§ 8. Символ як структурно-семантична основа формування фразеологізмів

Становлення символів О. Потебня пов'язував з еволюцією се­мантики слів, становленням і забуттям їх внутрішньої форми, ви­никненням нових слів. Нові поняття, писав учений у ранній роботі "Про деякі символи в слов'янській народній поезії", входячи в дум­ку й мову народу, позначаються звуками, які раніше мали смисл. Певна ознака в кожному новому слові діставала особливі відтінки, а звук, зживаючись з новим поняттям, також змінював первісне зна­чення. Новоутворені слова ріднилися вже зі словами не первинного, а пізнішого утворення й ще сильніше віддалялися від першого зна­чення ознаки. Разом зі збагаченням лексики, її "зростанням", затем­нювалося первісне враження, відображене словом (О. Потебня піз­ніше назве його "внутрішньою формою слова"). Однак смисл ново­го слова підтримувася в народній пам'яті зіставленням його з інши­ми словами, які мають подібне з ним основне значення (звідси — постійні епітети — білий світ і тавтологічні вислови — думать-га­дать). Та сама "потреба відновлювати забуті власні значення слів" була однією з причин утворення символів [220: 206]. Головних від­ношень символу до означуваного три: порівняння {кінь-сокіл, зигзи­цею кичет), протиставлення (ширяння птаха порівнюється з віль­ною щасливою людиною; ширянню протиставляється горе, відсут­ність роздолля) і відношення причинне (бешиху лікують висіканням вогню й прикладанням червоного сукна, бо вона зближується в мові з вогнем і червоним кольором) [220: 207—209].

Ознаки символів: 1) вони роблять видимими ідеї людини, пере­дають глибокі й давні думки про саму людину, характеризують її менталітет; 2) будучи простими, надзвичайно насичені інформа­цію; 3) часто багатозначні (навіть до протилежного); 4) мають здатність часткове підносити до високого ступеня узагальнення. Система життєвих символів згуртовує людей, об'єднує однією ідеєю. Символіка — динамічна система: її діапазон — від наскель-них малюнків до сучасної реклами. Багато символів є універсальни-^ми, культурно різноманітними.

77

Розділ j.

В названій вище праці О. Потебні знаходимо й список основних символів, пов'язаних з предметами, їх ознаками й діями: вогонь, світло, пиття, їжа, гіркота, солодкість, танення, кування, вогонь (любов), дим, пил, мороз, білий, зелений, красний, калина, золото, чорний, чорна хмара, темна ніч, слабке світло і морок, швидкість, швидкість і розум, знайти, вода холодна, бистра вода, вода і вітер, слина, втопити, світла вода, лити, обливання, обсипання, розли­вання, розсипання, хмара, листя, рій, вити, в 'язати і в 'язання, тон­ке дерево, нить, путо, вузда, ключ і замок, рвати, плаття, дорога, орати, рівнина, гори та ін. Аналізуючи перехід від слова до символу й міфу, автор дає зразки численних взаємопереходів на матеріалі переважно народних пісень. Однак подібні образи висвітлюються і в народній фразеології, оскільки вона теж народнопоетичний жанр. Розглянемо декілька таких етнокультурних мотивів (рослинних, тва­ринних, просторових, побутових, обрядових), які засвідчують тіс­ний зв'язок народнопісенної традиції, символіки й фразеологіч­них відшарувань. Хоч і хрестоматійним стало узагальнення О. По­тебні — "мова в усьому без винятку символічна", очевидно, ступінь зашифрованості культурологічної інформації в мовних одиницях різний.

