15. Особливості змісту, види та редакційне оформлення коментарів.

Коментарі – додатково-допоміжні тексти, що містять тлумачення й оцінку твору (у цілому чи в окремих місцях) і тим допомагають читачеві глибоко зрозуміти його.

Коментарі можуть:

розкривати історичні обставини основного тексту;

пояснювати фрази, цитати, події, факти, значення особистостей, маловідомих читачеві деталей побуту, про які йдеться у творі;

висвітлювати історію видання, творчу історію твору чи інформувати про першу і найважливішу публікації.

Види коментарів:

За місцем розташування:

• Під текстом

• Боковики

• Між рядками основного тексту

• Наприкінці видання.

За способом позначення:

• Зірочка

• Цифра

За авторською приналежністю:

• Від автора

• Від упорядника

• Від редактора

• Від видавця

За змістом:

• Посилання на джерела із основного тексту

• Переклад цитат із основного тексту (наприклад,латинізми)

• Електронні посилання, джерела

• Роз’яснення термінології

• Реальні (пояснюють реалії, описані в тексті)

Розміщуються за текстом, після всіх даних, але перед примітками.

Розміщуються у такому порядку: видавничі, текстологічні, історико-літературні, реальні коментарі.

16. Примітки, основні редакційні вимоги до їх оформлення.

Примітки – порівняно короткі пояснення конкретного місця основного чи додаткового тексту, таблиці чи ілюстрації без широкого тлумачення змісту. Їх застосування обумовлюється необхідністю пояснення тексту, запобіганню його подвійного розуміння і перекручування.

Текст зв’язується з приміткою за допомогою знака виноски безпосередньо після того слова, числа, символу, речення, до якого дають пояснення, та перед текстом пояснення. Знаками виноски можуть бути:

• порядкові номери – арабські цифри, складені на верхній лінії шрифту із дужкою, скісною рискою або без них .

• зірочки, складені на верхній лінії шрифту із дужкою, скісною рискою або без них.

• комбінований знак у вигляді сполучення порядкового номера в цифровій формі із зірочкою на верхній лінії шрифту.

• будь-який шрифтовий знак, складений на верхній лінії шрифту.

Малі літери – умовні позначення тексту типової примітки на верхній лінії шрифту. Набираються шрифтом 8 кеглю. Призначення додаткового тексту – пояснити, доповнити основний матеріал, зробити його більш наочним, але при цьому не заважати сприйняттю основного змісту. Тому додатковий текст повинен відрізнятися від основного тексту (щоб читач візуально міг їх розрізняти) і виділятися графічно не сильніше основного. За змістом розрізняють:

• значеннєві пояснення основного чи додаткового тексту;

• переклад іншомовних слів, словосполучень, речень;

• визначення термінів чи пояснення значення застарілих слів;

• довідки про осіб, події, твори, які згадуються в основному тексті;

• перехресні посилання, що зв’язують дане місце видання з іншими, в яких подані детальні чи додаткові відомості.

Примітки розташовують безпосередньо після тексту, таблиці, ілюстрації, яких вони стосуються:

• серед рядків основного тексту – внутрішньотекстові примітки. Вони розташовуються в одному рядку з основним текстом у вигляді вступних фраз у круглих дужках; в окремих рядках із позначенням «Примітка»;в окремих рядках із позначенням знака виноски;

• унизу сторінки, під рядками основного тексту – підрядкові примітки. Це - пояснення основного тексту, необхідні читачеві у процесі читання, винесені вниз сторінки. До їх складу можуть входити наступні елементи: знак виноски, текст пояснення чи доповнення, текст примітки, авторська приналежність, вказівка про мову тексту, продовження чи закінчення примітки на наступній сторінці.

• на одній із сторінок розвороту (на одній сторінці – основний текст, на сусідній – примітка) – примітки-боковики. Примітки-боковики доречні, якщо обсяг приміток майже дорівнює основному тексту. Вони зручні, оскільки читач може одночасно знайомитися як з основним текстом, так і з поясненнями, розташованими поряд, а за бажанням – пропустити примітки.

• після основного тексту видання, глави, статті – затекстові примітки. Затекстові примітки мають відносно самостійне значення, істотно не впливають на розуміння змісту твору і застосовуються у: наукових виданнях із додатковими відомостями, що несуть важливу інформацію самі по собі (характеристику джерел дослідження, істотні фактичні дані) і можуть бути вивчені читачем окремо від основного тексту, або в ілюстрованому виданні, коли зображеннями зайнятий весь формат набору, або ж за великій кількості приміток; науково-популярних і виробничих виданнях для порівняно малої групи читачів, коли примітки можуть бути потрібні не всім читачам; ілюстрованих виданнях для збереження композиції видання; художній літературі, щоб не відволікати від сприйняття основного тексту за їхньої невеликої кількості і значного обсягу, або якщо вони можуть бути прочитані після всього тексту. Затекстові примітки розташовуються: всередині основного тексту – якщо вони пояснюють фрази, а не окремі слова, їх небагато; вони різнохарактерні і містять пояснення не загального, а специфічного характеру; за алфавітом – якщо пояснюються імена, назви, терміни, що вживаються у тексті неодноразово і можуть бути згруповані за певною ознакою; після основного тексту моновидання, чи кожного твору у збірниках (якщо є колонтитули з назвами творів).

17. Передмова, вступна стаття, післямова, супровідна стаття: роль у виданні та вимоги до них.

Передмова - стаття, що розміщується на початку видання. Як правило, у передмові пояснюються мета й особливості змісту і побудови твору. Передмова - це попередження читачів про те, що їм треба взяти до уваги, читаючи, чи вивчаючи переглядаючи книгу. Передмова чаші усього містить матеріали: а) про значення теми книги; б) про особливості змісту і форми чи добутку видання; в) про джерела твору; г) про принципи добору матеріалу; д) про принципи побудови добутку і книги; е) про перемінні і неосвітлені проблеми і теми (щоб читач не розраховував на те, чого в книзі немає); ж) про відмінності від книг на ту ж чи близькі теми. Передмову не варто плутати з вступом - вступною частиною твору автора, де починає розкриватися його тема. Передмови до книг пишуть їх упорядники, редактори, перекладачі або автори. У передмовах часто характеризуються історичні обставини та факти особистого життя автора, що спонукали до написання книжки. У збірниках визначаються принципи відбору творів для них. У книжках, що перевидаються, обгрунтовується потреба цього, вказуються ті зміни й доповнення, які внесено.

Вступна стаття - це відносно самостійний твір, у якому широко трактується творчість чи автора видаваний добуток як частина цієї творчості заради того, щоб допомогти читачу краще, глибше, тонше сприйняти зміст книги, розібратися в її складностях, познайомитися з її історією, читацькою долею і змінами в оцінках. Вступна стаття особливо необхідна в книгах складних, у змісті яких нелегко розібратися без додаткових зведень, а також у ті, що тлумачаться дуже по-різному. Подібну до передмови роль відіграє в книжці вступна стаття. Однак вона, як правило, відзначається більшим, ніж передмова, обсягом і глибшим оглядом тих проблем, які ставляться й розв'язуються в книзі. її завдання — підготувати читача до ґрунтовного зрозуміння та засвоєння матеріалу.

Післямова – за метою вона близько до вступної статті, відрізняється від її тим, що поміщено за текстом книги (або видавець не хоче впливати на читача до знайомства з творчістю автора, або саме тлумачення творчості автора і його добутків неможливо без гарного знання його читачем, або потрібно доповнити матеріали новими і свіжими даними). Зазвичай післямова розміщується одразу після художнього тексту і часто щось уточнює, роз’яснює. Серед післямов особливу увагу привертає авторська. Іноді замість передмови в кінці книги вміщується післямова, яку пишуть сам автор, чи упорядник, перекладач, чи редактор. За змістом вона близька до передмови, але тому, що читають її переважно тоді, коли твір чи книгу вже прочитано, в ній відсутні поради, як їх слід читати. Завдання післямови — дати відповіді на ті запитання, які можуть виникнути в процесі читання, доповнити, показати значення книги в сучасному житті. Якщо у загалом цінній книзі автором допущені якісь фактичні неточності чи висловлені хибні положення, автор післямови розкриває їх і дає правильне тлумачення.

Супровідна стаття за своїм призначенням узагальнює передмову, вступну і заключну частини. По суті, вона – самостійне багатопланове дослідження видання, що носить не допоміжне значення, а є доповненням до твору.

18. Енциклопедії: загальна характеристика і види. Характер і специфіка текстів енциклопедичних видань.

Енциклопедія - це збірка наукових відомостей і довідок на різні теми, призначена для широкого кола читачів. Енциклопедія як жанр наукової або науково-популярної довідкової літератури має певні особливості. Популярність викладу, розрахована на широке коло читачів, має поєднуватися з науковою чіткістю та логікою викладання матеріалу. Неприпустиме недбале, наближене, однобічне висвітлення явищ і фактів. Цим енциклопедії відрізняються від інших видів наукових видань, у яких такі матеріали можуть наводитися в авторській концепції. Мові енциклопедії властиві стислість, чіткість, лаконічність формулювань, уникнення вузькофахових термінів, професійних жаргонізмів, розмовних і просторічних слів, вставних слів і зворотів, емоційно забарвлених оцінок, надмірної кількості скорочень.

