять до літературознавчих дисциплін, а ще інші намагаються поєднати лінгвостилістику з текстологією. Ми вважаємо, що стилістика та культура мовлення – дві різні науки.

КУЛЬТУРА МОВИ — дотримання усталених мовних норм усної і писемної літ. мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про культуру мовлення — окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наукові критерії в оцінці мовних явищ. Важливими складовими частинами культури мовлення є ортологія, стилістика мови (функціональна й експресивна оцінка мовних засобів), стилістика мовлення (ступінь доцільності використання мовних засобів у тексті). Головне завдання культури мовлення — виховання навичок літ. спілкування, засвоєння літ. норм у слововжитку, грамат. оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику. Культура мовлення оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стилістичної вправності, майстерності мовця у використанні лексичних, граматичних синонімів, у доборі варіантів висловлювання тощо.

Поняття культура мовлення має два аспекти: теоретичний – достатньо висвітлений у працях вчених (Б.Головіна, М.Ілляша та ін.) – і практичний, який не може бути вичерпаний ніколи, бо щоразу виявляє себе для кожного мовця неповторно, не може передбачити всі можливі ситуації функціонування індивідуального мовлення.

Висока культура мовлення означає володіння стилістичним багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки. Мовні стереотипи, недбалість у висловленні — це бідність думки. Основи культури мовлення закладаються у дошкільному та шкільному вихованні. Тут формується мовний етикет, засвоюються зразки мовної поведінки, відшліфовані в процесі культурного спілкування носіїв мови. Індивідуальна робота над культурою мовлення триває протягом усього свідомого життя мовця.

В широкому розумінні культура мовлення передбачає високий рівень національно-мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та емоційної культури нації.

Головними теоретичними засадами культури мовлення є осмислення мовної норми, знання про функціональні стилі літературного мовлення є осмислення мовної норми, знання про функціональні стилі літературного мовлення; усвідомлення взаємозв’язків системи мови, структури мовлення і не мовленнєвих структур. Практичними засадами культури мовлення вважаємо системність знань, їх постійне поглиблення, інтерес, увагу до мови взагалі і до рівня власного мовлення зокрема, поліфункціональність мовленнєвої практики й переконаність у суспільній цінності високого рівня культури мовлення.