1. Методика бібліографування. Жанри бібліографічних посібників

Бібліографування – створення(виробницто) бібліографічної інформації. Основною документальною форму існування бібліографічної інформації є бібліографічний посібник, бібліографування можна розглядати як процес створення бібліографіних посібників. Методи бібліографування
Бібліографічне виявлення	Виявлення документів як об’єктів бібліографування для їх подальшого бібліографічного опрацювання. Документи виявляють шляхом бібліографічного пошуку – пошуку документів за джерелами бібліографічної інформації: -бібліотечними каталогами -Бібліографічними списками, покажчиками, базами даних -реферативними журналами -довідковими виданнями тощо. Якщо підготовка окремих видів бібліографічних посібників не вимагає звернення до додаткових джерел, то метод бібліографічного виявлення не застосовується
Бібліографічний відбір	Відбір документів відповідно до обраних критеріїв з метою їх відображення у бібліографічних посібниках. Обов’язковою умовою остаточного бібліографічного відбору є безпосереднє ознайомлення з документом Критерії відбору можуть бути змістовними та формальними Змістовні: -галузт знань, тематика документів. -наукова та художня цінність документів -відповідність документа запитам тієї категорії читачів, яким призначено бібліографічну інформацію. Формальні (незалежні від змісту документа ознаки): -просторові (фонди бібліотеки, видавничий репертуар) - типологічні (вид видання, тип літератури) - хронологічні (час написання чи видання) -територіальні -мовні тощо
Бібліографічна характеристика	Складання бібліографічних записів на підставі вивчення форми та змісту документів Операції бібліографічної характеристики: Складання заголовка бібліографічного запису Складання бібліографічного опису Анотування Реферування Систематизація (визначення класифікаційного індексу документа згідно з певною систематичною класифікацією) Предметизація (визначення предметної рубрики, яка відповідає змістові документа) Бібліографічна характеристика – основний метод бібліографування, оскільки саме під час його застосування відбувається згортання первинної інформації і створення документальної форми вторинної бібліографічної інформації – юіюліографічного запису.
Бібліографічне групування	Об’єднання бібліографічних записів у групи заздалегідь визначеними ознаками для упорядкування певної множини бібліографічних записів, щоб полегшити користування ними. Бібліографічні записи об’єднують у групи за розділами, підрозділами, рубриками та підрубриками бібліографічного посібника. Способи групування: -Змістове (базується на тематиці документа). Поширеними способами є ситстематичне, тематичне та предметне. -Формальне (забезпечує пошук документів за їх зовнішніми ознаками /алфавіт заголовків документів, рік випуску,видавництво, мова/). Способи: алфавітне, хронологічне, типологічне, топографічне -змістово-формальне (передбачає групування бібліографічних записів водночас за за змістовими /твори про певного діяча/ та формальними ознаками /прізвище автора/. Його використовують у персональних та бібліографічних посібник -рекомендаційне. (Має оцінний характер. Записи розташовуються з урахуванням новизни, цінності та корисної інформації, що рекомендується

Жанри бібліографічних посібників

Окремий бібліографічний запис	Бібліографічний запис не пов’язаний за задумом та композицією з іншим текстом. (Картка з бібліографічним записом, бібліографічний запис у рекламі нового видання всередині або на обкладинці книги тощо.
Бібліографічний список	Бібліографічний посібник, який складається із сукупності бібліографічних записів, систематизованих переважно за якоюсь однією ознакою (алфавітною, хронологічною)., обмежений за обсягом, з простою структурою, без допоміжних покажчиків. В бібліографічних списках відсутні розділи та підрозділи, допоміжні покажчики. Вони існують як самостійна або несамостійна (пов’язана з іншим текстом) частина друкованого видання або електронного ресурсу).
Бібліографічний покажчик	Бібліографічний посібник, що містить значну кількість бібліографічних записів, має складну структуру та довідковий апарат. Бібліографічні записи систематизовано за декількома ознаками (одна з яких є основною, а інші – допоміжними). Існує переважно самостійно як окреме друковане чи електронне видання.
Бібліографічний огляд	Бібліографічний посібник, що містить зв’язну і послідовну бібліографічну характеристику сукупності документальних джерел, лб’єднаних за певною ознакою, а також бібліографічні описи цих документів. (напр.. огляд літератури в курсовій)
Допоміжний покажчик до видання	Бібліографічний посібник, який розкриває склад або зміст творів, що вміщує видання. В них немає повного бібліографічного опису документів. Записи різноманітних допоміжних покажчиків (іменного, предметного, географічного тощо) иістять лише ту мінімальну інформацію, що потрібна споживачеві для швидкого й ефективного пошуку.
Бесіда про книги	Бібліографічний посібник, який містить зв’язну розповідь про документи, послідовну характеристику кожного з них. Має популярний характер викладу інформації та належить до жанрів рекомендаційної бібліографії.
Бібліографічний бюлетень	Періодичний бібліографічний посібник, який регулярно інформує про нові документи. Кожен окремий випуск бюлетеня є лише його частиною. Передмова, покажчики, інші елементи можуть розміщуватися в інших випусках бюлетеня.
Бібліограф. відділ у період. Виданні	Частина журналу чи газети, яка регулярно інформує про вихід у світ нових видань. Структурно може складатися з різних жанрів бібліографічних посібників: Бібліографічних списків, покажчиків, оглядів тощо.
Бібліографічний каталог	Бібліографічний посібник, який відображає склад та (або) зміст фондів документів (бібліотек, книготоргівельних установ). Існує переважно в картковій формі (алфавітні, систематичні каталоги бібліотек) або у формі електронного ресурсу.
Бібліографічна картотека	Бібліограф. посібник , реалізований переважно в картковій формі й не пов’язаний з певним фондом документів.
Бібліографічний дайджест	Містить бібліографічний опис документа, під яким подаються фрагменти з його тексту. Види: -дайджест -пресдайджест (бібліографічний запис у ньому може розділятися на частини: спочатку подається назва статті, її автори, короткий реферат, а потім відомості про видання, в якому її надруковано).
Віртуальна виставка	Бібліографічний посібник, що створюється для пропаганди книги. Бувають тематичні віртуальні виставки, виставки нових надходжень до бібліотеки тощо.
Листок-сигнал	Аналог поширених раніше «закладок до книги». Його створюють, щоб ознайомити читачів з творчістю певного автора або конкретним виданням
Пам’ятка читачеві	Створюється на честь певної події і складається з вступної частини, біографічної довідки, бібліографічного списку основних праць читача і праць про нього.

2. Видова класифікація бібліографії

Види бібліографії виділяються здебільшого за однорідністю бібліографічної продукції, яка створюється в межах певного виду бібліографії. Основною ознакою при виділенні видів бібліографії у більшості пропонованих класифікацій було її суспільне призначення.