Енциклопедії залежно від обсягу умовно поділяють на великі (понад 12 томів), малі (7-12 томів), короткі (4-6 томів) та 1-3-томні, які переважно називають енциклопедичними словниками або довідниками. Спосіб організації енциклопедії важливий для зручності її використання в якості довідкової літератури. Історично склалося два основних способи організації енциклопедії: алфавітний та ієрархічний.

• Алфавітна (або алфавітно-словникова, або просто словникова) організація заснована на розташуванні окремих не пов'язаних між собою статей в алфавітному порядку назв їх предмета. Енциклопедії, в яких статті впорядковані за словами і словосполученнями, називаються енциклопедичними словниками. Різновидом енциклопедій є також енциклопедичні довідники, в яких статті представлені в гранично стислій формі.

• Системна (або логічно-тематична, ієрархічна) організація. Крім того, існують енциклопедії, в яких статті впорядковані за галузями знань, наприклад, Енциклопедія кібернетики.

Існують і енциклопедії змішаного типу, наприклад, більша частина Великої радянської енциклопедії побудована як енциклопедичний словник, але том «СРСР» побудований за логічно-тематичним (ієрархічним) принципом. Енциклопедії поділяються на універсальні, проблемні, персональні.

Енциклопедичний стиль викладу виявляється в умінні представити обширний фактичний матеріал в загальнодоступній та лаконічній формі. Зміст видання знаходить своє вираження саме в мові і стилі викладу. Прагнення до точного, економічного і в той же час доступному для читача використання лексики вимагає від редактора серйозної роботи над стилем, єдність якого обов'язково в усьому виданні. Для економії місця в енциклопедії використовується система скорочень і умовних позначень, що допомагає уніфікації оформлення всіх елементів текстового й ілюстративного матеріалу у виданні. Скорочення і умовні позначення, прийняті для даного видання, поміщаються в списках скорочень і умовних позначень. Щоб забезпечити належну якість статей, необхідний умілий підбір авторів. При оцінці статей редактор спирається на укладення постійних наукових консультантів, редакторів-консультантів та рецензентів з різних дисциплін.

19. Загальна характеристика і види словників

Згідно ДСТУ 3017—95 «Видання. Основні види. Терміни та визначення»:

Словник – це довідкове видання упорядкованого переліку мовних одиниць (слів, словосполучень, фраз, термінів, імен, знаків), доповнених відповідними довідковими даними. За цим же стандартом розрізняють:

• енциклопедичний словник – енциклопедія, статті якої викладено в стислій формі та розташовано за абеткою їхніх назв;

• мовний словник – словник переліку мовних одиниць з їхніми характеристиками або перекладом іншою (іншими) мовою (мовами);

• тлумачний словник – мовний словник, що пояснює значення слів певної мови, дає граматичну, стилістичну характе­ристики, приклади застосування та інші відомості;

• термінологічний словник - словник термінів та визначень певної галузі знання.

За широтою охоплення відомостей термінологічні словники ділять на:

міжгалузеві («Термінологічний словник з бібліотечної справи та суміжних наук» і ін); галузеві («Бібліотечна справа. Термінологічний словник», «Інформатика. Короткий термінологічний словник» та ін); вузькогалузеві («Словник менеджера» тощо); тематичні.

За обсягом інформації термінологічні словники поділяють на тлумачні (роз'яснюють значення слів) і ті, що не містять тлумачень.

За функціональним призначенням розрізняють такі різновиди термінологічних словників: наукові (відображають термінологію області з максимально можливою повнотою); нормативні (відображають термінологію певної області в межах її професійного застосування) та науково-популярні словники (відображають термінологію соціальних наук для широких кіл споживачів).

• Лінгвістичні словники – описує лексико-семантичну структуру мови.

• За цільовим призначенням виділяють наукові, нормативні, навчальні та популярні лінгвістичні словники.

• Науковий - це словник-дослідження всієї мови чи мовних одиниць у якому-небудь одному аспекті. Він містить повний опис варіантів, відступів від норми, а також побутування мови в історичному, етнічному чи регіональному аспекті.

• Нормативний словник містить семантичну, граматичну, експресивно-стилістичну та валентну характеристики слів у відповідності до сучасних зразковими нормами слововживання.

• Навчальний словник призначений для навчальних цілей, використовується в процесі викладання і навчання мови. Особливості навчального словника визначаються характером інформації, зорієнтованої на певний етап навчання і завдання навчальної програми.

• За змістом вони можуть бути розмовні, орфографічні, орфоепічні, синонімів, антонімів, двомовними та ін..

• Розмовник - словник, що містить загальновживану лексику, фразеологію, що служить посібником для спілкування. Він містить окремі слова і фрази, може бути дво-або багатомовним.

За мовою опису лінгвістичні словники можуть бути одномовними, дво-і багатомовними. Серед дво-і багатомовних словників найбільш поширені перекладні словники.

Одномовні лінгвістичні словники різноманітні за лексичним складом мови. За цією ознакою виділяють кілька груп словників, що поділяються на ряд підвидів.

Семантичну характеристику слів і словосполучень розкриває тлумачний словник (роз'яснює значення слів будь-якої мови, дає граматичну і стилістичну характеристики), фразеологічний (дає тлумачення значень стійких словосполучень), історичний (розкриває походження та історичне зміну значень слів), діалектний (описує лексику одного або групи споріднених діалектів), словник іншомовних слів (фіксує іншомовні слова і вирази, тлумачить їх значення), неологізмів та архаїзмів (показує зміни в словниковому складі мови).

Формопояснювальну функцію виконує граматичний, орфографічний (встановлює нормативне написання слів), орфоепічний ( нормативна, літературна вимова) і словотворчий (розкриває правила утворення слів) словники.

До словників, що розкриває стилістичні відтінки слів, відносяться: словник синонімів (дає слова, різні за звучанням, але близькі або тотожні за змістом), паронімів (містить однакові за звучанням слова), словник мови письменника (відображає лексику, стиль письменника) і т.п .

До лінгвістичним відносяться також словник імен, топонімічний (назв географічних об'єктів) словник, словник скорочень, розмовники та ін

За структурою традиційною формою організації словників є алфавітна система розташування слів, рідше - тематична.

Також розрізняють:

• за внутрішніми принципами побудови: ділять на загальні та приватні. Загальні відображають всі пласти лексичного складу мови, приватні - тільки один пласт;

• за повнотою відображення мовної лексики: повні й короткі;

• за мовою опису: одномовні, дво-і багатомовні;

Словники виконують дві найважливіші функції: інформативну (через слово вони передають знання самим коротким шляхом) та нормативну (фіксуючи знання і вживання слова, сприяють удосконаленню, уніфікації мови, стверджують норми слововживання).

Наука, яка займається словниками – лексикографія.

20. Довідково-пошуковий апарат енциклопедичних видань. Статті в енциклопедичних виданнях та їх види.

Довідково-пошуковий апарат енциклопедії дозволяє читачеві швидко орієнтуватися в її змісті, підвищує ефективність видання. До нього входять: зміст, колонтитули, коментарі, примітки, посилання.

Основною структурною одиницею енциклопедії є енциклопедичні статті – конкретні дані й факти, поняття закони, правила, що характеризують заголовне слово. Поділяються такі статті за алфавітним або систематичним принципом. За обсягом вони бувають короткими (в один абзац) і великими (кілька абзаців, а то й сторінок).

Статті в енциклопедіях поділяються на кілька типів: статті-огляди, статті-довідки, статті-тлумачення (містять лише дефініцію, а в разі запозичення слова з іншої мови — його етимологію) і статті-посилання (відсилають користувача до іншого терміна). Статті-огляди та статті-довідки, що різняться лише обсягом, є визначальними для енциклопедії; вони містять основну інформацію з розглядуваного питання: виклад наукової теорії, хронологію історичних подій, географічні, біографічні, статистичні відомості тощо.

21. Сутність видавничого маркетингу.

Маркетинг – (англ. – ринок, збут) – діяльність щодо розроблення, виробництва, продажу товарів і послуг, забезпечення їх конкурентоспроможності на основі вивчення ринку і потреб клієнтів.

Сутність маркетингу за Ф. Котлером. Маркетинг – це:

• соціальний і управлінський процес, за допомогою якого особи, групи задовольняють свої потреби завдяки створенню товарів, споживчих цінностей і обміну ними;

• сукупність дій, спрямованих на отримання від цільової аудиторії бажаних реакцій на товар чи послугу;

• управління ринком з метою здійснення обміну для задоволення людських потреб.

Принципи маркетингу:

• бачення соціальних процесів і явищ крізь призму можливостей і ризиків своєї діяльності;

• зорієнтованість виробництва на споживача, його потреби, інтереси, цінності;

• комплексний підхід до формування маркетингових цілей, реалізації маркетингових планів, стратегій, оцінювання результатів;

• забезпечення живучості, конкурентоспроможності, адаптивності суб’єкту ринку до умов діяльності, його ділової гнучкості в досягненні маркетингових цілей;

• спрямованість у перспективу, формування і розвиток взаємовигідних довгострокових відносин з усіма зацікавленими і важливими для досягнення мети суб’єктами;

• створення сприятливого для справи соціального клімату (ставлення органів влади, місцевого самоуправління, громадських організацій, ЗМІ тощо);

• управління діловою поведінкою суб’єктів партнерського співробітництва, клієнтів на основі взаємозацікавлення і взаємовигоди;

• економічна свобода, гуманістична, соціальна спрямованість діяльності.

