Цілі і структура видавничої програми
Видавнича програма – це чітко продумана видавцем стратегія і тактика його дій на ринку, яка випливає із заявленої у Статуті мети та предмета діяльності й спрямована на підготовку та випуск потрібних суспільству або замовнику й економічно вигідних видавництву видань.
Поняття «видавнича програма» значно ширше від поняття «видавничий тематичний план», яким передбачається видання певної кількості конкретних назв за певний проміжок часу, а також поняття «видавничий портфель» (незавершені видавничі проекти, що перебувають на різних етапах редакційно-видавничої обробки).
На характер і зміст видавничої програми безпосередньо впливають кілька чинників, без врахування яких годі сподіватися на її дієвість і результативність у найближчій перспективі. Серед цих чинників найголовнішими є:
– глибоке знання тенденцій книговидавничого ринку і потенційного споживача (читача) своєї продукції (перший чинник передбачає не лише добре знання видавцем зазначених вище тенденцій, а й читача – потенційного споживача своєї продукції. Видавнича програма, таким чином, розробляється, не взагалі, а для конкретного читача);
– чітке визначення профілю видавництва і забезпечення його відповідним кадровим потенціалом;
– добре продумана схема розповсюдження своєї продукції у ланцюгу "видавництво–друкарня–покупець (споживач)". Ще задовго до визначення накладів своїх перших видань видавець має подбати про те, якими способами і шляхами розповсюджуватиметься ця продукція. Чи є для цього власні склади, чи краще й дешевше пристати до когось у компаньйони? Наскільки добре обізнаний початкуючий видавець з існуючою системою дистрибуції книг і чи готовий він увійти туди на правах рівноправного партнера? Чи доцільно створювати від самого початку власну дистрибуційну мережу?
– достатня орієнтація щодо видавничих програм і характеру діяльності своїх конкурентів.
Має бути невпинний пошук редактором-видавцем чогось нового, оригінального, очікуваного читачем, з одного боку, і економічно вигідного – з іншого. Пошук цей, як засвідчує практика, базується, здебільшого, на кількох основних блоках власної видавничої програми. Найпоширеніші з них – безпрограшні (навчальні, довідкові, літературно-художні видання, видання, приурочені до історичних подій або пам'ятних дат; видання, побудовані за випусками рейтингових авторських радіо- та телепередач; видання віднайденого в архівах або в приватних колекціях досі не публікованого твору відомого автора), кон'юнктурні (привабливі для певного кола читачів проекти) та ексклюзивні видання.
Методики і техніки редагування тексту
Володіння методами аналізу або правки – це володіння відповідними методиками, тобто тим операційним арсеналом та знаннями про нього, який необхідний для успішної редакторської праці. Володіти методикою означає володіти сукупністю і послідовністю застосування методів.
Техніка в редакторській сфері є історично й науково зумовлена, розвинута система навичок, що використовується для успішного цілеспрямованого удосконалення матеріалу в комунікативно-мовленнєвій системі суспільства.
Структура технологічного процесу редагування включає редакторський аналіз, прийняття рішення й правку.
Основні техніки, яким має володіти редактор (за Різуном):
техніка аналізу;
техніка прийняття рішень;
техніка правки.
Для володіння технікою аналізу необхідно володіти методиками аналізу тематичної організації твору, інтерпретації актуальної теми, аналізу розкриття теми.
Методика аналізу тематичної організації твору: про що пише автор і чи придатна для опублікування тематична організація твору. Мета – максимально об’єктивно показати тематичну організацію твору.
Методи:
фразового членування твору. Суть: фраза – одиниця вираження теми; фрази бувають предикативні (ті, що виражають тему), напівпредикативні (побічні теми, тематичні відхилення) і латентні предикативні (носії потенційних тем). Редактор аналізує кожну фразу на здатність виражати тему.
пофразового визначення тематичної системи твору. Суть: редактор виділяє початкову (основну) тему, всі інші є похідними. Якщо кожна фраза тексту є носієм похідної теми, такий твір має аморфну тематичну структуру. Текст, в ідеалі, має бути тематично однорідним і цілісним. Після прочитання першої фрази редактор запитує себе «Про що розповідається у цій фразі?». До кожної наступної ставить те саме запитання і намагається оцінити те, наскільки фрази тексту тематично об’єднані.
тематичного прогнозування. Суть: зіставляючи реальний зміст наступних фраз зі спрогнозованим змістовим фоном, редактор робить висновок про їхній збіг чи розходження. Метод зручний для виявлення тематичних відхилень.
метод рубрикації. Суть: складання подумки або письмово плану твору з метою групування фраз у тематичні фрагменти. Редактор виділяє змістові опорні пункти (терміни, тези, імена тощо), тему (те, про що розповідається) і рему (те, що розповідається), після чого аналізує підпорядкованість, співвідношення виділених смислових груп.