За суспільним призначенням (основні види бібліографії)	Загальна бібліографія: Забезпечує створення бібліографічних посібників, придатних для будь-яких споживачів, з метою пошуку документів за формальними чи змістовими ознаками. Виконує комунікаційну (реєстраційну, інформаційну) та пошукову (каталожну) функції. Національна бібліографія (призначена для реєстрації усіх документів, що належать певній нації. Функції: 1)регулярне інформування про нові документи, що з’явились на території певної держави або з’явились певним етносом. 2)формування національного бібліографічного репертуару .) Національна бібл. Поділяється на державну (реєстрація всіх опублікованих на території держави документів. Напр. «Літопис газетних статей» Книжк. палати Укра.) та бібліографію екстеріорики (Обліковує док. видані закордоном: націон. мовою, авторами яких є представники цієї нації або які за змістом присвячені цій нації. Видавничо-книготоргівельна бібліографія (призначена для рекламування видавн. продукції , сприяння книго обігу та розповсюдження видань) Бібліотечно-каталожна бібліографія (призначена для реєстрації видань бібліотечних фондів та інформування про них потенційних читачів) Спеціальна бібліографія: Тісно пов’язана з певними сферами обслуговування, має конкретне цільове та читацьке призначення. Виконує оцінну функцію. Науково допоміжна (Задовольняє потреби в бібл. інформ. науковців, викладачів вищої школи, фахівціа різних галузей виробничої діяльності. Рекомендаційна (призначена для сприяння загальній та професійній освіті й самосвіті, вихованню, пропаганді знань)
За часом видання документів, що обліковуються	Поточна : Інформує про нові документи, що вийшли у світ (до одного року включно) Ретроспективна: Виконує функцію підбиття підсумків видання документів за певний період (понад 1 рік) та ретроспективного пошуку документів Перспективна: Доводить до відома споживачів джерела бібліограф. інформації про документи, що готуються до видання.
За змістом об’єктів бібліографування	Універсальна : Обліковує док. з усіх галузей знань, не враховує змісту документа, вик. формальні (вид видання, територія, мова) критерії відбору. Напр.: «Літописи…» Книжк. палати Укр. (Бібліогр. продукція створ. у підвидах загальної бібліогр.) Галузева : Спрямов. на обслуг. певних комплексів знань і сусп.. діяльності: суспільно-політична, природнича бібліограф. тощо. Основне знач. має зміст документа. Напр: Список рекомендованої літ-ри до навчальної дисципліни(Бібліогр. продукція створ. у підвидах спеціальної бібліогр.)
За територіально-змістовою ознакою	Обліковуються видання, в яких подаються відомості про географію, історію, економіку, культуру та інші сфери життєдіяльності країни або краю. -Краєзнавча: Бібліографування літ-ри, пов’яз. за змістом з певним краєм в межах країни -Країнознавча: Бібліог. літ-ри, пов’яз з певною країною, державою
Особливі види бібліографії	-Персональна бібліогр: Облік. твори певних авторів, літ-ру про них, твори і літ-ру разом. -Метабібліографія :Інформує про бібл.. продукцію. «Бібліографія бібліографії».

3. Особливості бібліографічного опису електронних ресурсів.

4. Структура анотації та методика анотування.

Анотація (від лат. annotatio — примітка) — це вторинний документ, який містить коротку узагальнену характеристику первинного документа з точки зору його призначення, змісту, виду, форми та інших особливостей.

Анотація не переказує зміст документа, а дає загальне уявлення про його тематику, структуру, читацьку адресу, інші ознаки, що можуть зацікавити споживачів інформації.

Функції:

1) дають можливість з’ясувати основний зміст документа, визначити його релевантність та вирішити, чи варто звертатися до повного тексту документа;

2) надають інформацію про документ та усувають необхідність читання повного тексту документа у випадку, якщо документ має для читача вторинний інтерес;

3) використовуються в інформаційно-пошукових, у тому числі автоматизованих системах для пошука документів та інформації.

Класифікація анотацій

Анотації класифікують за:

• функціональним призначенням

Довідкова (уточнює тему документа, його проблематику, повідомляє коротку інформацію (довідку) про автора, зміст, жанр, читацьке призначення та інші особливості документа, проте не дає прямої оцінки документа)

= коротка

= розгорнута

Рекомендаційна (подає характеристику та оцінку первинного документа стосовно читацької адреси. Її функція — активно пропагувати документи, зацікавлювати, привертати увагу. На відміну від довідкової, у рекомендаційній анотації присутня яскраво виражена оцінна характеристика об’єкта анотування.

• способом характеристики первинного документа

Загальні (характеризує зміст документа в цілому і розрахована на широке коло споживачів інформації. Складається на документи, зміст яких повністю стосується теми бібліографічного посібника)

Аналітичні, або спеціалізовані (розкриває лише якусь частину змісту документа, певний його аспект, який цікавить вузького спеціаліста, або характеризує зміст структурного елемента документа (розділу, глави, параграфа). Застосовується для видання, в яких об’єкт лише частково стосується теми)

• кількістю анотованих документів

Монографічні (складається на один документ)

Зведені, або групові (об’єднує кілька близьких за змістом (або за якоюсь іншою ознакою) документів. Зведена анотація може складатися на кілька творів одного чи різних авторів, документи одного виду чи жанру)

• обсягом та глибиною згортання інформації

Пояснювальні (складається всього з декількох слів чи одного-двох речень та лише розкриває недостатньо інформативну назву документа)

Описові (узагальнено характеризуючи зміст первинного документа та наводячи перелік основних тем, відображених у документі, дає відповідь на питання «Про що повідомляється у документі?»)

Реферативні (не лише наводить перелік тем, а й розкриває їх зміст. Вона дає відповідь на два питання: «Про що повідомляється у первинному документі?» та «Що саме з цього приводу повідомляється?» Найближчі до рефератів)

• виконанням

Авторські

Неавторські (складені редакторами, бібліографами).

На практиці вид анотації визначають за комплексом цих ознак.

Приклади

Довідкова коротка

Кримінальний кодекс України / Верховна Рада України. – К. : Парлам. вид-во, 2001. — 143 с. — (Б-ка офіційних видань).

Первинний текст, прийнятий 5 квітня 2001 р.

Довідкова розгорнута

Методичні рекомендації щодо складання бібліографічних записів у списках джерел до наукових робіт : у зв’язку із набуттям чинності ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 / Київ. націон. ун-т ім. Тараса Шевченка, Ін-т журналістики ; уклад. Марина Женченко. — К. : Жнець, 2009. — 56 с.

У методичних рекомендаціях подано визначення основних понять, вимоги до складання заголовка бібліографічних записів, загальні положення, що стосуються складання бібліографічного опису загалом, а також розглянуто особливості складання різних зон однорівневого, багаторівневого та аналітичного бібліографічних описів відповідно до вимог чинних стандартів. Особливу увагу приділено складанню описів електронних ресурсів.

У додатку подано приклади бібліографічних записів різних видів документів.

Для студентів, аспірантів, науковців, працівників видавництв та видавничих організацій.

Особливість – тісний зв’язок із відомостями, що увійшли до бібліографічного опису, оскільки її основне призначення — уточнювати назву документа та іншу інформацію, зазначену у бібліографічному описі

Сфера використання – офіційні, наукові, навчально-методичні, довідкові видання.

Рекомендаційна анотація

Нестайко В. Тореодори з Васюківки : трилогія про пригоди двох друзів : нова авторська редакція : з новими епізодами / Всеволод Нестайко. — К. А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2004. — 542 с.

Важко знайти в нашій літературі щось настільки веселе, талановите й дотепне, як ця неперевершена книга Всеволода Нестайка, якого часто називають Гоголем сучасної дитячої літератури.

Недаремно «Тореадори з Васюківки» перекладено двадцятьма мовами і внесено до Особливо Почесного списку Андерсена як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей.

Це — перше видання нової авторської редакції роману, позбавленої деяких неминучих ідеологічних нашарувань минулої доби, деталей, незрозумілих сучасному, а тим паче майбутньому читачеві.

У книзі чимало нових надзвичайно веселих епізодів.

Сфера використання – науково-популярна, художня, дитяча література.

Структура анотації

Відповідно до ГОСТ 7.9–95 «СИБИД. Реферат и аннотация. Общие требования» до складу анотації можуть входити такі інформаційні елементи:

• характеристика основної теми, проблеми об’єкта

• мета роботи та її результати;

• інформація про те, що нового несе в собі даний документ порівняно з іншими, схожими за тематикою чи цільовим призначенням;

• відомості про автора первинного документа;

• вказівка на приналежність автора до країни (для документів, перекладених з іноземних мов);

• інформація про переваги твору, взята з інших документів;

• відомості про зміни назви документа чи авторського колектива;

рік випуску попереднього видання (при перевиданні) або рік, з якого розпочато випуск (для багатотомного документа).

Анотація може також містити інформацію про стиль, мову, ступінь доступності викладу матеріалу, художнє оформлення та поліграфічне виконання документа, зокрема зазначаються конкретні дані про наявність ілюстрацій, таблиць, схем у документі.

Структура анотації залежить від типу первинного документа, його цільового та читацького призначення, мети анотування.

Анотації на твори художньої літератури потрібно зазначати відомості про літературний жанр, період, до якого належить творчість автора, основну тему і проблему твору, місце та час описуваних подій.

Анотація на періодичні видання та видання, що продовжуються повинна містити дані про завдання, цілі, характер видання, про об'єднання, розділення, відновлення чи припинення випуску та інші зміни у виданні.

5. Особливості укладання тексту реферату, методика реферування.

Реферат — це вторинний документ, який містить стислий точний виклад змісту первинного документа (основних ідей та ін.) з основними відомостями та висновками, але без інтерпретації чи критики.