Маркетинг центрує увагу і зусилля виробників, продавців на потребах клієнтів, інтересах суспільства, умінні розпізнавати, задовольняти їх.

Потреба – нестача чогось необхідного для життєдіяльності і розвитку людини.

Маркетинг у видавничій справі – система принципів, підходів щодо забезпечення діяльності видавництва на основі дослідження потреб цільових споживачів, створення адекватної цим потребам видавничої продукції, встановлення оптимальних цін, формування системи продажів, налагодження ефективних комунікацій.

Цільові споживачі – виокремлені за певними критеріями групи людей, які розглядаються як потенційні читачі видань.

У видавничій сфері загальні засади і функції маркетингу набувають конкретніших, адаптованіших до її специфіки ознак. У них фокусуються характерні особливості видавничої продукції, її сприйняття і використання, партнерських відносин видавництва, впливу на нього зовнішніх чинників, своєрідне місце галузі в економічному і культурному просторі. Однією з таких особливостей вважають, наприклад, те, що творцем видавничої ідеї можуть бути автор, видавництво, літературний агент, далекі від видавничої справи особи. А реалізовує її на етапі підготовки тексту переважно автор. Один і той самий текст може трансформуватися в різні книги, які часто мають неоднакові долі на ринку.

Текст автора є корінним ресурсом у творенні книги, та іноді він значить не більше, ніж метал при виробництві автомобілів. У будь-якому разі видавцю належить особлива роль. Він причетний до успіху, відповідальний за провал кожної книги. Все це зумовлює певну унікальність маркетингового комплексу видавництва, використання його інструментів.

Погляд на маркетинг як систему принципів сукупність дій, управлінський процес у видавничій сфері викристалізовує основні його функції:

• дослідження ринку, особливостей попиту, потреб споживачів;

• сегментування ринку, вибір цільових сегментів, ринкових ніш;

• генерування видавничої ідеї, творення тексту, товарної пропозиції;

• вибір ефективних конкурентних, товарних, цінових, комунікаційних стратегій;

• створення сприятливого для діяльності видавництва маркетингового середовища;

• відстежування змін у конкурентному середовищі, підготовка і прийняття рішень щодо захисту, зміцнення своїх позицій, наступу на позиції конкурентів;

• пошук, створення і реалізація нових можливостей.

22. Внутрішнє і зовнішнє середовища діяльності видавництва.

Важливим джерелом маркетингової сили суб’єкта є розвинута, надійна, прогнозована, сформована на засадах взаємозацікавленості, взаємної вигоди маркетингова мережа – сукупність суб’єктів зовнішнього середовища, з якими він взаємодіє в досягненні своїх маркетингових цілей.

Крім споживачів, її утворюють постачальники матеріалів і послуг, посередники, суб’єкти партнерського статусу, контактні аудиторії (місцеві органи влади ,громадські утворення, ЗМІ, лідери громадської думки). Надійні, зрозумілі, прозорі відносини з ними є джерелом ефективної діяльності, життєздатності, стійкості, невразливості.

Що правильніше вибудувана і сильніша маркетингова мережа, то стійкіша і захищеніша справа, оптимістичніші її перспективи. Сила цієї мережі полягає в єдності інтересів усіх її учасників, вигідності співпраці. Щоб бути невразливими для конкурентів, слід працювати зі своїми партнерами як єдина команда. При цьому варто вберегтися від намагання побудувати бізнес на дружбі.

Видавництво як соціально-господарська організація також повинно дбати про сформованість і силу своєї маркетингової мережі. Для досягнення успіху йому потрібно мати найнадійніші ділові відносини із найкращими авторами, постачальниками, поліграфічними підприємствами, розповсюджувальними мережами тощо. Сила партнерів, висока якість взаємовигідних відносин з ними – джерела його конкурентоспроможності, респектабельної репутації в діловому середовищі. Неувагу до управління відносинами із зацікавленими сторонами Ф. Котлер кваліфікує як один (четвертий) із «смертних гріхів маркетингу».

Маркетингова мережа є складовою зовнішнього маркетингового середовища видавництва – сукупності суб’єктів, умов, сил, які дають за межами видавництва і впливають на його діяльність. Це середовище утворюють:

• маркетингове мікросередовище – тісно пов’язані з видавництвом фактори, що безпосередньо впливають на його життєдіяльність (автори і суб’єкти авторського статусу, споживачі, конкуренти, постачальники, посередники, контактні аудиторії);

• маркетингове макросередовище – провідні зовнішні фактори, які впливають на функціонування маркетингового мікросередовища видавництва і його самого (економічні, соціально-культурні, політико-правові, технологічні, природно-географічні фактори).

Між внутрішнім і зовнішнім маркетинговими середовищами функціонує маркетингове міді-середовище – автономні соціальні фактори, функціонування яких стосується видавництва і залежить від його діяльності. Міді-середовище утворюють засновники, акціонери, інвестори, менеджери і персонал; громадські організації, лідери думки, ЗМІ.

Із зовнішнім середовищем у дуже складній взаємодії перебуває внутрішнє середовище видавництва – сукупність елементів, змінюваних параметрів, зв’язків між ними, які цілеспрямовано формуються керівництвом, виникають під дією різноманітних чинників і забезпечують його життєдіяльність, розвиток.

Як певну систему його утворюють: цілі, структурна побудова, персонал (здібності, погляди, компетенції) і якість менеджменту, організаційна культура (цінності, соц.-псих. клімат, традиції, ритуали та інші норми співжиття). Формування їх має об’єктивну передумову (правові, економічні, галузеві умови діяльності) і суб’єктивну (погляди, воля керівництва, само ініціатива працівників).

Усі складові маркетингового середовища слід вивчати, знати і враховувати при прогнозуванні, плануванні, організуванні діяльності, оцінюванні її результатів.

23. Чинники, що формують попит на видавничу продукцію.

Маркетингова свідомість зобов’язує бачити книгу як неповторний витвір письменника, вченого, художника, дизайнера, редактора, як оригінально сформовану матеріальну конструкцію, унікальний товар.

Своєю споживчою цінністю книга покликана задовольняти пізнавальні, духовні, естетичні та інші близькі до них потреби людини. Характер потреб, які вона задовольняє, залежить не лише від її змісту, якісних характеристик, а й від суб’єктивного сприйняття її. Тому одну й ту саму книгу різні люди сприймають по-різному. Неоднакову цінність вона має для них. Різну ціну вони готові за неї платити.

У маркетинговому розумінні книга є феноменом і функцією соціального життя, продуктом індивідуальної і колективної праці. Ознаки книги:

• використання (споживання) книги пов’язане з інтелектуальною, духовною, естетичною працею, саморозвитком, життєзабезпеченням, рекреативною функцією, дозвіллям людини;

• більшість видів видань є товарами середньо тривалого і довготривалого використання; зрідка їх використовують незначний час. Потреба в деяких із них (підручники) відновлюється за певним алгоритмом. Видання короткочасного використання «старіють» на ринку швидко, тому їх необхідно оперативно готувати, інтенсивно розповсюджувати, забезпечити їх наявність у всіх місцях, де можуть бути потенційні клієнти. Виданням, використання яких не обмежене у часі, адресують високі вимоги щодо всіх аспектів якості, у т.ч. якості матеріальної конструкції;

• книги мають не лише функціональну, утилітарну цінність, а символічну. Для багатьох людей вони символізують цілісність власного життя, родинну єдність, взаємопов’язаність поколінь.;

• книги зберігають, транслюють традиційні цінності, допомагають відкривати, пізнавати нове, прокладати шлях у майбутнє, ставити перед собою життєві цілі і досягати їх. Вони – важливий чинник розвитку особистості;

• із книгою пов’язаний зміст, стиль життя багатьох людей. Потреба в ній існуватиме ,доки будуть люди ,які ставитимуться до неї як до невід’ємного елементу стилю життя, свого життєвого поля. Завдяки цьому книга витримає конкуренцію з новітніми засобами донесення і зберігання інформації, всусідиться з ними, щоправда, поступившись частиною своєї території. А багатьох із них вона переживе;

• унікальність книги має формуватися на основі унікальних споживчих потреб, інтересів, смаків споживачів ,іноді – формувати їх самих. Відірвана від споживчих потреб унікальність може спричинити ігнорування книги на ринку, поглиблення проблем видавництва;

• книга – важливий елемент комунікаційної мережі, комунікаційної сили видавництва. Вона автономно комунікує з продавцями, посередниками, покупцями, споживачами, експертами ,іншими книгами і видавництвами. Цими якостями вона сприяє формуванню і розвитку маркетингової мережі видавництва або ускладнює цей процес. Усе залежить від того ,яка вона. Комунікаційний потенціал книги утворюють висвітлена в ній проблема, авторитет автора, видавництва, загальна якість ,дизайн, художнє оформлення тощо;

• маркетинговий статус видань залежить не лише від того, якими вони є, а й від того ,як їх сприймають покупці.

24. Маркетингові особливості книги

Етапи сприйняття книг (рівні):

• Задум видавця

• Реальне виконання

• Чинники підсилення сприйняття

Книга (у маркетинговому розумінні) – феномен і функція соціального життя, продукт індивідуальної і колективної праці.