У записах "Українських пісень", виданих М. Максимовичем (1827), рядки "А вже ж тая криниченька Травою заросла; А вже ж тая дівчинонька Давно "замуж пойшла" співвідносяться із втратою води в криниці й утратою колишніх почуттів. Власне, цю думку О. Потебня ілюструє названим вище пісенним образом: "Uze z taja kernyczenka murawu zarosla (отже, висохла)..." Забутися може й стежка до коханої чи до коханого: "Ой заросли тії стежки мохом і травою, Де'мь [я] ходила говорити, серденько, з тобою" [190: 297]. Так сформувалася низка "образів забуття" ("давно минутися, забу­тися, зникнути", "давно перестати існувати, щезнути навіки; забу­тися") не лише у сфері кохання, а й ширше — стосовно різних фак­тів сімейно-родинного і суспільного життя. Характерні для україн­ської пісні поетичні фразеологізми зі спільним значенням "давно", "задавнена подія", зазначає С Єрмоленко, виступають у видозмінах стежечка мохом заросла, стежка заросла шипшиною, стежка ко­лючим терням поросла. У народній пісні вони вживаються для по­силення змісту прислівника давно: "Ой давно, давно у батенька була, Да вже ж тая стежечка мохом заросла, да заросла мохом да

78

Співвіднесеність фразеологізму і слова

ще й шипшиною, Де я походила ще дівчиною". Шипшина і терен виступають як взаємозамінні символи важкого, непрохідного шля­ху [90: 75]. Часом у піснях з вимог ритміки відбувається деяке "згортання" фразеологізму, контамінація чи в моделі "втягуються", очевидно, місцеві варіанти, як-от у "Народних піснях Галицької та Угорської Русі": "Гей, заросли стежки, сліди, куди в'на [вона] хо­дила"; "Бодай тая річка шуваром заросла, Та що мене молодого в чужий край занесла!" Деякі з таких фразеологізмів-поетизмів фік­суються загальномовними словниками, як-от: дорога (стежка) терном (ожиною, кропивою) поросла (заросла) (до чого, куди); до­рога терном та ожиною заросла', биллям поросло: "Була я щаслива, але терном поросла моя дорога до того щастя" (І. Нечуй-Левиць-кий); "...та тільки в храм святий і стежка кропивою Вся поросла: немає вороття!" (Дніпрова Чайка); "Повставай із могил, що було та биллям поросло" (Л. Первомайський) [262: 216]. Особливо повно реалізується народнопісенна й фразеологічна структурно-семантич­на модель забуття ("зарости + родова або видова назва рослини = = неможливо повернутися, досягти чогось бажаного; забулося, ми­нуло") в майстрів художнього слова. У Т. Шевченка образ терну уточнюється постійним епітетом: "І стежечка, де ти ходила, колю­чим терням заросла". У Б. Олійника — короткою формою прикмет­ника, ужитою як прикладка: "Заросла доріжка зелен-травами..." й наближається до "повного порівняння" (О. Потебня). Див. і в запере-чувальній формі: "Одначе стежка та, яку втоптали трудно, Не зав'ється споришем довіку" (М. Чернявський). Відомі й інші обра-зи-символи: очерет ("Балади про кохання та дошлюбні взаємини"), типчина ("...Стежки від хати до хати, Від криниці до криниці, Від села до села Заростуть типчиною", В. Голобородько). На Охтир-Щині (Сумська обл.) автори записали такі образні конкретизатори, як полин, дереза [ВК]. Римовану примовку було ремесло, та хмелем поросло {заросло) із символом-концептом хміль знаходимо прак­тично в кожній лексикографічній (фольклористичній) праці. Спо­луку хмелем зарости Б. Грінченко пояснив як "бути занедбаним" 1254, IV: 405]. У Т. Шевченка весілля-барвінок як світлий, глибоко-народний символ радісної життєвої сили заростає бур'яном ("весіл­ля не відбулося"): "І твій барвіночок хрещатий Заріс богилою, жду­чи Тебе неквітчану" [297: 56].