Функції:

інформаційна;

індикативна;

пошукова;

адресна;

довідкова;

науково-комунікативна;

сигнальна;

прогностична;

функція індексування.

За науковими розробками Н. М. Кушнаренко та В. К. Удалової їх поділяють за:

За глибиною розкриття змісту (метою реферування)

Інформативний реферат максимально повно розкриває зміст первинного документ (предмет, мета, методи, результати дослідження). Містить фактографічну інформацію, відповідаючи на питання, що про що конкретно йдеться у документі.

Основна мета індикативного реферату — звернути увагу споживача інформації на певний документ і допомогти визначитися щодо необхідності звертатися до нього. Містить відомості лише про головні аспекти змісту первинного документа. Фактографічна інформація у ньому представлена, як правило, лише викладом висновків першоджерела. Часто застосовується при реферуванні значних за обсягом теоретичних робіт.

Деякі фахівці виділяють також аспектний та фрагментний реферати.

Аспектний реферат складається на основі аналітико-синтетичної переробки інформації, що стосується не всього первинного документа, а лише одного чи декількох його змістових аспектів.

• Фрагментний реферат складається за одним чи декількома структурними елементами (розділами, частинами, главами). Використовується, коли первинний документ має значний обсяг і до того ж вміщує різнопрофільну інформацію.

За кількістю відображених документів

• Монографічний реферат складається на основі аналітико-синтетичної переробки інформації, що міститься в одному первинному документі.

• Зведений реферат містить викладені у вигляді зв’язного тексту відомості з ряду первинних документів. Зведені реферати зазвичай публікуються у реферативних збірниках та експрес-інформації.

За призначенням реферати

• Загальний реферат орієнтований на задоволення не конкретного інформаційного запиту, а інформаційних потреб з певної галузі науки, практичної діяльності та призначений для використання широким колом читачів.

• Цільові реферати мають чітку споживацьку адресу і складаються для задоволення конкретних інформаційних запитів.

Залежно від методу викладу

• Реферат-екстракт складається із запозичених з тексту першоджерела речень

• інтерпретивний — з перефразованого і скороченого референтом тексту першоджерела.

За формою викладу виділяють текстовий та бланковий реферати.

Більшість рефератів є текстовими. Бланковий реферат виник завдяки поширенню формалізованих методик складання реферату. Бланковий реферат може бути анкетним (відповіді на заготовані запитання), табличним (анкета у вигляді таблиці), телеграфного стилю (вигляд коротких речень чи ключових слів).

За обсягом виділяють короткий (850 друк. знаків) та розширений реферати (друкують в експрес-інформації, а також у реферативних журналах із суспільних наук, вони можуть становити 10–15 % або у середньому 1/8 від обсяга первинного документа).

За укладачем реферати поділяються на авторські, редакторські, референтські.

Реферат повинен містити такі аспекти змісту першоджерела (початкового документа):

1) предмет, тему і мету роботи (якщо незрозумілі з назви);

2) метод чи методологію проведення роботи (описують, якщо вони принципово нові);

3) результати роботи (треба описувати дуже точно; перевага надається новим результатам);

4) галузь застосування результатів (важливо для патентних документів);

5) висновки (можуть містити рекомендації, оцінки, гіпотези);

6) додаткову інформацію (дані неважливі для основної мети дослідження, назва організації, в якій виконано дослідження, відомості про автора тощо).

За наявності у первинному документі серйозних помилок та суперечностей можуть даватися примітки автора реферата і редактора.

У зведених рефератах допускається розміщення тексту реферату між заголовком та бібліографічним описом вихідних документів.

Вимоги до тексту реферату

1. Не повинен містити інтерпретацію змісту документа, критичні зауваження і точку зору автора реферату, а також інформацію, якої немає у вихідному документі.

2. Повинен вирізнятися лаконічністю, чіткістю, переконливістю формулювань, відсутністю другорядної інформації. повинен розпочинатися фразою, в якій сформульовано головну тему документа.

3. Відомості, подані в заголовку та бібліографічному описі, не повинні повторюватися в тексті реферату. Варто уникати зайвих ввідних фраз на зразок "автор статті розглядає" тощо. Історичні довідки, якщо це не основний зміст документа, описані раніше опублікованих робіт та загальновідомі положення в рефераті не наводяться.

4. Слід використовувати синтаксичні конструкції, притаманні мові наукових та технічних документів, уникаючи складних граматичних конструкцій.

5. Слід вживати стандартизовану термінологію. У рефераті зі суспільних наук допускається використання термінології вихідного документа (першоджерела). У межах реферату має використовуватися єдина термінологія.

6. Потрібно використовувати значеннєві (ключові) слова з тексту початкового документа (для забезпечення автоматизованого пошуку);

7. Скорочення та умовні позначення, окрім загальновживаних у наукових і технічних текстах, використовувати як виняток і давати їм пояснення при першому вживанні;

8. Одиниці фізичних величин подавати за стандартами або за системою, яка використовується в першоджерелі;

9. Власні імена слід наводити за мовою першоджерела; допускається транскрипція (транслітерація) власних імен або переклад їх мовою реферату з розшифровуванням у круглих дужках оригінального написання при першому згадуванні;

10. Географічні назви потрібно наводити у відповідності до останнього видання «Атлас світу» (коли такої можливості немає, відомості подаються у тій формі, що й у вихідному документі).

11. Таблиці, формули, креслення, малюнки, схеми, діаграми вводяться до реферату тільки в разі доконечної необхідності (якщо вони розкривають основний зміст документа і дозволяють скоротити обсяг реферату).

12. Обсяг тексту реферату визначається змістом документа (а також — кількістю відомостей, їх науковою цінністю або практичним призначенням).

Рекомендований середній обсяг реферату — 850 друкованих знаків.

В інформаційних виданнях зі суспільних наук обсяг реферату не регламентується.

В експрес-інформації допускається публікування розширених рефератів.

Методика реферування

У процесі реферування можна виділити кілька етапів:

1. Ознайомлювальне читання, попередній аналіз. Вивчення документа починається зі знайомства з назвою, довідковим апаратом видання, рубриками всередині тексту. Мета попереднього аналізу – отримати загальне уявлення про зміст та структуру документа.

2. Уважне читання, поглиблений аналіз. Мета поглибленого аналізу – відбір відомостей з точки зору доцільності їх відображення у рефераті. В цей час виділяють елементи, які обов’язково повинні бути відображені у рефераті. Це мають обов’язково бути нові ідеї, гіпотези, методики, описані у документі. Відомості, що не є новими, а також формульний, цифровий матеріал відображають залежно від їх значимості та мети реферування. Аргументи, пояснення, приклади, як правило, не включають до реферату або подають в анотованому вигляді.

3. Синтез інформації, написання тексту реферату відповідно до вимог до структури та тексту реферату.

4. Оформлення і розташування тексту реферату відповідно до вимог ГОСТ 7.9-95.

Текст реферату може публікуватися разом із документом або входити до складу бібліографічного запису реферованого документа.

Бібліографічний запис, складовою частиною якого є текст реферату, містить також: заголовок реферату; бібліографічний опис реферованих документів (обов'язковий елемент); елементи інформаційно-пошукової мови, призначеної для індексування реферативного документа.

Заголовок реферату зазвичай повторює заголовок реферованого документа в тому випадку, коли реферується тільки один документ та коли реферат укладається мовою оригіналу.

Заголовок реферату відрізняється від заголовка реферованого документа у тих випадках, коли:

• реферат укладається іншою мовою (тоді в заголовку дають назву документа в перекладі);

• реферат укладають на частину документа (тоді реферат має назву цієї частини);

• заголовок документа не відображає зміст документа (тоді рефератові надається нова назва мовою реферату);

• укладають зведений реферат із кількох документів (тоді рефератові надають нову назву мовою реферату).

В інформаційних виданнях текст реферату вміщують після бібліографічного опису первинного документа.

6. Видавнича справа в Західній Європі ХV–ХVІІІ ст.: тенденції, провідні гравці

На перших етапах книгодрукування для Західної Європи було характерним утворення спадкових фірм.

У Франції родина друкарів на прізвище Етьєнн випускала книги багатьма мовами, привертала до редакційно-видавничої роботи письменників і вчених. Робер Етьєн молодший (1503-1559) мав звичку вивішувати коректурні листи у дверей з оголошенням про те, що всякому, хто знайде хоча б одну помилку, виплачується золотий.