Ознаки, функції, потреби книги:

• Використання (споживання книги), пов’язане з інтелектуальною, духовною, естетичною працею тощо

• Короткочасні та довготривалі у користувані товари та потреба в них

• Цінність у книг не лише функціональна та утилітарна, а й символічна

• Книги – чинник розвитку особистості

• Книги – зміст, стиль життя багатьох людей

• Унікальність книги формується на основі унікальних споживчіх потреб, інтересів споживачів

• Книга – важливий елемент комунікаційної мережі

• Книга – видання імпульсивного попиту та/або попереднього вибору.

• Електронна книга, яка набуває популярності

25. Модифікація і модернізація книги

Модифікація – стратегія, яка полягає у видозмінах деяких ознак видання зі збереженням його суті, випуск його в іншій книжковій серії тощо.

Модернізація – стратегія внесення у видання змін відповідно до нових умов ринку та потреб споживачів. Застосовують до інформаційно насичених (довідкова, навчальна література), прикладних видань. Динамізація попиту, освіжування поведінки покупців.

Стратегії допомагають дати виданню нове життя, підвищити читацький попит, затративши значно менше коштів та праці, ніж це потрібно було б для підготовки нових видань.

26. Маркетинговий образ видавництва

Маркетинговий образ видавництва – асоціативні, емоційні, чуттєві реакції при згадуванні назви видавництва, використанні, спогляданні його продукції.

Потреби цільових споживачів і способи їх задоволення — найважливіші ділові орієнтири. Уміння розпізнати в соціальній дійсності ніким не помічене, але спроможне стати фахово актуальним у найближчому часі — найважливіша компетентнісна якість. Кожна книга, що виходить за сприятливих умов у світ, ніколи не потрапляє у розряд «структурних нулів», бо її поява в цільовій аудиторії очікувана і бажана. Збагачує вона і маркетинговий образ видавництва, підсилює його маркетингові позиції. Вмотивоване використання маркетингових інструментів на всіх етапах життєвого циклу книги задля актуалізації її споживчої цінності і цінності як значущості розширює використання її контенту. Сукупно все це витворює потужну видавничу марку.

Важливими елементами у формуванні маркетингового образу є: сегмент ринку (вид продукції), тема, структурні та стильові рішення, дизайн, фрагменти тексту, відносини з авторами, комунікаційні прийоми, дистрибуційні технології. Все це має стратегічну цінність, формує образ у очах аудиторії. Важливим є формування СБО (стратегічних бізнес-одиниць), підрозділів видавництва, які відповідають за конкретні напрями діяльності.

27. Перспективи міжнародного співробітництва українських видавництв. Перспективи розширення сегменту української книги.

Для того, аби збільшувати сегмент української книги у світі та розвивати міжнародне співробітництво, необхідно враховувати ряд факторів.

• Мовний аспект;

• Географічний аспект (одна з цікавих тенденцій щодо формування нової структури видавничої галузі в Україні - створення групи приватних видавництв в обласних центрах, які за короткий час своєї діяльності змогли серйозно заявити про себе на загальнодержавному рівні).

• Організаційний аспект (тенденція скорочення обсягів продукції, виданої державними видавництвами, загострення проблем збуту, поява видавництв різних форм власності);

• Тематичний аспект (В останні роки зберігається тенденція до збільшення читацького попиту на літературу так званого ділового, професійно зорієнтованого блоку. Домінує навчальна, довідкова, наукова книга. Першість за назвами і накладами утримують видання, адресовані учням загальноосвітніх шкіл, студентам і вчителям. Раніше, у 90-х, домінувала така література: детективи та кримінально-бандитська тематика, еротичні романи, любовні романи, романи жахів, інша література «легкого жанру»).

Для того, аби розширювати міжнародну співпрацю, треба розвиватися, налагоджувати міжнародні зв’язки, обмінюватися досвідом. В цьому допоможуть:

- регулярні видавничі ярмарки та форуми, фестивалі (як «Форум видавців» у Львові),

- створення та розвиток державних підприємств, які займатимуться тематикою (як створена у 2007 році Державно-імпортне підприємство «Міжнародна книга»),

- створення книжкових клубів, в тому числі – й міжнародних, державних та недержавних (як «Книга поштою», «Клуб сімейне дозвілля», тощо)

- збільшення кількості книгарень, націлених на міжнародний обмін видавничою продукцією (відкриття спеціальних «поличок», як відкриття білоруської полички у книгарні «Є» в рамках «Білоруської весни»),

- вдосконалення нормативно-правової бази у видавничо-поліграфічній сфері,

- впровадження інформаційних технологій (робота у мережі Інтернет, із соцмрежами тощо),

- проведення спеціалізованих рекламних кампаній та акцій, спрямованих на підтримку читання.

28. Проблеми авторського права в епоху Інтернету.

Перетворення Інтернету на провідний засіб спілкування, обміну інформацією та ведення бізнесу породжує нові явища в системі відносин інтелектуальної власності, зумовлені віртуальною сутністю, транскордонністю та динамічністю цієї глобальної мережі. Чинні норми, як правило, зорієнтовані на поширення творів на матеріальних носіях, що охороняються авторським правом, тоді як в Інтернеті їх використання є практично необмеженим. Перенесення зростаючої кількості літературних творів, фільмів, комп'ютерних програм у цифрове середовище породжує реальну загрозу зміни та фальсифікації цих творів, створення дешевих і високоякісних копій, їх широкого розповсюдження з порушенням авторських прав. Користувачі комп'ютерів зі спеціальними пристроями отримують можливості запису та перезапису фонограм на комп'ютерні диски з подальшим їх відтворенням на будь-якому побутовому пристрої. Є реальна загроза підробки знаків для товарів і послуг, поширення комп'ютерного піратства тощо. Охорона прав на об'єкти інтелектуальної власності в Інтернеті є недоцільною, оскільки інформація за своєю сутністю радикально відрізняється від традиційних благ. 

Отже, з появою Інтернету виникли такі проблеми у сфері інтелектуальної власності:

• Піратство;

• Плагіат;

• Поширення електронної торгівлі об’єктами інтелектуальної власності;

• Конфлікт доменних імен і товарних знаків у глобальній мережі;

• Невирішеність питання щодо правомірності патентування способів ведення бізнесу;

• Проблеми охорони баз даних;

• Проблеми охорони творів на цифрових носіях.

29. Інтернет-засоби перевірки достовірності інформації в редакційній практиці

Як не стати жертвою дезінформації? Помилкова інформація являє загрозу, тому що людина, керуючись нею, може заподіяти шкоду собі й іншим людям. Щоб не потрапити в біду, дуже важливо вміти перевіряти отримані відомості на достовірність. Достовірної може вважатися тільки та інформація, яка відповідає дійсності.

Далеко не всі факти ми можемо перевірити самостійно, тому наше знання багато в чому грунтується на довірі до джерел. Як перевірити джерело інформації? Відомо, що критерієм істинності є практика, іншими словами істинно лише те, за допомогою чого ми можемо вирішити конкретну задачу. Інформація повинна бути ефективною. Цю ефективність відображає число людей, які успішно застосували дані відомості. Чим більше людей довіряють джерелу, посилаються на нього, тим вірогідніше надається інформація.

Наявність інформації на кількох сайтах підвищує імовірність її достовірності, але за умови, що вона викладена не одними і тими ж фразами на різних сайтах (бо можливе копіювання з одного на інший). Тому варто перевіряти достовірність інформації в Інтернеті за допомогою інших джерел. Але з юридичної точки зору дуже вагомим аргументом буде лише одержання інформації з офіційних джерел (від органів державної влади або місцевого самоврядування, їх посадових осіб при виконанні ними своїх повноважень).

30. Технології web 2.0 як принцип текстотворення

Тім О'Рейлі дає таке визначення «WEB 2.0 - методика проектування систем, які шляхом обліку мережних взаємодій, стають тим краще, чим більше людей ними користуються. Особливістю ВЕБ 2.0. є принцип залучення користувачів до наповнення і багаторазової вивірки контенту».

О'Рейлі ввів цей термін у своїй статті «Tim O'Reilly - What Is Web 2.0» від 30 вересня 2005 року, де зв'язав появу великої кількості сайтів, об'єднаних деякими загальними принципами, із загальною тенденцією розвитку інтернет-спільноти, і назвав це явище Web 2.0, на противагу «старому» Web 1.0.

Соціалізація. Ведення особистих мережевих щоденників, блогів, - от показовий приклад соціалізації в Web 2.0. За допомогою блогу кожен користувач може якось виділитися з натовпу, персоналізувати свою певну зону сайту - додати особисті аудіо-і відеофайли, зображення, публікувати свої статті або ділитися новинами. Крім того, соціалізації сприяє активне створення спільнот, в яких кожен користувач може залишити своє повідомлення, поділитися проблемою, отримати безліч різноманітних думок і висловити свою з того чи іншого приводу.

WEB 2.0 - це спроба зробити Інтернет зручніше, корисніше для користувача, надати йому більше свободи дій.

По суті, термін "Web 2.0" позначає проекти та сервіси, які активно розвиваються і покращуються самими користувачами: блоги, wiki, соціальні мережі і т.д.

У звичайних сервісах (в сервісах Web 1.0, як тепер прийнято говорити) користувач, по своїй суті, є пасивним споживачем послуг. Підхід, побудований на базі концепції Web 2.0, має на увазі більш активну діяльність користувачів, орієнтовану на участь у створенні контенту ресурсу. В процесі розвитку сервісу враховується досвід і думка користувачів даного сервісу. Це робить Web 2.0 ресурси значно більш інтерактивними, даючи користувачам свободу самовираження.