79

Розділ4

Назви рослин як компоненти ФО, проектуючись на одну реалію, можуть варіюватися на основі народноетимологічного й народно­поетичного осмислення [62: 172]. Нові семантичні міжсловесні зв'язки, що сформувалися із часом у мові внаслідок народної ети­мології, можуть скласти важливий фразеотворчий компонент на­родної ідіоматики. Любисток (любесток, любиста, любистра, люб­ка) з лат. levisticum унаслідок зближення з дієсловом любити на слов'янському ґрунті набув чудодійних властивостей — причаро­вувати чоловіків ("У любистку купають дівчаток, щоб їх потім лю­били парубки"). Структурно-семантична модель "скупати (скупа­ний) + назва рослини-символу = бути щасливим; щасливий" реалі­зується усним мовленням, етнографічними працями, красним пись­менством: як вмилась любистком, то й покохалась з Ониськом [237: 216]; " — А я тебе, дитя моє, в любистку купала, — Купаючи при­мовляла, щастя дарувала" (А. Метлинський); "Чи ти мене, моя мати, в любці не купала, Що ти мені, моя мати, долі не вгадала?.." (Я. Го-ловацький); "Мене мати купала в духмянім любистку, Як і всі матері, називаючи красенем перебільшено..." (М. Чернявський); " — Оже тебе, Чіпко, мабуть, у любистку купали, що так усі жінки липнуть до тебе..." (Панас Мирний). Поступово набір субститутів-фітонімів із символічним значенням розширився, розсунувши рамки моделі й збагативши образно-асоціативний фон народнопоетичного фразео­логізму: "Породила мати сина В зеленій діброві, Дала йому карі очі І чорнії брови... До схід сонця воду брала, В барвінку купала..." (Т. Шевченко); "Дівчата мріють про стрічання, У м 'ятній скупані воді...". Див. символи, ужиті прикладково ("Тебе купала мати в руті-м'яті, В любистку, де сиділи голуби...", С Зінчук) чи си­нонімічно ("Чи то, Боже, твоя воля? Чи нещасна моя доля? Чи в любистку ти купався, Що ти мені сподобався?" — "Не в любистку, тільки в м 'яті, бо я хочу тебе взяти", Я. Головацький). Пор. і рос. мятою да любистою купать; "Милый, любимый. Любистенький мой"; "Он такой-такой любистик" [253, XVII: 235—236]. Зближен­ня слова і речі — багатовікова традиція, відбита чи не в усіх фоль­клорних жанрах, у духовній культурі. "Щоб набути краси, — запи­сує О. Малинка на Чернігівщині, — дівчата збирають квіти жита, коли воно "красується", і натирають ним собі лице" ("красується —* красива"); "...дітей корисно купати в настої м'яти, любистку.., ва-

80

Співвіднесеність фразеологізму і слова

сильків, а хлопчиків в укропі.., "щоб жилуватий був" (можливо, укріп -> кріпкий, "жилуватий") [237].

Символ національно специфічний і мотивований тим смисло­вим зв'язком, який встановлюється між предметними й абстрактни­ми елементами його змісту [5: 18]. Такий зв'язок в українській етно­культурі встановився насамперед між гарбузом і його символічним значенням в обрядовій сфері. Розгалужене дихотомічне гніздо "гар­бузових" символів, семантичні мікрополя яких формуються по лінії "дати ("відмовляти") — одержати". Академічний словник подає "відшліфовані" в усному й художньому мовленні жартівливі вирази давати (підносити) [печеного] гарбуза (кому), годувати гарбуза­ми, роздавати гарбузи // дістати (покуштувати)[печеного] гар­буза (від кого), схопити гарбуза, піти з гарбузом (з гарбузами), скуштувати гарбузової каші, остатися (лишитися, бути) з гарбу-зом [262]. Концептуальний характер символу гарбуз спричинює до­сить широку амплітуду вербальних варіантів — від лексико-морфо-логічних переважно двослівних до однослівного натяку-символу. Досить повно вона окреслена вже в М. Номиса: гарбуза дати (ззіс-ти, втяти); "— А що взяв (схопив, достав, потяг, притяг, иззів) гар­буза? — Піднесли печеного гарбуза; — Коли б вам гарбуз не поко-тивсяГ [310, № 8976]. Те саме і в красному письменстві: "А понав-коло свахи ходять роєм, а зверху Галя котить гарбузи" (Л. Костен­ко); "Скільки вже тих парубків потягло від тебе гарбуза" (І. Цюпа); "Я [Палажка] одіслала з гарбузом двадцять пар старостів..." (І. Не-чуй-Левицький); "От гарбузяку піднесуть, от сміху буде!" (І. Кар-пенко-Карий);" —Гарбузуй, гарбузуй, дочко, та й міру знай" (І. Не-чуй-Левицький).