Важливу роль у розвитку книгодрукування в Англії зіграв Джон Дей (1522-1584). У 1557 р. він отримав право на книговидання і в 1563 р. випустив книгу "Історія діянь і пам'ятників церковних". Її обсяг дві тисячі сторінок. Згодом вона перевидавалася тричі і більше відома під назвою "Книга мучеників". Видавець Дей, користуючись заступництвом високопоставлених осіб, одним з перших в Англії став друкувати книги не поширеним готичним, а латинським шрифтом.

Перші друкарі часто виступали одночасно і видавцями і торговцями. Чіткого поділу між ними не було. Для заохочення їх діяльності правлячі монархи видавали привілеї і монополії на видання книг. Але одночасно спілки, об'єднання, Гільдії служили каналом, по якому влади здійснювали нагляд за друком. В Англії, наприклад, ці функції виконувала "Зоряна палата" - Вищий Королівський суд (1487 -1641). Протягом XVI століття було прийнято декілька регламентують актів, що обмежують кількість видавців-членів гільдії друкарів (1586), а також тиражі (1587). Всі книги, призначені для друку, проходили державну реєстрацію, а видавець отримував ліцензію - дозвіл.

Феодальні монархи і папство усіма заходами намагалися підпорядкувати собі розвивається книговидавництво. Ще в 1515 р. папа римський видав буллу (указ), в якому вводив цензуру - політичний і цензурний контроль за всіма готуються до друку книгами. У Німеччині була заснована ціла комісія інквізиторів для спостереження за книжковою торгівлею.

До кінця XVI століття в багатьох європейських країнах склалася сувора ієрархія в книговиданні. Виділялися великі, привілейовані видавці, видавці та друкарі середньої величини, і дрібні друкарі. Між ними йшла жорстка конкуренція. "Контрафакції" - піратські видання - були далеко не рідкісним явищем.

Для посилення своєї монополії і отримання більшого прибутку до кінця XVI століття видавці стали об'єднувати капітали і створювати акціонерні підприємства. Показовим в цьому відношенні приклад Англії, де перше акціонерне підприємство почало організовуватися в 1594 р.

Підсумком розвитку європейського друкарства в XV-XVI століттях стало створення книг, які звільняють людину від панування клерикальних творів, від засилля "мертвого" мови вчених - латиною. Релігійно-догматичні, культові твори змінюються творами гуманістів - пародіями, фарсами, шванки, новелами, романами. Життєрадісний ідеал гуманістів, які проголосили панування розуму і досвіду, послабив тиск релігійного культу і обрядовості. Нова книга з'явилася в Італії, проникла до Франції та Німеччини, досягла класичного розквіту в Англії та Іспанії.

XVII століття з його посиленням політичної боротьби, століття насуваються революцій та демократизації суспільства зажадав випуску більшої кількості дешевих видань.

Якщо в XVI столітті основну масу книг становили релігійні видання, розраховані на небагатьох освічених людей, то в XVII столітті потік політичних книг, брошур і листівок збільшився у багато разів. XVI століття було часом панування книг латинською мовою, а в XVII столітті переважають книги на народних мовами - французькою, німецькою, італійською, голландською, англійською.

Фірма Ельзевірів (Голандія), заснована Лодевейк старшим, проіснувала з 1581 по 1712 р. Численна династія: Лодевейк (ок.1540 - 1617), Матіас (1564 - 1640), Бонавентура (1583 - 1652), Абрахам (1592 - 1652) - прославилася у всіх країнах Європи виданнями наукової та навчальної книги. У них було підприємство величезного розмаху, і воно відіграло видатну роль у всій подальшій історії книжкової справи.

Зменшення форматів привело до здешевлення книг, сприяло збільшенню тиражів. Поряд з феодалами і церковниками споживачами книг стає "третій стан" - незнатні і небагаті люди. Книга Ельзевірів виходить із замків і абатств і виходить на галасливі площі міст. Стає модним носити книги з собою. Для цієї мети в одязі з'явився "кишеньку для книги". Тому іноді і говорять, що Ельзевір відкрили епоху кишенькової книги. Коли помер видавець Данило Ельзевір (1626 - 1680), Філософ Д. Локк сказав: "Його смерть - громадська втрата".

У Франції "Королівська друкарня", заснована в 1640 р. кардиналом Рішельє, у своїх розкішних виданнях прославляла короля і церква. Пишність, урочистість знайшли вираження в стилі бароко, у вишуканості книжкових палітурок. Бібліофіл герцог де голье, міністр при Франциску I, поклав початок цілій школі палітурного оформлення, відомої під ім'ям "грольеріі". Паризький майстер Н. Ев першим став поміщати на корінці книги прізвище автора і назву.

Разом з розкішними виданнями до читача прийшла й інша, більш доступна книга. Вона видавалася на народних мовах різних країн.

Одним з перших творів, надрукованих у Франції на народному, а не на латинській мові, була книга Ф. Рабле "Забавна й весела історія про великого гіганті Гаргантюа". Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. з'явився новий напрям у палітур­ному мистецтві Франції, одним із головних гасел якого стала відмова від надмірного при­крашання книги. Наприклад, оправи для книг Людовіка XIV оздоблювалися так: по краях палітурних кришок витискали тонкі золоті бордюрні рамки, а посередині лицьової кришки оправи розміщували або суперекслібрис у вигляді герба, або подвійну монограму.

У 1692 р. Людовік XIV доручив створити новий шрифт спеціально для Королівської дру­карні. Креслення цього шрифту розробила ко­місія Академії наук під керівництвом матема­тика Ніколя Жожона. Ескіз кожної літери був акуратно накреслений у квадраті, поділеному на 2304 дрібних квадрати. Цей шрифт назвали королівсь­кою антиквою. У 1702 р. була надрукована перша книжка королівською антиквою — «Ме­далі на честь найважливіших подій у період правління Людовіка Великого».

Події Великої Французької революції (1789—1799), внаслідок яких були зруйнова­ні основи феодалізму та знищено режим коро­лівського абсолютизму, знайшли своє відобра­ження і в книжковому мистецтві. У 1791 р. побачили світ два томи офортів гравера П'сра Ґабріеля Берто, створених за документальни­ми малюнками художників Франсуа Свебаха та Луї Прієра Молодшого, під назвою «Події Французької революції».

Театр, який став трибуною і школою народу, викликав до життя твори видатних драматургів - Шекспіра в Англії, Корнеля, Мольєра, Расіна - у Франції. Лопе де Вега, Кальдерона - в Іспанії. На зміну рицарському роману прийшов шахрайський роман. Романи Сервантеса в Іспанії, Скаррона, Лесажа та Сореля у Франції видавалися великими тиражами. У XVII ст. спочатку Франція, а потім інші країни Європи захопилися оправами, оздобле­ними в так званому крапковому стилі (пуан-тиль), який 1620 р. започаткував французь­кий палітурник Ле Гаскон. Він винайшов техніку оздоблення шкіряних оправ і систему оздоб­лення внутрішньої частини лицьової сторінки оправи — так званої дублери.

Починаючи з кінця XVII ст. французькі художники перехопили у німецьких майстрів пальму першості в галузі мистецтва оздоблення екслібрисів.

У 1670 р. була винайдена машина-рол, за допомогою якої механізували процес розме­лювання рослинної маси, що дало можливість виготовляти значно більше якісного паперу.

На­прикінці XVIII ст. за проектом французові Ніколя-Луї Роберу (1761—1828) на кошти англійських спонсорів братів Віллі та Генрі Фурдріньє англійський механік Брайн Донкін у 1804—1805 рр. спорудив дві парові папероробні машини. За їх допомогою паперу стало вироблятися набагато більше.

Наприкінці XVIII — в першій чверті XIX ст. у Франції, Англії та інших країнах Європи, у добу розквіту в архітектурі та декоративному мистецтві художнього стилю ампір (остання стадія класицизму), для кни­жкових оправ (формати книг значно збіль­шилися) почали використовувати добре вичи­нені сап'янові шкіри з чистими, виразними кольорами. Палітурні кришки оздоблювали підкреслено скромно: тонкі золоті лінійні рам­ки в різних комбінаціях (одна, подвійна або хвиляста лінійки) витискали вздовж палітур­них кромок; дзеркало лицьової палітурної кришки здебільшого залишалося чистим; іноді в її центральній частині розміщували герб або монограму замовника, декоративне зоб­раження військових емблем імператорського Риму чи давньогрецькі орнаментальні моти­ви. Головну увагу приділяли оздобленню ко­рінця, де навіть бинти, які поділяли його по­верхню на частки, розглядались як компо­ненти загальної композиції корінця. Цей стиль в оздобленні книжкових оправ отри­мав назву етруський. Іноді його називають англійським через те, що найбільшою попу­лярністю він користувався в англійських па­літурників.