Учасники

1. користувач як співрозробник

2. читач як співавтор

3. товариство Право на участь; скасування сторонньої регламентуючої сторони (модерації);

Контент

1. Поповнення баз даних — те, що має один, відразу стає доступне кожному;

2. Дані організовуються фолксономічно;

3. Засоби використання даних — API-інтерфейси;

4. Автоматичні двосторонні посилання;

5. Форма представлення — блоги;

6. Динамічний сайт;

7. Адресу має мікроелемент контенту;

8. Джерело — колективний розум;

9. Інтерфейс для роботи з даними по всій мережі;

10. «Вільна» ліцензія GNU FDL;

11. Для сприйняття контенту не потребується відвідування сайту — можливість читати RSS-стрічки; Мережа як єдиний колективний розум, атомізація контенту, агрегація, синдикація. Найбільш відомі «прояви» Web 2.0, з якими, так чи інакше, зустрічався кожен користувач Інтернету

Вікіпедія. Сьогодні це ціла плеяда інтернет-сервісів, що позиціонуються як довідники та енциклопедії. Вікіпедія являє собою базу довідкової інформації з наданням практично кожному користувачеві можливості редагувати дані.

Блоги (інтерактивні мережеві щоденники) представляють собою один з найяскравіших прикладів використання принципів Web 2.0. Значна частина Web-контенту створюється користувачами, а не власниками ресурсу. Для цього активно використовують технології RSS та FOAF, характерні для Web 2.0. Так само використовуються теги (мітки, tags) для тематичного структурування контенту.

Технологія FOAF (Friend Of A Friend) дає користувачеві можливість підписатися на новини і матеріали тих користувачів, які знаходяться в так званому «списку друзів». Цим самим заохочується спілкування користувачів Мережі. Технологія FOAF є однією з найважливіших складових соціальних інтернет-мереж.

RSS (Really Simple Syndication або, дослівно, «дійсно просте об'єднання (інформації)») - це проста і ефективна технологія експорту гіпертексту, що використовується для створення новинних стрічок. RSS, як і інші технології Web 2.0, заснований на мові XML (eXtended Markup Language - англ., Розширений мова розмітки).

Сервіси обміну. Ці ресурси наповнюються за рахунок користувачів, надаючи їм місце для різних файлів - музики, фільмів, документації і т.п. Тут також використовуються RSS і теги.

Сайти спільного використання документів. Подібні сервіси дають користувачам можливість одночасного і спільного використання документів - можна створювати, змінювати, видаляти інформацію, доступну для загального користування. При цьому зникає необхідність в установці програмного забезпечення на локальних комп'ютерах. У даній області визнаним лідером є сервіс Writely.

У цій області широко застосовується технологія AJAX. AJAX (Asynchronous Javascript And XML - англ., Асинхронні Javascript і XML) - технологія комбінованого використання мов Javascript і XML для створення динамічного вмісту web-ресурсів.

Однією з важливих особливостей технології AJAX є те, що навантаження по обробці динамічних даних лягає на браузер користувача. При цьому обмін даними «сервер - користувач» зводиться до мінімуму, знижуючи витрати на трафік. Подібний підхід значно спрощує використання динамічних ресурсів, так як користувачеві не потрібно перезавантажувати сторінки, щоб побачити зміни.

31. Функціональні обов'язки художнього редактора, більдредактора, технічного редактора

обов'язки художнього редактора полягають у:

– керуванні конструюванням видання, яке здійснюється дизайнером або власноруч;

– організації розробки та утвердженні проекту оформлення видання;

– контролі за втіленням задуму видання;

– замовленні художникам, фотографам, графікам оригіналів ілюстрацій для видання та контролі якості їх виготовлення;

– організації виїзних знімань;

– критичному оцінюванні робіт фотографів і художників щодо їх відповідності ідейному задуму і художній формі видання;

– обробці авторських оригіналів зображень для подальшого виготовлення за ними ілюстраційних оригіналів для репродукування (у програмах Adobe Photoshop та Adobe Illustrator);

– підготовці макета видання;

– контролі художнього рівня макета і відпо-відності його технологічним вимогам;

– наданні вказівок технічному редактору щодо поліграфічного оформлення текстових і зображальних елементів видання (якщо немає макета)

– консультуванні технічного редактора з питань загальної конструкції, деталізації і особливостей макета, розробленого художником-оформлювачем;

– консультуванні технічного редактора з питань загальної конструкції, деталізації і особливостей макета, розробленого художником-оформлювачем;

– здійсненні коректури чорно-білих і кольорових репродукційних форм;

– нагляді за процесом друку видання безпосередньо на поліграфічному підприємстві;

– контролі якості друку видання за віддрукованими аркушами;

– контролі рівня підготовки матеріалів видання на етапі підписання до друку;

– затвердженні сигнального примірника видання;

– оформленні документації для оплати праці позаштатних художників-оформлювачів, гра-фіків, фотографів згідно з установленим у видавництві порядком;

– участі у фотографічних, натурних і репродукційних зніманнях кольорових та чорно-білих сюжетів, які потрібні для виконання видання. Обов'язки технічного редактора полягають у:

– оцінюванні якості підготовки видавничого оригіналу (текстової та зображальної інформації) відповідно до установлених вимог;

– розмітці всіх текстових та ілюстративних елементів видавничого оригіналу – технічне виконання макета видання на папері та у програмі верстки;

– перевірці якості набору та верстки

– підготовці гранок і репродукційних від-битків для виготовлення виклеєного макета видання;

– практичній роботі над створенням макета;

– контролі дотримання існуючих стандартів і технологічних інструкцій;

– усуненні технічних порушень набору та верстки, які виникли внаслідок редакційної правки;

– обробці верстки видання та його зовнішнього оформлення для підписання до друку, оформлення його;

– розробці системи рубрикації видання із закріпленням параметрів за кожним рівнем заголовків;

– створенні довідково-допоміжного апарату видання (виноски, покажчики, списки літератури або ілюстрацій, примітки, коментарі тощо);

– оцінюванні якості сигнального примірника, утвердженні його;

– при офсетному чи глибокому друці – самостійно або разом із художнім редактором за вимогою поліграфічного підприємства затверджує монтаж друкарських форм.

до обов’язків більдредактора входить:

1. Пошук і підбір ілюстрованих матеріалів, що повною мірою відповідають концепції того або іншого видання.

2. Координація роботи фотокореспондентів.

3. Ведення переговорів про придбання фотографій з менеджерами інформаційних агентств, фото - банками, прес-службами телеканалів, кіностудій.

4. Формування й постійне поповнення бази фотографій і архіву фотоматеріалів.

До обов’язків технічного редактора входить:

визначення, відповідно до затвердженого головним редактором формату видання, формату сторінки й кількості рядків на ній, розміру інтерліньяжу (відступів між рядками), розмірів абзацних відступів, спусків на початкових сторінках;

підбір шрифтових параметрів видання (тип гарнітур, кеглів для заголовків, підзаголовків, основного тексту);

вказівки для оператора комп'ютерного складання (верстальника) щодо внутрітекстових відбивок між різними фрагментами текстів (скажімо, історичних довідок, розгорнутих цитат);

зазначення місця розташування та форми подання ілюстрованих вставок (таблиць, схем, графіків, фотографій, графічних малюнків і текстівок до них);

відпрацювання верстки та оригінал-макета в контексті якості набору, якості відтворення тексту та ілюстрацій на плівках;

складання "Технічної видавничої специфікації поліграфічного виконання друкованого видання" перед передачею оригінал-макета до друкарні;

звірювання у "чистих аркушах" тексту зі змістом, зміст і відтворення колонтитулів, вклейок і накидок;

перевірка якості друкування, фальцювання аркушів, палітурних та оздоблювальних процесів та візування сигнальних примірників.

Перш за все технічний редактор визначає основні параметри видання: формат, обсяг, шрифт, оформлення, що допомагає сприйняттю і підвищує читабельність. Він працює над оригіналом, версткою, звіряє та переглядає контрольні примірники, створює макет.

32. Довідково-пошукові елементи видання: види, призначення, оформлення

Анотація - коротка характеристика творів друку (їх сукупності або їх частин) з точки зору змісту, призначення, форми та інших особливостей. В анотації вказують, що нового несе в собі твір друку в порівнянні з іншими, близькими йому за тематикою і цільовим призначенням (при перевиданні - що відрізняє дане видання від попереднього). При необхідності наводяться відомості про автора. В анотації на твори художньої літератури повинні бути відображені національна приналежність, країна, період, до якого відноситься творчість автора, основні проблеми і теми твору, місце і час дії описуваних подій. Враховуючи важливість анотації, слід констатувати, що її складання вимагає особливого мистецтва, знання змісту твору в цілому і його частин і вміння коротко, виразно, дохідливо дати їх характеристику. Оскільки текст анотації не входить в авторський обсяг твору, то пише її видавничий фахівець, тобто редактор. Але це не означає, що для складання анотації не слід залучати автора. Навпаки, автор у цьому питанні може надати редактору істотну допомогу.