моделювання тематичної структури. Суть: створення візуальних моделей тематичної структури тексту.
Методика інтерпретації актуальної теми. Мета: тема має бути водночас початковою, основною, головною і актуальною.
Методи:
якісної оцінки теми. Суть: аналіз місця головної теми у тематичній структурі; аналіз соціальної ситуації, в якій було написано твір, мотиву написання; включення тексту у читацький контекст; прогноз читацьких реакцій; комунікативної мети; комунікативного смислу.
прогнозування читацьких реакцій. Суть: визначити життєздатність авторської теми, передбачити через аналіз змісту твору небажані його впливи на аудиторію.
Методика аналізу розкриття теми – фактологічний і композиційно-архітектонічний аналіз.
Для фактологічного аналізу застосовуються методи:
ф
актологічного
членування: визначення теми-поняття;
поділ змісту згідно з визначеними
рівнями системи компонентів.системно-цільового аналізу: об’єднання виділених у тексті фактів на основі теми-поняття. У тексті має бути достатня кількість фактів, щоб тема-поняття вважалося розкритим.
метод зіставлення фактів: поєднання їх поза контекстом, щоб виявити алогічні зв’язки.
метод тлумачення термінів: оцінка достовірності й точності фактів шляхом включення їх у природну систему фактів (понять).
метод ранжирування фактів: розташування фактів у різному порядку, щоб зафіксувати можливе порушення логіки.
метод підрахунків: перевірка цифрових даних шляхом виконання арифметичних дій.
метод експлікації логічних зв’язків: зіставляються два поняття і перевіряється наявність логічних зв’язків між ними.
метод індукції змісту: перевірка того, наскільки коректно зроблено висновки на основі фактів.
метод дедукції: протилежність індукції.
метод семантичного аналізу: виявлення алогізмів та порушень норм літературної мови.
метод логічної перспективи і семантичного зондування: виявлення семантичних прогалин, аналіз їх допустимості у тексті (щоб читачеві все було зрозуміло).
метод рубрикації: перевірити зв’язки між композиційними блоками (рубриками, розмежованими заголовками).
метод образної інтерпретації: кожен образ має виражати тему.
метод об’єктивної діагностики твору: наприклад, перевірка дієвості тексту шляхом моніторингу реакції на твір. Експериментальний, майже не застосовується.
Техніка прийняття рішень. Основний метод – експлікації, який полягає у:
визначенні помилок у тематичній організації твору, актуальності теми та її розкриття.
постановці діагнозу (визначення причин помилок);
надання рекомендацій щодо правки.
Ще один метод – бесіда з автором.
Техніка правки. Для набуття техніки потрібно оволодіти її методикою, яка включає такі методи:
корекції тематичної системи і структури (визначення головної теми, послідовності між мікротемами; скорочення твору, перестановка фрагментів тощо).
актуалізації теми (надати темі актуального звучання шляхом атрибуції (з розповіді про футбол в цілому зробити розповідь про конкретну особу або актуальну подію); узагальнення – з розповіді про вчителя зробити розповідь про вчителів як професійну групу в цілому); трансформування предмета розповіді (розповідь про людину – розповідь про проблему, явище).
селекції фактичного матеріалу;
корекції розкриття теми (композиція та архітектоніка матеріалу, побудова фраз, правописна правка). Прийоми – скорочення, вставка, перестановка, заміна.
Методи за Т. Бондаренко, З. Партико:
Метод редагування – послідовність процедур, що дає змогу відшукувати в окремих компонентах повідомлення відхилення від норм та виправляти їх. Різновиди методів: методи контролю, методи виправлення.
Класифікація методів контролю:
параметричні (компонент повідомлення порівнюють з відповідною нормою, сформов. у нормативній базі);
спискові (компонент перевіряють у словниках, списках скорочень, одиниць вимірювання тощо);
шаблонні (звіряння зі стандартами та перевірка у науковій, довідковій літературі);
структурні (порівняння наявної структури зі структурами, які є в нормативній базі, наприклад, перевірка правильності синтаксичної побудови речення згідно з правописними нормами);
аналітичні (обчислення над математичними та логічними компонентами повідомлення – арифметичні підрахунки, використання законів логіки);
когнітивні (аналіз ситуації, описаної в повідомленні на її ймовірність; зіставлення значення поняття у повідомленні та у тлумачному словнику тощо);
положеннєві (контроль компонентів повідомлення на предмет відповідності положенням із нормативної бази – правописних норм, законів логіки тощо);
компаративні (з різних місць повідомлення вибирають ті компоненти, які описують один і той самий об’єкт, і перевіряють їх тотожність);
спеціальні (для конкретних видів літератури – поезії, енциклопедичних видань тощо).