Продуктом даної епохи з'явилися газети. Рукописні листки з найважливішими вістями ходили по руках ще в епоху Середньовіччя. З них, наприклад, людство дізналося про відкриття Америки Колумбом і винаході друкарства Гутенбергом. Велику роль у розвитку такого типу видань зіграло установа організованою пошти в європейських країнах в XVI-XVII століттях. Листки і брошури з відомостями починають розмножуватися за допомогою друкарського верстата. Самий ранній дійшов до нас листок (Аугсбург, Німеччина, 1609 р.) має кілька заголовків (авізо, афіша, реляція, цайтунг). Перший відомий плакат відноситься до 1511 р. Він був випущений за вказівкою герцога Вюртембергского для реклами кінних скачок. З 16 ст влада широко використовували друковані оголошення, щоб знайомити підданих зі своїми розпорядженнями. Також отримали повсюдне поширення рукописні або друковані брошури з описом того чи іншого сенсаційного події - своєрідні прообрази газет. Видання ці з надзвичайно важливими відомостями про ціни, кон'юнктуру ринку, політичні події коштували дуже дешево. У Венеції, наприклад, найдрібніша монета називалася "Газетт", що незабаром перейшло на весь тип видання – газета. Перше щотижневе видання під таким заголовком (gazette) стало випускатися лікарем Теофрастом Ренодо в Парижі з 1632 р., а перша щоденна і регулярна газета (Leipziger Zeitung) - в 1669 р. в Німеччині.

6. Видавнича справа Східної Європи у ХV–ХVІІІ ст.: Білорусь, Росія, Польща

Росія.

Вчений богослов, публіцист і перекладач Максим Грек познайомив росіян з діяльністю Альда Мануція. Цар прагнув виглядати не гірше за іноземців і вимагав вести просвітницьку роботу. Митрополит Макарій, продовжуючи традицію новгородських владик і московських митрополитів, висловив просвітницькі прагнення ХV-ХVI століть, які вилилися у велику програму - ідеологічну основу реформ епохи Івана Грозного, перетворюють Русь з Великого князівства в Царство (монархію). У руслі цих реформ, очевидно, знаходилося і введення книгодрукування - вирішального кошти у виправленні церковного життя, знищення єресей і свавілля в тлумаченні Священних текстів - неминучого і типового слідства церковних смут при створенні нової держави. Одна з причин єресей, як було зазначено, на Стоглавого соборі, - несправність текстів. Причина несправності полягала не стільки в помилках переписувачів, скільки в проникненні в різний час різних текстів, різних традицій. Відстежити їх доручалося церковної влади, але практично, при перевазі "келійного" способу листування книг, завдання виявилося нездійсненним і могла бути вирішена лише при явному переважанні перевірених книг, їх одночасному масовому поширенні, робить непотрібним переписування книг на місцях. У цьому, очевидно, і була перевага друкарства, схваленого митрополитом Макарієм і затвердженого його оточенням.

Однією з найзагадковіших сторінок в історії друкарства є питання Анонімної друкарні і безвихідних видань, які отримали таке найменування у зв'язку з відсутністю в них вихідних відомостей. Дослідження друкарською техніки друку, а також непрямі свідоцтва пізніших джерел говорять про роботу в Анонімної друкарні Івана Федорова і Петра Мстиславця. Значення анонімних видань різному оцінюється вченими. Одні бачать в них пробні видання перед випуском "Апостола" 1564 р., інші - продукцію приватної друкарні. Як би там не було, безвихідні видання підготували появу "Апостола" - шедевра поліграфічного мистецтва, випущеного в 1564 р. Іваном Федоровим у Москві.

Віддрукована Іваном Федоровим і Петром Мстиславцем перша датована книга стала зразком для наступних видань. У 1565 р. в Москві Іван Федоров і Петро Мстиславець видають Часовник (двома виданнями).

Часовник за своїм поліграфічним виконанням нижче "Апостола", що може бути пояснено не тільки поспіхом друкарів, але і призначенням книги, її використанням.

Книгодрукування в Москві розвивалося і після Івана Федорова. У столиці першодрукар залишив своїх учнів Никифора Тарасіева і Андроніка Тимофєєва невіглас. В 1567-1568 рр.. вони відродили московську друкарню, з якої в 1568 р. вийшло перше послефедоровское видання - Псалтир. У 1571 р. пожежа знищила Друкарський двір. У 1577 р. за дорученням Івана Грозного була організована друкарня в Олександрівській слободі, де також випустили Псалтир. Після довгої перерви в 1589 р. в Москві знову починає працювати Друкарський двір, на якому Андронік невіглас видає Тріодь пісну. Всього в XVI столітті на території Московської держави було випущено 19 видань, середній тираж яких становив 1000-1200 примірників. Головний підсумок роботи майстрів XVI століття полягає в організації великої друкарні європейського типу на державній основі Московського Друкованого двору, яким до 1602 г, керував майстер Андронік невіглас.

Через політичні й військові події, що відбувалися в Російській державі на початку XVII століття московські друкарі змушені були перенести свою діяльність в Нижній Новгород, де за нетривалий час (1611 - 1612) встигли надрукувати на кошти, зібрані на заклик К. Мініна і Д. Пожарського, одну 12-сторінкову брошуру, так званий "Нижегородський пам'ятник". З моменту повернення друкарні в Москву починається новий етап в діяльності друкованого двору, який грав головну роль у розвитку політичної та історико-культурного життя країни.

Московський Друкарський двір розміщувався в будинку, побудованому в 1620 р. У 70-і роки ХУП в. стали використовувати стан глибокого друку для виготовлення гравюр. Таким чином, у другій половині XVII століття Друкарський двір стає мануфактурою з чітким поділом праці.Всією діяльністю Друкованого двору розпоряджався патріарх - без його найвищого дозволу книги не випускалися з друку. На титульних аркушах містилися слова: "Цар великий государ указав, патріарх святійший благословив". З роками змінювалися лише імена патріархів.

Особливе місце в діяльності друкарні займала палітурна майстерня. Перший досвід видання книг нового типу за рішенням Петра I був зроблений у закордонному друкарні Я.Тессінга (? -1701). У 1698 р. в Амстердамі була відкрита друкарня, в якій згідно з указом Петра наказувалося видавати "земні і морські картини і креслення, і всякі друкарські листи і персони ..., математичні, архітектурні та інші художні книги". Очолював діяльність друкарні І.Копіевскій (1651-1714), під керівництвом якого було випущено кілька книг, надрукованих на замовлення російського царя. Це "Введення коротке у всяку історію" (1699), "Короткий та корисне руковеденіе у арифметику" (1699), "Короткий збори Льва миротворця" (1700) та ін..

Для виготовлення гравюр з 1698 р. при Палаті зброї була відкрита Гравировальная майстерня. Її діяльність очолив голландський майстер Адріан Шхонебек (1661-1705). Він заснував школу гравірування, серед перших його учнів були Олексій Зубов, Петро Бунін. Тут же працювали і іноземні майстри - Бліклант і Девіт.

У 1705 р. з ініціативи В.А.Кіпріанова була створена Громадянська друкарня - перше в Росії спеціалізоване підприємство по випуску світських книг і гравюр. Воно діяло з видавничої програмі, запропонованій засновником.

У 1711 р. була відкрита універсальна друкарня в Санкт-Петербурзі. Для її устаткування за указом Петра I від 29 жовтня 1710 з Друкованого двору був узятий друкарський стан, шрифти і переведені майстра.

Найбільш значним було видання "Книги Марсовому", яка поповнювалася протягом ряду років (1713-1716) гравюрами, що відображають події Північної війни. У 1719 р. була відкрита Сенатська друкарня. У ній друкувалися переважно законодавчі матеріали - укази, маніфести, реляції.