Одним з обов'язкових елементів довідкового апарату наукової книги є бібліографія - бібліографічні посилання та бібліографічні списки. Джерела повинні розташовуватися за алфавітом незалежно від порядку їх згадування в тексті, що дає можливість уникнути повторів, дублювання, уніфікувати бібліографічні описи. Поряд з бібліографічними посиланнями в науковій книзі присутні списки літератури. У завдання редактора входить оцінка їх відповідності увазі і типу видання, аналіз з точки зору повноти відображення літератури питання, уніфікація бібліографічних описів джерел, перевірка їх правильності. Списки літератури бувають: рекомендаційні, інформують, що доповнюють, персональні. У деяких виданнях складаються списки літератури до окремих розділів. Пов'язано це звичайно з великою кількістю джерел, угруповання яких в одному списку значно ускладнила б роботу читача з виданням, або з тим, що кожна глава має самостійне наукове значення.

У багатьох видах видань, особливо наукових, велику роль відіграють покажчики. Покажчик – додатковий текст у кінці видання, в якому розташовані в певному порядку термін прізвища, об’єкти, наведені в основному тексті. Розрізняють декілька різновидів покажчиків. Але найбільш часто зустрічаються іменні та предметні. Функції: довідково-пошукова, довідково-орієнтувальна. Структура: рубрики – прості(глухі), складні(аналітичні), анотовані; Рубрики за принципом групування: алфавітні, систематичні, хронологічні, нумераційні. За методами відображення тексту: формальні, змістові. За ступенем розкриття змісту: до всього тексту, до частини видання, вибірково до одного або декількох аспектів тексту. посилання – адресні, прості, додаткові. Види посилань: адресне, просте, додаткове. За об’єктом пошуку: предметні, тематичні, ключових слів, іменні, назв, нетекстових елементів книги, елементів тексту, які виділяються, творів у збірнику. Оформлення рубрик: усі рубрики у Н.в без абзацного відступу, між рубриками не ставлять розділових знаків, внутрішнє посилання рубрики не розділяється знаками, однослівні рубрики розт. За алфавітом, складні рубрики розміщують буква за буквою обо слово за словом.

До елементів довідкового апарату відносяться передмова, вступна стаття і післямова. Вони покликані розширити відомості читача про завдання видання, його специфіці, допомогти раціонально використовувати опубліковану наукову інформацію, дозволяють глибше засвоїти зміст твору.

Передмова – додатковий текст, що готує до засвоєння основного тексту та розташований перед ним. Має відповідати на питання: навіщо ця книга, її зміст, суть, тема. Складові передмови:

1. Важливість теми і змісту

2. Особливості змісту і форми

3. Які принципи добору матеріалу

4. Теми і проблеми, які не увійшли до праці

5. Що нове

6. Чим відрізняється те, що ми вважаємо новим, від того, що не було

7. Що цінного у праці для читача

8. Як працювати з виданням

Передмова може виступати під різними назвами - «Від автора», «Від редактора», «Від перекладача», «Від видавництва», «Замість передмови», «Про книгу та її авторів». Можуть бути й інші варіанти. Таким чином, передмова може бути написана не тільки автором, а й іншими особами, що мають якесь відношення до книги.

Вступна стаття – окрема самостійна частина, яка вміщен у видання, це текст, який пише фахівець-науковець, має тематичну назву, є самостійним дослідженням. За правилами спочатку має бути вступна стаття, а потім передмова автора, у перекладі спочатку ставиться передмова до перекладу, набирати передмову треба на розмір меншим кеглем.

Післямова – допомагає осмислити викладене в основному тексті та розташований за ним.

У науковій книзі широко представлені примітки і коментарі. Примітки – короткі пояснення фрагменту тексту місця в основному тексті, не містять широкого тлумачення змісту. Призначення: розтлумачити текст. Види: за авторською належністю – авторів, редактора, видавця, перекладача; за місцем розташування -- між рядками основного тесту, підрядкові, на розширеному полі, полі сторінки чи розвороту; за змістом: зміст основного тексту, переклад окремих речень, визначення термінів чи пояснення значення застарілих слів, довідки про осіб, події. Вимоги: зв’язок з пояснюваним текстом, давати тільки потрібні примітки, відповідність примітки читацькому сприйняттю, стислі і цільні, робити переклад іншомовних текстів, Кожна примітка забезпечується зазначенням його авторської приналежності: приміт. авт., приміт. ред., приміт. перекл. і т. д. Коментарі – допоміжний текст, у я кому є тлумачення та оцінка тексту. Види: текстологічні, історико-літературні, видавничі коментарі, реальний коментар, контекстний коментар. Оформлення: розміщують за текстом, перед примітками, після бібліографічних списків, набирати меншим шрифтом, чим ширше коло читачів, тим коротшими вони мають бути.

Зміст – додатковий текст, що містить підзаголовок видання ( пояснення основного заголовку, жанр видання), відомості про упорядника, перекладача, або порядковий номер видання в повторних виданнях.

33. Художньо-технічне редагування текстів специфічних жанрів

Основний текст драматичного твору – репліки, додатковий – ремарки й імена дійових осіб. Крім того, текст розбивається на дії, акти, картини і яви. Усі репліки і монологи слід складати шрифтом прямого світлого накреслення однієї гарнітури і кегля. Для візуального відокремлення ремарок від іншого тексту, їх складають меншим кеглем (на 1-2 п.) порівняно зі шрифтом реплік. Авторські ремарки, що стоять усередині репліки не можуть починати нову сторінку. Способи розташування імен дійових осіб:

• у підбір із текстом репліки з абзацного відступу із крапкою в кінці;

• із частковим випуском на широке поле;

• в окремий рядок із вирівнюванням відповідно до графічної концепції видання, чи на середину, чи ліворуч;

• ліворуч від реплік в окремий стовпець.

У віршованому драматичному творі колективні репліки оформляються так само, як і прозові, але репліки, що складають один віршований рядок, розміщують сходинками (наступна частина починається на рівні кінця попередньої), і перша репліка також починається з тире.

У віршованому драматичному творі колективні репліки оформляються так само, як і прозові, але репліки, що складають один віршований рядок, розміщують сходинками (наступна частина починається на рівні кінця попередньої), і перша репліка також починається з тире.

Стопа – сполучення сильного та слабкого місця у віршованому метрі, що повторюється і служить одиницею довжини вірша (наприклад, 2-, 3-, 4-стопні розміри віршів). Якщо усі рядки віршованого твору рівностопні та складаються зі стоп однакової будови, їх початок розміщується від однієї вертикалі.

Приклад: Не одлюби свою тривогу ранню, –

той край, де обрію хвиляста каламуть,

де в надвечір’ї вітровії тчуть

єдвабну сизь, не віддані ваганню.

Якщо трапляються рядки двох розмірів (різні за кількістю стоп або їх будовою), використовують таке розміщення рядків, за якого вони починаються від двох вертикалей.

Приклад: І захід дзвоном калатав,

і звістувала

зоря між радісних заграв,

що ніч настала.

Варіанти розташування віршів:

• Кожний вірш на окремій сторінці або розвороті.

• Кожний вірш із нової сторінки.

• Упідверстку.

• Якщо окремі довгі рядки доводиться переносити, щоб не порушити переносом плавність читання, віршований рядок не поділяють на півслові, а переносять цілі слова. Крім того, частину рядка вирівнюють праворуч, чим підкреслюється його зв’язок з основним рядком та прискорює зоровий перебіг до кінця рядка.

• Приклад: Сідаю – каже: встань. Отетерілий,

• виріую: найщасливіша роль

• дісталась іншому комусь. Ти граєш

• несповна розуму.

• Другу частину рядка можна розмістити на правій частині сторінки з початком на одному рівні.

• Якщо окремі довгі рядки доводиться переносити, щоб не порушити переносом плавність читання, віршований рядок не поділяють на півслові, а переносять цілі слова. Крім того, частину рядка вирівнюють праворуч, чим підкреслюється його зв’язок з основним рядком та прискорює зоровий перебіг до кінця рядка.

• Приклад: Сідаю – каже: встань. Отетерілий,

• виріую: найщасливіша роль

• дісталась іншому комусь. Ти граєш

  • несповна розуму.

Другу частину рядка можна розмістити на правій частині сторінки з початком на одному рівні.

Якщо окремі довгі рядки доводиться переносити, щоб не порушити переносом плавність читання, віршований рядок не поділяють на півслові, а переносять цілі слова. Крім того, частину рядка вирівнюють праворуч, чим підкреслюється його зв’язок з основним рядком та прискорює зоровий перебіг до кінця рядка.

Приклад: Сідаю – каже: встань. Отетерілий,

виріую: найщасливіша роль

дісталась іншому комусь. Ти граєш

несповна розуму.

Другу частину рядка можна розмістити на правій частині сторінки з початком на одному рівні.

Строфи (від грецьк. strophe – поворот) – групи віршів (стоп), об’єднаних ритмічно і за змістом якою-небудь Три основні способи відокремлення строф:

проміжком, що дорівнює кеглю рядка;

початком парних і непарних строф від різних вертикалей;

відокремленням строф цифрами чи декоративними елементами

формальною ознакою, що повторюється періодично.

34. Художні засоби дизайну

Графічний дизайн – художньо-проектна діяльність по створенню гармонійної та ефективної візуально-комунікативної середовища. Графічний дизайн вносить інноваційний внесок у розвиток соціально-економічної та культурної сфери, сприяючи формуванню візуального ландшафту сучасності.