Методи виправлення: формалізовані (переставлення, видалення, заміна, вставлення, спец. виправлення нетекстових елементів) та неформалізовані, творчі (скорочення, опрацювання, перероблення). Див. табл. нижче.
Літературна правка тексту та її правила. Класифікація помилок
Правка – практична реалізація висновків редакторського аналізу, що передбачає внесення змін до тексту.
Основні завдання правки: усунення огріхів, виявлених під час редакторського аналізу і не виправлених під час авторського доопрацювання; досягнення виразності і ясності формулювань; перевірка фактичного матеріалу; усунення хиб структури, мови і стилю; ідейне збагачення твору. Основні правила виправлення тексту: доречність, одноступеневість, зрозумілість, компактність.
Табл. з основними методами правки за З. Партико див. у питанні 77.
Різновиди правки такі: за ступенем і характером змін у тексті (правка-скорочення, правка-обробка (правка-доопрацювання), правка-переробка, правка-вичитування), за суб’єктом виконання (авторська, редакторська, коректорська).
Правка-скорочення – це спосіб досягнення стислості викладу без втрат для змісту. Чинники, що викликають правку-скорочення: нестача місця на шпальті, недоліки літературної форми твору, перевищення договірного обсягу матеріалу, невідповідність матеріалу його жанру, причини кон’юнктурного характеру. Типологія скорочень: скорочення змістових блоків, внутрішньотекстові. Способи правки-скорочення: посилання, умовні скорочення, абревіатури, скорочення абзаців, використання шрифтів дрібнішого кеглю.
Правка-обробка (правка-доопрацювання) на сьогодні найбільш поширений різновид редакторської роботи. Розмаїття операцій правки-обробки: скорочення, дописування, усунення логічних помилок і композиційних недоліків, удосконалення мовностилістичних засобів, зміна заголовків тощо.
Правка-переробка виступає як різновид творчості, що передбачає кардинальну зміну первісного авторського варіанту тексту. Причини правки-переробки: погане стилістичне оформлення матеріалу, жанр не відповідає темі, надмірна кількість логічних помилок, тема не розкрита. Редактори, як правило, обережні в застосуванні правки-переробки
Правка-вичитування – це читання тексту “наскрізь”. Різновиди правки-вичитування: редакторська, коректорська. Загальна методика вичитування включає аспекти попередньої роботи над рукописом: з’ясування незрозумілих літер, цифр і знаків, повторюваних знаків, що потребують одноманітного оформлення, особливостей орфографії та пунктуації, авторського стилю і манери викладу. Методичні прийоми вичитування: одночасність сприйняття змісту тексту і типових повторюваних операцій; вертикальний контроль (контроль за відхиленнями в оформленні однотипних елементів); двоступеневе вичитування.
Компенсаційна коректурна правка – це спосіб збереження необхідного обсягу тексту. Види компенсаційної правки: правка при вставленні додаткового тексту, правка при видаленні тексту або незаповнених місць полоси. Основні прийоми компенсації при вставленні додаткового тексту: видалення тексту, без якого можна обійтися; зменшення до мінімуму міжслівних пробілів; зменшення міжлітерних просвітів під час фотонабору; вгонка коротких кінцевих рядків (її різновиди); об’єднання двох або декількох абзаців (за умови, що кількість знаків у кінцевих рядках менша, ніж місткість рядка даного формату); видалення міжрядкових пробілів шляхом заміни кількох заголовків врозріз тексту заголовками у підбір з текстом.
Основні прийоми компенсації при видаленні тексту або незаповнених місць полоси: вставлення нового тексту замість видаленого (коли видалення призводить до необхідності набирати багато рядків); збільшення міжслівних пробілів до гранично припустимого розміру у виправленому і сусідньому (сусідніх) рядків; вигонка повних кінцевих рядків, коли через видалення або технічні умови кількість рядків на полосі менша за норму; розподіл абзацу на декілька; виведення частини тексту у виноску; введення додаткового ступеня рубрикації.
Правила правки (за А. Мільичним):
основне – правити самому тільки в тому випадку, коли автор не може цього зробити.
1. Не починати правку, не познайомившись із твором у цілому.
2. Правити тільки після того, як точно визначена «хвороба» твору.
3. Під час правки не виходити за межі доцільного редакторського втручання в авторський твір.
4. Робити мінімум правок, намагаючись зберегти авторський текст і використовуючи авторські мовні засоби.
5. Не зосереджуватися довго на важких місцях правки, повертатися до них тільки після того, як буде закінчена правка усього тексту.
6. Брати під сумнів власні правки.
7. Погоджувати усі правки з автором.