Розвиток світського друкарства у XVIII столітті не знищило традиційного рукописного способу створення книги. Збереження та розвиток рукописної книги було обумовлено офіційним характером книговидання, не залежних від читацьких інтересів. Крім того, друкована книга, як і раніше була недоступна значній частини населення Росії через високу ціну і нерозвиненості мережі розповсюдження, оскільки торгівля друкованою продукцією зосереджувалася у великих містах.

Друга половина XVIII століття характеризується відносним підйомом науки і культури, успіхами в книгодрукуванні і книжкової торгівлі. Розширюється діяльність державних друкарень, перед якими було поставлено завдання "намагатися перекладати і друкувати книги цивільні різного змісту, в яких би забава і користь з'єднані були"

У цьому зв'язку здійснювалося технічне переоснащення друкарень, відливалися нові шрифти, збагачувався запас друкарських набірних прикрас. Значно поповнився асортимент видань, покращився їх якість. Відкрилися нові видавництва, наприклад, при Військовій колегії, Гірському училище, Медичної колегії

Значно зросло виробництво книг. Якщо протягом усього XVIII століття було випущено одинадцять тисяч книг, то в останню чверть століття - 6585 назв. Майже в три рази зріс щорічний обсяг книговидання. Так, в 1761-1765 рр.. видавалося в середньому 110 назв книжок на рік, а в 1786-1790 рр.. - 362

У другій половині XVIII століття створюються нові друкарні державного і приватного характеру. Так, в 1779 р. тільки в Петербурзі їх налічувалося дванадцять

25 квітня (8 травня) 1756 р. відбулося відкриття друкарні Московського університету.

Для друкарні були виготовлені шрифти за кордоном. Книги друкувалися на давньогрецькому, давньоєврейською, німецькою, французькою, італійською, а також на грузинському і вірменською мовами.

Першим виданням, випущеним друкарнею університету, була газета "Московские ведомости". Крім цього тут друкувалися підручники, популярні книги, мови та доповіді професорів, програми, навчально-методична література. У перші роки існування університетської друкарні почався випуск журналу "Корисне розваги". Популярність здобули "Музичний журнал" Х. Вевера і "Сільськогосподарський журнал" Х. Рідігера. Протягом перших двох десятиліть було надруковано 960 назв книг, з них 105 підручників, 85 богословських праць. Було видано 54 творів російської художньої літератури: твори Д.І. Фонвізіна, І.Ф. Богдановича, М.М. Хераскова, праці М.В. Ломоносова. Останнє становили малооб'ємні медичні посібники. З'явилися перші нотні видання. У 1787 р. була надрукована "Одруження Фігаро". Університетська друкарня випускала пам'ятки древньої російської писемності.

Новим явищем у видавничій практиці було утворення різних товариств, що займаються випуском літератури. Перехідною формою від державного книговидання до приватного стала оренда друкарень.

У березня 1771 р. було дозволено відкрити "партикулярні" друкарню і словолітних І. Гартунг. Йому дозволялося друкувати книги іноземними мовами, схвалені Академією наук і поліцією.

У 1783 р. був виданий указ "Про вільний книгодрукуванні", що давав право на відкриття приватних друкарень. Свобода преси дозволила багатьом людям заснувати власну справу. Приватні друкарні відкривали і ті, хто за своєю панської забаганки прагнув проявити себе на видавничому терені. Такий Н.Є. Струйский - дворянин з старовинного роду князів ШуйсьКих.

Дворянські друкарні не зробили істотного впливу на загальну картину розвитку книги в цей період. Їх власники вирішували конкретні завдання, підпорядковані своїм особистим інтересам.

Політична реакція 90-х років XVIII століття призвела до переслідування друкованого слова. Криза кріпосництва поряд зі зростанням волелюбних настроїв у суспільстві спричинив указ 1796 р., забороняв "вільні" друкарні. Мотивувалося це тим, що від них відбувається дуже багато зловживань.

Закриття приватних друкарень в Москві та Петербурзі викликало від'їзд видавців у провінцію.

У цілому, місцеві друкарні практично не виконували видавничих функцій і обмежувалися тільки друкарськими. З 24 міст, де були друкарні, тільки в десяти ця робота здійснювалася планомірно.

Польща. Період зародження і стрімкого розвитку книгодрукування в Польщі – XV-XVI століття. Точна дата появи першої книги невідома, але припускають, що вона з’явилася з 1473 по 1474 роки. Такою вважають „Альманах на 1474 р.”. Також однією з перших є „Тлумачення Псалтирі”, надрукована першою типографією у м. Краків. Виникла вона в 1473 році. Заснована була подорожуючим німецьким друкарем Каспером Штраубе. Перше видання цієї типографії – настінний календар на 1474 рік німецькою мовою. Також були видання латинською мовою.

Друкар Швайпольт Фіоль заснував у Кракові першу в світі типографію кирилічного шрифта. Кошти на заснування дав багатий міщанин Ян Тужон. Шрифт виготовив студент Краківського університету Рудольф Борсдорф. Збереглося чотири видання Фіоля на церковнослов’янською мовою: „Осьмогласник”, „Часослов”, «Тріодь пістна», «Тріодь цвітна», які були надруковані в 1491 році. Згодом вони були надіслані в Москву.

В кінці XV і на початку XVI століття в Кракові працював ще один друкар – Ян Галлер. Він видавав книги на латинській та польській мові. Але польською – одні уривки і то у вигляді переказів до деяких латинських книг.

У архівній книзі Краківського університету є запис про те, що в 1532 році тут був удостоєний почесного ступеня бакалавра вільних наук „Иван сын Фёдора Москвитин». Деякі дослідження вважають, що цей запис належить російському першодрукареві Івану Федорову (1510–1583).

1534 року в Кракові була заснована перша єврейська друкарня. Засновники – три брати, родом з Галича, - Самуїл, Ашер та Еліяким Гелич. На початках вона друкувала книжки для євреїв усієї Польщі. Та згодом брати прийняли католицтво і перестали друкувати єврейські книги. У 1547 з’являється єврейська друкарня у Любліні. Друкує для євреїв шкільну та релігійну літературу. Обидві єврейські друкарні працювали погану, бо їм було важко конкурувати з кращими іноземними друкарнями.

У XVI столітті центром друкування є Краків. Тут нараховується 12 типографій. Типографії також діють в Гданську, Вроцлаві. Загалом у другій половині XVI століття налічувалося 55 типографій у 24 містах Польщі.

Через посилення церковної цензури та контреформаційного руху в XVII столітті друкування ускладнюється. У 1603 році у Кракові випускають перший індекс заборонених книг. У 1596 році переноситься столиця Польщі – центром книгодруку стає Варшава. Першу стаціонарну типографію засновують у 1624 році. Надалі, з др. пол. XVII до поч. XVIIIст. темпи видавничої діяльності зростають, оскільки наступає епоха Польської просвіти.

Білорусь.

Особливе місце в історії книгодрукування Білорусії займала дитяча література. До середини 17 століття діти читали, за рідкісним винятком, приблизно те ж, що й батьки. Перша рукописна книга для дітей була створена ще в 1491 році. А в другій половині 16 століття коли в Росії з'явилося книгодрукування, першою з дитячих книг - азбука Івана Федорова.

Букварі, та й інші підручники були справді читаються книгами на Русі. Авторами перших російських букварів були справщики (редактори) Московського друкованого двору. Творець «Букваря мови славенска, сиріч початок навчання детем ...» (1634 року) - «піддячий син Василь Бурцев» (Бурцев-Протопопов).

У Білорусі перша друкована книга для дітей з'явилася в 1631 році Могилівським письменником і просвітителем Спиридоном Соболем був написаний і виданий буквар.

Однією з перших дитячих книг вважається так само «Світ чуттєвих речей в картинках або зображення і найменування всіх найголовніших у світі і дій в життя» (Яна Амоса Коменського). Вона вийшла в1651 році і відповідала на 100 000 дитячих «Чому?» І яку автор вважає великої енциклопедією.

Чеський письменник і педагог. Яна Амоса Коменського відносять до корифеїв педагогічної науки - на тій підставі, що в центрі його інтересів стояла проблема перебудови школи.