Графічний дизайн можна класифікувати за категоріями вирішуваних завдань:

Типографіка, каліграфія, шрифти, в тому числі дизайн газет, журналів та книг

Фірмовий стиль (корпоративний стиль), в тому числі фірмові знаки, логотипи, брендбук

Візуальні комунікації, в тому числі системи орієнтації (навігаційні та інші піктограми)

Плакатна продукція, в тому числі рекламні плакати

Візуальні рішення для упаковок продукції, у тому числі кондитерської та харчової

Завдання веб-дизайну

Візуальний стиль телевізійних передач та інших продуктів ЗМІ

Графічний дизайн стає все більш інтегрує професією, яка об'єднує в роботі зі складним, багаторівневим предметом візуальної реальності принципи та методи різних фахових дисциплін. Крім візуального образу, тексту, простору, графічний дизайн освоює такі реальності, як рух, час, інтерактивність і оперує все більш різноманітними засобами економічних, маркетингових та культурних комунікацій.

Професійне комп'ютерне програмне забезпечення:

Для офсетної поліграфії: Adobe Photoshop (робота з растровими зображеннями), Adobe Illustrator (робота з векторними зображеннями), Adobe InDesign і QuarkXPress (верстка сторінок)

Для зовнішньої реклами та трафаретного друку: Corel Draw

Основні продукти графічного дизайну

Загальноприйняте використання графічного дизайну включає в себе журнали, реклама, упаковка та веб-дизайн. Наприклад, упаковка товару може включати в себе логотип або інше зображення, організований текст і чисті елементи дизайну, такі як форми і колір, що сприяють єдиного сприйняття картинки. Композиція - одне з найважливіших властивостей графічного дизайну, особливо при використанні попередніх матеріалів або інших елементів.

книжкові макети та ілюстрації

рекламні та інформаційні плакати

графічне рішення листівок і поштових марок

оформлення грамплатівок і DVD дисків

корпоративний стиль компанії і його основний елемент - логотип

буклети, брошури, календарі та інша рекламна поліграфічна продукція

упаковки, етикетки, обкладинки

сувенірна продукція

інтернет-сайти

35. Модульна система конструювання газет, книг, журналів, електронної продукції.

Модульна сітка повинна відповідати особистому стилю дизайнера, а також тим заздалегідь установленим вимогам, що необхідні для графічних чи інформаційних документів. Художник-дизайнер завжди дбає проте, щоб модульна сітка була сконструйована лише у вигляді візуальної схеми чи системи, забезпечуючи порядок у величезній кількості різнорідних шрифтових і образотворчих елементів. Адже якість закінченого проекту визначається його остаточною формою і функціональністю, а не складністю і насиченістю сітки.

Істотну роль у формуванні двовимірного простору і, у кінцевому рахунку, використанні модульної сітки, відіграло вивчення пропорцій людськоготіла. Спираючись на математичні досягнення, модульні сітки стали основною базою для архітектури, образотворчого мистецтва і типографіки. З часів створення перших шрифтів, спроектованих для друкарського преса, типографии використовували сітки і для детального макетування друкованої сторінки.

За допомогою точної модульної сітки була зверстана 42-рядкова Біблія Гутенберга. Застосування сіток важливо і тому, що завдячуючи їм можна створити систему пропорцій і засобів для вирішення складних проблем композиції.

Науково доведений факт, що сприйняття інформації прискорюється та полегшується, якщо для цього обрана відповідна система,що розкриває зміст і логіку. Проектування гармонійних і реально здійсненних макетів сторінок, не обмежується лише естетичним розуміннями. Поєднання систематичних знань щодо принципів пропорційності та особистої художньої інтуїції допоможе створити грамотну модульну сітку як основу типографічної композиції. Таким чином, для будь-якого проекту може бути створена сітка, яка має ґрунтуватись на художній ідеї і науковому аналізі форм і пропорцій зорганізованого простору.

Це твердження підкріплене багатовіковими здобутками математиків, художників, дизайнерів і архітекторів від грецької античностій епохи Ренессанс – до наших днів. Модульні сітки використовуються видавцями, графічними дизайнерами, фотографами, промисловими проектувальниками і поліграфічними технологами для вирішення різноманітних візуальних проблем у дво- і тривимірному просторах.

Формуючи простір за допомогою модульної сітки, художник книги може об'єднати текст, фотографії, діаграми й інші візуальні елементи відповідно до функціональних задач документа загалом.

Отже, грамотно розроблена модульна сітка допомагає вирішити наступні задачі типографічної композиції. Результати роботи Модульні сітки поділяють простір на кілька меншихфрагментів або полів, що служать внутрішньою структурою для встановлення на прямних ліній проекту і розміщення шрифтових і графічних елементів.

Модульні сітки встановлюють візуальну чіткість і передбачають візуальну систему, що може упорядковано концентрувати увагу користувача.

Модульні сітки утворюють добре продуману й організовану систему подачі тексту й ілюстрацій, а також забезпечують систематичне представлення фактів чи послідовності подій через уніфіковане візуальне середовище, що дозволяє легко прогнозувати розміщення подальшої інформації. Модульні сітки підтримують відчуття єдності та зв'язку між шрифтом та ілюстративним матеріалом у разі їх належного розміщення на сторінці. Модульні сітки виявляють і підкреслюють співвідношення в просторі і керують ним, забезпечуючи відповідну просторову коректність, несуперечність і однаковість.

Модульні сітки забезпечують дизайнера системними засобами для швидкого вирішення простих і складних візуальних проблем. Модульні сітки створюють візуальний ритм і гармонію під час роботи над композицією всього документа. Модульні сітки створюють відчуття однаковості, що фактично і надає проекту зрозумілості. Добре продумана модульна сітка підкреслює правдивість відображеної інформації і сприяє довірі до загальної якості графічного твору.

36. Редакторські професії. Сфера їх застосування.

Директор

Це керівник видавництва, який спрямовує діяльність усього колективу і несе повну відповідальність за результати його роботи. З юридичної точки зору директором може виступати або власник (засновник) самого видавництва, або особа, яка найнята засновником для виконання конкретних функцій. Залежно від масштабів діяльності, географічних ознак, структури та форми власності видавництва така посада може ще називатися: генеральний директор, президент, видавець.

Функціональні обов'язки такого керівника зосереджуються здебільшого довкола двох напрямів: організаційно-управлінського та фінансово-господарського.

До структурних підрозділів, які перебувають у безпосередньому віданні директора, належать: юридична служба (юрисконсульт), планово-економічний, виробничий, фінансовий, господарський, маркетинговий відділи.

Головний редактор

Головний редактор видавництва - це фахівець, як правило, з редакторською або журналістською освітою, який у цілому визначає видавничу програму і керує всім редакційно-видавничим процесом. За штатним розкладом (у структурі видавництв радянського типу) є першим заступником директора.

Функціональні обов'язки головного редактора формуються довкола двох основних напрямів його діяльності: організаційного і творчого.

До структурних підрозділів, які перебувають у безпосередньому віданні головного редактора, належать: редакції видавництва (книжкових та періодичних видань), коректорат, відділи художнього та технічного оформлення (служби головного художника та технічного редактора), комп'ютерний відділ (служби макетування та верстання), відділ маркетингу.

Редактор

Це основний творчий працівник у видавництві, який безпосередньо відповідає за редагований оригінал, його структурний, інформативний, науковий і мовностилістичний рівень. Образно кажучи, завданням редактора є професійно "провести" доручений йому оригінал по всіх етапах редакційно-видавничого процесу - від редагування авторського оригіналу до перевтілення його в конкретний вид видавничої продукції та випуску в світ.

Залежно від структури, масштабів діяльності видавництва, його спеціалізації, а також досвіду та рівня кваліфікації працівників така посада в штатному розкладі має свої різновиди: завідувач редакції, науковий редактор, старший редактор, провідний редактор, редактор, молодший редактор.

Коректор

Слово "коректор" - латинського походження (corrector - той, що виправляє друкарські помилки при підготовці видання).

Окрім видавництва, посада коректора віддавна "прописалася" також у друкарні. Солідне поліграфічне підприємство, яке дбає про свою високу репутацію серед постійних і нових замовників, прагне мати в себе цього представника редакторських професій аби уникнути можливих помилок на завершальному етапі виготовлення видавничого продукту.

У видавництві коректор (або ціла коректоська служба) працює під безпосереднім керівництвом головного редактора.

Художній редактор

Це творчий працівник видавництва, який займається художнім редагуванням різних видів видань. Охочіше беруть на цю посаду спеціаліста із художньо-поліграфічною освітою.

Завданням художнього редактора є відтворити ідею конкретного видання такими зображальними засобами, які сприяли б його виділенню у видавничому морі й були логічно вмотивовані відповідно до тематики, структури та змісту. При цьому слід добитися відповідності оформлення змістові й призначенню видання.

Художній редактор (відділ художнього оформлення) працює під безпосереднім керівництвом головного редактора.

У штатному розкладі видавництв поширені такі посади: завідувач відділу художнього оформлення, старший художній редактор, художній редактор.

Технічний редактор

Це видавничий працівник, який займається технічним редагуванням видань. На нього покладається відповідальна місія: добитися реального втілення задуму видавництва створити видавничий продукт на високому художньому, структурному, змістовому та поліграфічному рівнях виконання.

З'ясуємо: де сьогодні можна застосувати набуті навички редактора-видавця?