Численність варіантів, див. ще накласти у віз правдивих гарбу­зів, причепити гарбуза під возом (І. Нечуй-Левицький); гарбузи по­ділити (О. Гончар); "Пішов би я сватати, та гарбузом пахне" (П. Чу-бинський); "Жоден би заслав людей до неї поперед усіх, — так боя­лись бо гарбузів" (Г. Квітка-Основ'яненко), свідчить про можливий Український епіцентр не тільки функціонування цього фразеологіч­ного "символу відмови", а й про генетичні його корені. Принаймні про це свідчить позначка в словнику В. Даля, що ФО поднести же­ниху арбузь — це "малорус, гарбузъ, тыкву" [69,1: 21]. Гродненсь­кий дослідник І. Лепешев додає, що і в білоруській мові даць гарбуз

81

Розділ4

(каму) — запозичення з української мови [144: 41]. Так само й для польських ФО zjesc harbuza, harbuzy rozdawac, odprawic z harbuzem, nawarzyc harbuza, ze zdobytym harbuzem odeslac Ю. Кжижанівський указує на їх українське джерело [342,1: 37—39; 346,1: 26].

В українському ареалі поряд з домінантними, "гарбузовими", уживані й інші символи відмови, як-от: кабак діал. "гарбуз" (полт. кабака піднести), бриндза "овечий сир" (бойк. брйндзу прикітити), ківш (черніг. потягнути ковша), варцюх "товкач" (зхвол. варцюха вблизати). У східнослобожанських і степових говірках (Луганська і Донецька області) нами записані й такі символи, як сіль {наїстися солі), печений рак {піднести печеного рака), ханька {дати / принес­ти ханьку), горобець {спіймати горобця). Особливо часто значення "одержати відмову при сватанні / відмовити комусь" символізує чайник. Ось деякі з виразів, почуті на Луганщині: заторохтіти чай-ником: " — Прийдеш свататись — заторохтиш чайником" (с. Сад­ки Старобільського р-ну); повісити чайника: "Дівчина повісила па­рубкові чайника" (с. Закотне Новопсковського р-ну); чайник на стіл поставити', чайник дзвенить (у кого): "Повертаються свати — і чайник у них дзвенить" (м. Сватове Сватівського р-ну) [303].

Серед п'яти розрядів символів (символи небесних світил і стихій з їх феноменами; символи місцевості; символи корисних копалин; рослинні символи) у складі міфології М. Костомаров розглядає й "символи царства тваринного" [129: 60]. Для української етнокуль­тури (і фразеології) серед диких тварин насамперед значущі вовк {хоч вовк траву їж, особливо протиставлення хижацтва й беззахис­ності — кинутися як голодні вовки на вівцю), лис, лисиця {старий лис, стара лисиця) і, звичайно, заєць, хоч семантично-символьне поле зоофразеологізмів досить "привільне": вступаючи в ті чи інші синтагматичні відношення, лексема заєць витворює фразеологічні словосполучення різної семантичної цілісності й значення. В основ­ному фразеологізми реалізують латентну сему "полохливий": ляк­ливий як заєць, дрижить як заєць, тікає як заєць, спить як заєць, спить як полоханий заєць, труситься як заєць, жахається як заєць, виглядає як заєць у ступі, боязкий як солоний заєг(ь [335: 57—58]; ссл. та сет. заяче серце "полохлива людина" (Білокуракине, Горлів-ка), у Франка ще стягнено — його заячесердіє напало ("Галицько-руські народні приповідки"), заячої крові багато (в кого) (Нижня Дуванка Сватівського р-ну). В А. Дімарова — тримати в заячій