У 18 в. у дітей з'явилася можливість вибирати книги на смак. Два великих «дорослих» роману, «Робінзон Крузо» (1719) Д. Дефо і «Подорожі Гуллівера» (1726) Дж. Свіфта, в адаптованому вигляді ідеально підходили для дитячого читання. У той же час і дітей і дорослих однаково залучали дешеві видання народних казок, балад і переказів, запозичених з усної традиції. Збори захоплюючих чарівних східних казок «Цікаві арабські ночі» включало «Аладдіна», «Алі-Бабу і сорок розбійників» і «Сім подорожей Синдбада-мореплавця». Інший віхою у виданні книг для дітей стала поява в 1744 «Кишеньковий книжечки» Д. Ньюбері, покликаної «наставляти і розважати» юного читача.

6. Тенденції сучасного світового книговидання

За даними ЮНЕСКО, в усьому світі щорічно видається понад 550 тисяч назв книг. Обсяг книговидання за накладами виріс на 25 - 30 відсотків, ускладнилося і зміст асортименту. На початку 1990-х років в світі друкувалося більше 8 млрд. примірників книг. З них більше 60 відсотків друкувалося в країнах Європи та Північної Америки, де, за даними статистики, проживає менше чверті населення планети.

У 60 - 70 роках нашого сторіччя в капіталістичних країнах відбулася модернізація поліграфічного виробництва, забезпечила велике зростання виробничих можливостей. До друку активно впроваджувалася електронна, лазерна техніка, фізико-хімічні технології, що дозволили істотно раціоналізувати редакційно-видавничий процес, поліпшити потік книжкової продукції, канали книгорозповсюдження.

У процесі модернізації виробництва великі можливості дає комп'ютер. Впровадження комп'ютерної техніки веде до створення єдиних автоматизованих систем управління книговиробництва. Сфера "комп'ютерного обслуговування" книговидавничої справи бере на себе функції зберігання в електронній пам'яті програм поліграфічного виготовлення книги замість матриць і стереотипів і передачі цих програм на замовлення видавців.

У сучасних умовах підвищується рівень концентрації книговиробництва. У Німеччині чверть видавничих підприємств постачає на книжковий ринок країни переважна більшість видань. У Франції видавнича фірма "Ашетт" продає через мережу не менше 60 відсотків книжкової продукції країни. Монополізації ринку призводить до того, що видавничі підприємства скуповуються фінансовими магнатами або гігантами засобів масової інформації.

Монополізація і модернізація в сфері видавничої виробництва не в силах, однак, зупинити випереджаюче зростання цін на книгу.

Особливий успіх, починаючи з середини XX століття, припав на книги в м'яких обкладинках - пейпербекі. На їх частку припадає понад 30 відсотків обороту на ринку промислово розвинених країн.

Значну роль відіграють всілякі адаптовані видання, пристосовані до способу життя ділової людини. Завоювали успіх на ринку видання, розраховані на споживання не шляхом читання, а шляхом перегляду. Це, наприклад, так звані дайджести - книги-скорочення. Так, "Анна Кареніна" може бути скорочена до восьми сторінок тексту, а "Крихітка Дорріт" Діккенса викладена на шести сторінках. Чи це комікс - книжки-картинки, текст яких обмежується підписами під барвистими картинками.

Німеччина нині є однією з перших у світі країн за кількістю примірників книг, що випускаються на душу населення (5,5 екз. В 1993 р.). Випуском книг займається більше двох тисяч установ, фірм, приватних осіб, у тому числі як існуючих ще з минулого століття, так і виникли тільки в період нового економічного і культурного піднесення у 70-і роки.

У першу п'ятірку світових держав за кількістю книжкових видань нині входить Японія. Незважаючи на ієрогліфічний систему писемності, ця країна має стовідсоткову грамотність населення. Для інтелігенції цієї країни характерно також вільне читання іноземними мовами, в першу чергу англійською, що робить ще більш відчутним тяжіння японців до книги.

Ще в першій половині XIX століття існували регіональні книжкові ринки: європейський, американський, арабо-мусульманський, далекосхідний, російський. Сьогодні світовий книжковий ринок у всіх відносинах єдиний, незважаючи на строкатість асортименту і різноманітність складу споживачів. Основний споживач - це масовий читач: трудящий інтелігент, дрібний підприємець. Його купівельний попит формується під впливом громадської думки реклами. Наступна за впливом на світовому книжковому ринку категорія споживачів - це люди науки і техніки, численний апарат управління, попит яких, на додаток до сказаного вище, визначається потребами управління та науково-технічної творчості.

Третя основна категорія споживачів книжкового ринку - це люди заможні, бібліофіли, колекціонери, багато з яких бажають вкласти свої заощадження в дорогу або рідкісну книгу. Нарешті, не треба випускати з уваги, що формування книжкового ринку багато в чому залежить від надзвичайного розмаїття політичних, релігійних, етичних, художніх, чисто психологічних особливостей читацького попиту. Співвідношення світового та регіональних книжкових ринків є найважливіша проблема культури.

Для розвитку книжкового ринку істотну роль відіграє система ціноутворення. Протягом усього XIX століття і початку ХХ століття на світовому ринку книг панувала анархія. В даний час існує загальна система ціноутворення в усіх розвинених країнах, хоча законодавчо вона підтверджена лише в Іспанії та Франції. За цією системою ціни на книги є твердими, встановлюються видавцями і навіть державою і виробляються в залежності від витрат книговидання.

Найбільш сучасною формою торгівлі книгами безпосередньо у видавництвах є книжкові клуби. Це добровільні об'єднання передплатників, які довіряють демократично обраному правлінню клубу вибір книг за їх заявками та інтересам. Правління книжкового клубу відповідно до цього замовляє книги видавництвам. Їх викуп гарантований завдяки попередніми замовленнями та внескам членів клубу. Як правило, ці видання обходяться передплатникам трохи дешевше, ніж якби вони купили їх в магазині. При такій системі з вартості книги виключаються витрати на оптових і роздрібних посередників. Найбільш активним передплатникам вручаються безкоштовні премії у вигляді тих же книг.

У Швеції книжкові клуби об'єднують 5 відсотків дорослого населення країни.

Число і товарообіг книжкових магазинів в розвинених країнах неухильно збільшуються. Правда, більшість їх так чи інакше економічно підпорядковані видавничим монополіям. У Франції вони носять імена своїх покровителів: "Ашетт", "Фламмаріон", "Р. Лаф

Кишенькові видання друкують на дешевих сортах папери звичайно способом офсетного (а іноді флексографічного) печатки. Верстають їх з невеликими полями, так що переплести такі книги практично не можна. У російських бібліотеках, втім, це примудряються робити. Міцність таких видань на перших порах була невисока, бо брошурувати їх методом бесшвейного скріплення. Зараз цей метод вже забезпечує високу міцність.

З 1965 по 1989 р. випуск книг і брошур в ФРН зріс на 142,15%, а випуск книг в паперових обкладинках - на 710,22%. Питома ж вага цих видань в загальному випуску за той же період збільшився в 3,36 рази.

В останні роки щорічник «Книга і книжкова торгівля в числах» відомостей про загальному випуску книг в паперових обкладинках не публікує. Є дані лише про перших виданнях, випущених в кишеньковому форматі. У 1997 р. таких видань було 5330. Загальна ж кількість перших видань дорівнювало 57 680. Частка кишенькових видань, таким чином, становить 9,24%. Серед перших видань художньої літератури ця частка становить 38,2%

6. Видавнича справа у світі ХІХ – ХХ ст. : тенденції, представники, тематика видань

Издатели XIX века сыграли выдающуюся роль в развитии общей культуры человечества. Они выступают как талантливые организаторы производства книги, часто не имея собственных типографий и книготорговой сети, они развивают чисто рыночные, договорные отношения во всех структурах книжного рынка. Принципиально новое в их деятельности то, что в условиях жесткой капиталистической конкуренции они опираются на поддержку банков, финансового капитала. В 1857 г. парижский банкир Оппенгейм помог книгоиздателю П. Лакруа (1806-1884) основать новую фирму, скупить на десять лет вперед у многих знаменитых писателей право издания их трудов, экономически подчинить себе многих конкурентов.

Фирмы стремились к некоторой специализации, разделу сфер влияния на книжном рынке. Издатели покупали у государства исключительное право на печатание официальных изданий, поставку учебников, справочников. В эпоху широкого строительства железных дорог владелец небольшой типографии Наполеон Шэ (1807-1865) стал монополистом в области издания и распространения книг на транспорте.