1. Власне видавництва як самостійні підприємства (юридичні особи), що спеціально займаються підготовкою, опрацюванням, випуском і реалізацією різних видів видавничої продукції. Це класичні видавництва, найпотужніший сегмент видавничого ринку, який в останні роки динамічно розвивається і стверджується. Сюди належать:

◦ державні видавництва сфери управління Держкомтелерадіо України;

◦ видавництва сфери управління іншими державними організаціями;

◦ видавництва інших форм власності (приватні, кооперативні, спільні тощо).

2. Різноманітні організації, фірми, агентства, підприємства, інституції, окремі особи, які мають право займатися видавничою діяльністю згідно зі статутними документами і які зареєстровані в Національному агентстві ISBN. Особливістю цього сегмента є те, що видавництво тут не є юридичною особою, а виступає складовою структурною одиницею, окремим підрозділом цілого підприємства, організації чи установи. І все ж, не маючи власного рахунку, але виробивши свій логотип, таке видавництво в усьому іншому нічим не поступається класичному: така ж організація редакційно-видавничих процесів, такі ж вимоги до редакторського опрацювання та поліграфічного відтворення видавничого продукту, ті ж вимоги дотримання видавничих стандартів, що і в юридично оформленого видавництва. Перелік видавничих організацій у цьому блоці може бути таким:

◦ видавництва навчальних закладів, наукових інститутів;

◦ видавництва підприємств і фірм;

◦ видавництва громадських організацій;

◦ видавництва наукових організацій;

◦ видавництва політичних партій;

◦ видавництва релігійних організацій та духовних центрів;

◦ видавництва редакцій газет і журналів;

◦ видавництва друкарень та інших редакційно-видавничих підприємств.

6. Редакції газет і журналів, де фахівці-редактори віддавна працюють на творчих посадах літературних редакторів, коректорів або, набувши досвіду й майстерності, на керівних посадах редакторів чи головних редакторів.

7. Редакції радіомовлення та телебачення, де випускники цієї спеціальності займають посади редакторів інформаційних (новинних), аналітичних та інших програм, шеф-редакторів, випускових редакторів, літературних редакторів.

8. Рекламні агенції та рекламні відділи підприємств, організацій і фірм (творча й організаційна робота з підготовки рекламних текстів або сюжетів).

9. Державні органи законодавчої та виконавчої влади різних рівнів (від центральних до міських та районних).

10. Грамотний, професійно підготовлений і патріотично налаштований редактор вкрай потрібен тут не лише на посадах референтів, аналітиків, прес-секретарів інформаційних служб, відділів діловодства, прес-центрів, а й високих посадовців - від міністрів, голів адміністрацій до депутатів.

11. Маркетингові відділи різноманітних великих та середніх виробників промислової, сільськогосподарської продукції, ліків, де готуються до друку різноманітні інструкції, правила користування виробами (нерідко кількома мовами відразу), рекламна продукція.

12. Бібліотечні або науково-дослідні установи, де наявні посади референтів, творчих працівників.

13. Різноманітні центри, організації, що займаються багатопрофільною виставковою, ярмарковою діяльністю.

14. Проводити значну за обсягом рекламну та промоційну діяльність вони просто не зможуть без представників редакторських професій.

15. Органи масової та спеціальної комунікації.

37. Видавнича продукція за знаковою природою інформації та матеріальною конституцією.

За інформаційним знаком (знаковою природою інформації), тобто домінуючому у виданні способом фіксації повідомлень, весь масив видань підрозділяється на 4 види: текстове, нотне, картографічне, образотворчі видання.

У текстовому виданні сенс передається за допомогою письмових знаків природної мови, тобто алфавітний, складове або ієрогліфічне письмо. У наукових та інших виданнях додатково до тексту широко використовуються формули, що складаються з математичних, хімічних та інших знаків, а також графіки, схеми, діаграми та ін Оскільки математичний знак або символ з поліграфічною точки зору мало відрізняється від букви, то видання з подібними знаками також відносяться до текстових.

Видання для сліпих - брайлівські видання - також є текстовими, хоча поліграфічне їх виготовлення (опуклий шрифт для сліпих) істотно відрізняється від звичайних текстових видань. Тому текстове видання як збірне поняття поділяють на два різновиди: плоскодрукарські і брайлівські текстові.

Нотне, картографічне та ізовиданння є нетекстові виданнями, в яких сенс передається за допомогою знаків штучної мови (нотних, картографічних), або немовними знаками (образно-зображувальними). До перших відносяться нотні та картографічні видання, до других - ізографічні видання (ізовидання).

По матеріальній конструкції (або формі видання) розрізняють такі види видань: книжкове, журнальне,: листове, газетне, буклет, карткове видання, плакат, листівка, комплектне видання, книжка-іграшка. По відношенню до плакатів, буклетів та газетам поняття «листове видання» є збірним. «Книжково-журнальне видання», у свою чергу, збірне для книг, брошур і журналів.

За обсягом, тобто за кількістю сторінок, а також паперу, витраченого на виготовлення одного примірника видання, весь масив ділиться на 3 види: книга, брошура, листівка.

За складом основного тексту (тобто за кількістю включених творів) видання діляться на 2 види: моноиздание і збірник. Моноиздания містить один твір. Збірник - видання, що містить ряд творів.

За структурою (тобто числу одиниць, з яких складається видання) розрізняють такі види видань: серія, однотомне, багатотомне видання, зібрання творів, вибрані твори.

Серія - видання, що включає сукупність томів, об'єднаних спільністю задуму, тематики, цільовим або читацьким призначенням, однотипово оформленні.

Однотомное видання (однотомник) - неперіодичне видання, випущене в одному томі.

Багатотомне видання (багатотомник) - неперіодичне видання, що складається з двох або більше нумерованих томів і становить єдине ціле за змістом і оформленням.

До зібрання творів відносять однотомне чи багатотомне видання, що містить всі або значну частину творів одного або декількох авторів, що дає уявлення про його (їхню) творчість у цілому. До обраним творів (творів) відносять однотомне чи багатотомне видання, містить частина значних творів одного або декількох авторів, відібраних за певною ознакою.

По класу художньо-поліграфічного виконання видання діляться на: 1) видання підвищеної якості (подарункові, ювілейні, сувенірні, факсимільні, експортні, особливо ретельно оформлені), 2) видання в покращеному оформленні; 3) видання в звичайному та економному оформленні. Видання може бути ілюстрованим і неілюстрованої, з художньо-образними або науково-пізнавальними ілюстраціями. Ілюстрації можуть складатися з малюнків, гравюр, фотографій, креслень, схем і т.п.

38. Загальна характеристика фахових українських та зарубіжних періодичних видань х напряму «Видавнича справа та редагування»

Сьогодні на українському ринку – дуже багато газетно-журнальних видань зовсім різного тематичного спрямування. Не виключенням стала і видавнича справа. Багато видань в Україні випускалося або випускається і досі, присвячених друкарству, поліграфії, видавничій діяльності тощо: «Друкарство», «Квалілогія книги», «Книжковий огляд», «Поліграфія і видавнича справа», «Друкуймо», «Бумага и жизнь», «Книжковий клуб +», «Книжник-review», «Самвидав», «Книжковий кур'єр» та інше. Проте, цей сегмент періодики зорієнтований переважно на вузьку аудиторію: фахівців окремої галузі (наприклад, поліграфія, видавничий бізнес, літературна критика абощо). Інформація, викладена у таких виданнях – для професіоналів, і часто не доступна і не зрозуміла ширшому колу.

Розглянемо трохи інший бік. Ще одна частина видавничого ринку – це видання, зорієнтовані на дуже широке коло, на загал. Багато видань молодіжного спрямування, культурної тематики містять цікаву та різноманітну інформацію про книговидання в Україні, світові та українські новинки у книжковій справі, рецензії, аналітику, літературні твори, критику тощо (журнал «ШО», часопис «Критика», «Літературна Україна» тощо).

39. Рукописний і екранний способи редагування

Поява у кінці 80-х – початку 90-х років минулого століття компактної офісної техніки у видавництвах спонукала певні зміни: у штатному розкладі цілого видавництва і в усталеному порядку проходження видавничого оригіналу. Запроваджувалася зміна технологій редакційної роботи з авторськими текстами, ліквідовувалися штатні посади коректорів, запроваджувався без паперовий обмін між верстальниками, редакторами, авторами версток, змінювалися назви посад тощо.

Проте насправді екранне редагування породжує величезну кількість помилок через сприйняття людиною своїм зором текстової інформації, розміщеної на різних носіях: на екрані не вловлюється значна частина граматичних, смислових і логічних помилок, які є очевидними під час читання цього ж тексту на папері.

Крім того, помилковою є думка, що за умов повністю комп’ютеризованого редакційно-видавничого процесу коректура видання, як і коректор, у видавництві не потрібні. Автоматизовані системи виправлення помилок у тексті можуть лише допомогти коректорові, але аж ніяк не замінити цю посаду.

До програм роботи із текстом належать:

• Microsoft Word

• Рута (розроблена у 1995 році київськими фахівцями з ПроЛінг)

Проте комп’ютерні програми не здатні логічно мислити, не орієнтуються у випадках паронімії та омонімії. Чи не найбільше помилок трапляться у власних іменах, зокрема, географічних назвах. Посиленої уваги редактора потребують складні слова, утворені способом словоскладання.

Висновок: із появою екранного редагування змінилася лише форма, а не суть, зміст редагування.