Старейшая немецкая фирма Котта была основана еще в 1639 году небогатым книготорговцем в г. Тюбинге.

• Фридрих Брокгауз (1772-1823), бывший офицер освободительной армии, вернувшись после войны, приступил к изданию справочной и энциклопедической литературы. Его знаменитое издание - энциклопедический словарь "Конверсационс Лексикон" (первое издание - 1808 - 1811 гг., с 15-го издания - "Большой Брокгауз" в г. Лейпциге) - стал образцом изданий подобного рода. Брокгауз и его наследники не скрывали, что они рассчитывают на солидного "буржуазного" покупателя. Их издание было отлично оформлено, добросовестно подготовлено в научном и редакционном отношении. Брокгауз совершенно исключил из своего словаря политические и корпоративные оценки, для него все одинаково должно быть предельно описано и объяснено.

• Филипп Реклам (1807-1896), напротив, рассчитывал на покупателя из самой небогатой среды, учащейся молодежи, грамотных пролетариев. Особенно знаменита его дешевая серия "Всеобщая библиотека", где были представлены все важнейшие имена в немецкой и мировой литературе. С 1867 до 1899 г. в этой серии было выпущено свыше 4000 наименований.

• Эрнест Зееманн (1829 - 1904) основал первую в Германии специализированную фирму по выпуску и продаже изобразительной продукции - репродукций картин, открыток, альбомов по искусству.

• Во Франции до сих пор наиболее крупным универсальным издательством считается фирма, которую основал в 1826 г. Луи Ашетт (1800 - 1864), сын небогатого виноторговца.

• Пьер- Жюль Этцель (1814 - 1886), детский писатель, участник восстания 1851 г., вернувшись из эмиграции, основал издательство детской и учебной книги, отличавшееся качеством и ассортиментом своих изданий. Он первым заключил договор с Жюлем Верном об издании всех его книг.

• Кальман Леви (1819-1891), выходец из Германии, основал с братьями в Париже торговлю театральными изданиями. Его предприятие выросло в крупнейшее издательство научной и искусствоведческой литературы.

• Пьер Ларусс (1817 - 1875), составитель словарей, филолог, не найдя поддержки своим широким планам выпуска просветительной литературы, основал собственное издательство. В годы промышленного и культурного подъема его издания, особенно энциклопедические, имели исключительный успех. В руках наследников фирма "Ларусс" превратилась в крупнейший издательский центр Европы.

Самое старое издательство из существующих ныне в англоязычных странах издательство "Макмиллан" было основано в 1843 г. в Лондоне, затем оно было переведено в США.

В Соединенных Штатах Америки насчитывается более 2000 издающих книги фирм, сообществ и просто частных лиц. Имеются сравнительно большие предприятия. Старейшим в этой стране считается издательство "Липпинкотт", выпустившее первую книгу в 1792 г. и издающее теперь самые разные, не связанные определенной тематикой книги. Напечататься в этом издательстве считается престижным.

В развитии книгоиздания в Соединенных Штатах в XIX веке решающую роль сыграл бурный экономический и социальный подъем этой крупнейшей из демократических стран мира. Если в 1823 г. там было напечатано только 120 книг то к концу века их число выросло более, чем в сорок раз! Известную роль сыграла и определенная монолитность общества: отсутствие феодальных пережитков, единая религия и язык, развитая степень благотворительности, общественного образования, полная свобода частной инициативы.

Торговля книгами велась через книжные лавки, которые в начале века сохраняли еще архаичный облик: тесные, темные помещения, стеллажи до потолка. На парижском жаргоне продавцы книжных лавок получили прозвище "обезьян", поскольку им приходилось все время лазить по стремянкам в поиске книг. Не было классификации, библиографического обслуживания. Книги размещались под средневековыми названиями отделов: "литургии" - богослужебные издания; "эфемериды" - брошюры, альманахи;"академии" - научные, учебные издания; "лексиконы" - словари. Только в конце XIX века делаются первые попытки научно разработанной десятичной классификации (Ч. Дьюи, 1876 г

Об’єднання:

Первое объединение книготорговцев возникло в Германии. В 1825 г. образовался Биржевой союз немецких книготорговцев. Он руководил проведением ярмарок и книжных лотерей, издавал каталоги и рекламные листки. С 1834 г. стала выпускаться газета "Биржевой листок", выходящая и поныне.

В 1838 г. в Берлине приказчик Г. Гропиус основал "Общество взаимопомощи нуждающихся книготорговцев и их служащих".

Капиталистическое книгоиздание в XIX веке было решительным шагом в движении вперед по сравнению с феодально-абсолютистскими порядками предыдущей эпохи. В первую очередь надо отметить прогресс в области технического перевооружения книгопечатания. Речь идет о введении механических двигателей в основные процессы производства книг. Из истории техники широко известны имена Дж. Уатта, Дж.Стефенсона, Дж. Фультона и многих других, буквально подвижников парового двигателя, в корне изменившего всю производственную обстановку XIX века, а за этим и весь образ жизни человечества.

В книгопечатании изобретателями были немцы-эмигранты - типограф и книготорговец Фридрих Кениг и математик Андрей Бауэр. В 1811 г. в Лондоне они построили первую в мире скоропечатную машину, связанную с паровым двигателем. Были одновременно изобретены и валики, наносящие краску, и большой механический цилиндр, прижимающий к форме лист бумаги. Станок Кенига и Бауэра представлял собой технически совершенное для того времени сооружение, предельно исключившее ручной труд и колоссально повысившее производительность труда (3 - 5 тыс. листов-оттисков в час). Впервые она была пущена в ход в 1814 г. для печатания газеты "Таймс". Характерно,что с некоторыми усовершенствованиями (самонаклад листа, автоматическая подача краски, электрический мотор) эта машина работает и в современных типографиях.

Другой важнейшей проблемой, которая решалась в ходе технической революции в книгопечатании XIX века, было усовершенствование печатного воспроизведения изображений (иллюстраций).

Здесь история начинается с репродукционной торцовой гравюры на дереве, изобретенной англичанином Томасом Бьюиком в 1790 г. для иллюстрирования собственного сочинения "История четвероногих". Преимущество техники торцовой гравюры перед обычной ксилографией заключается в том, что распиленная поперек древесных слоев пластина менее изнашивается при типографском тиснении, и растет производительность. В XIX веке торцовая гравюра на дереве была основной техникой изготовления иллюстраций для книги.

В те же годы рождается технология плоской печати для производства в первую очередь иллюстраций - литография. Владелец небольшой нотопечатни в г. Мюнхене Алоиз Зенефельдер, экспериментируя, в 1799 г. запатентовал печатание с гладкой поверхности пористого камня, где предварительно специальной, жирной краской наносился сделанный от руки рисунок. Литография также пережила необыкновенный успех. Соединяясь с другими формами печатания, она дала ряд продуктивных технологий (например, хромолитографию - многоцветную печать). Вслед за торцовой гравюрой она господствовала в книгопроизводстве XIX века. Особо продуктивной считалась гравюра на стали, поскольку меньше изнашивалась при тиснении. Для двухцветной печати использовался способ маскировки, когда на одном листе текст печатался дважды, с разных для каждого цвета печатных форм.

Могучий импульс в дальнейшем развитии книгопроизводства дало изобретение фотографии. В 1839 г. француз Л. Ж. М. Дагер предложил способ получения фотоизображений, названный им дагерротипией. Этот способ был усовершенствован Ж. Н. Ньепсом и получил название фотоцинкография. Особую роль фотография сыграла в развитии цветной печати.

Наблюдается значительный прогресс и в технологии наборной печати. Первый патент на наборную машину получил англичанин У. Черч еще в 1822 г. Происходили изобретения в области шрифтолитейного механизированного производства, в разных странах шло усовершенствование наборных механизмов.

В последние годы XIX века была изобретена офсетная ротационная печать. "Офсет" - слово английского происхождения, оно означает "перенос" и в буквальном смысле переводится как "печать с переносом" или "непрямая печать". Офсетная ротационная печать через промежуточные валики переносит краску, что препятствует истиранию печатных форм.

Основным итогом технической революции в книгопечатании явилось то, что было положено начало полиграфии как особому роду деятельности человека в процессе создания книг.