82

f пінвіднесеність фразеологізму і слова

шкурі', у М. Івасюка —людина заячої породи ("І навіщо Хмель по­родичався з людиною заячої породиі").

Сюди ж належить і широковживане їхати зайцем. На думку М. Фасмера, значення "безбілетник" у слові "заєць" сформувалося внаслідок його фізичних якостей — "через спритність" [313, II: 84]. Проте, як нам здається, домінантну роль у процесі становлення ви­разу тут відіграла сема "полохливість". Згідно із Л. Сенеаном та А. Назаряном, вираз їхати зайцем започатковується у французькій мові. Словом Іаріп (заєць, кролик) раніше називали пасажирів, а та­кож товари, які кучери поштово-пасажирських карет провозили таємно від своїх хазяїв. Фр. alter (voyager) un lapin "проїхати зай­цем" постає саме в цій сфері [189: 157—158]. Зближення із зайцем цілком природне, коли уявити душевний стан безбілетного пасажи­ра або й тих, хто провозить таких "зайців" [297: 58]. У широкому вжитку в сучасному усному й художньому мовленні, деінде закрі­пленому й словниками, вислів засвоївся й побутує і в канонічній формі — їхати зайцем [198: 88]: "Уперше в житті ми їхали "зайця­ми " мимоволі" (В. Нестайко). У словнику І. Виргана та М. Пилин-ської поряд із фразеологізмом поданий і відфраземний лексичний дериват — їхати зайцем, зайцювати [45: 346]. Різні варіанти, ужиті, зокрема, В. Речмедіним і М. Зарудним, фіксує словник Г. Удови­ченка: на заячих правах "без проїзного квитка" [290, II: 19], "зашлем " повертатися (з газ.), проходити "зайцями" (В. Нестайко). Ще у 1918 р. І. Огієнко в роботі "Українська культура" уживав подібний вислів ("Цензура старанно пильнувала і ревним оком доглядала, аби не проскочила "зайцем " якась українська книжка"), указуючи на його незвичність лапками. Як бачимо, і до сьогодні процес адап­тації інваріантного вислову та його варіантів не закінчився: акаде­мічними фразеологічними словниками [317; 262] він не фіксується, а в текстах нерідко виділяється лапками, особливо компонент заєць.

Укажемо ще декілька семантичних ліній, які простежуються у ФО з компонентом заєць, заячий: швидкість, викрутливість: за руб зайця пережене [322: 47], бігає як солоний заєць, гал. заячим тро­пом побіг "побіг щодуху" (І. Франко); мало; малий: із заячий хвіст, ^Иа заячий скік "дуже мало" [260], величається як заєць хвостом, як У зайця хвоста, лемк. чести якузаця хвоста (у кого) [36: 143].

Символ утопити, утонути, наголошує О. Потебня, значить "за­пропастити, згубити, загинути" — "перехід думок зовсім природ-

83

РоздМ

ний". Звідси й природні ФО втопити голову, втопити долю (чию) "знівечити, занапастити життя собі або комусь": "Краще б вона си­вим волосом світила, ніж мала втопити свою долю, віддаючись за Гната!" (М. Коцюбинський), пор. навіки втопити, навіки затопити [218:335].

Багатий і фразеологічно-символьний поетичний словник народ­ної пісні, у якому превалюють "народно-поетичні паралелізми, гли­бокі й точні порівняння, яскраві епітети, дзвінкі рими й чіткий ритм, добірні слова живої народної мови" (М. Рильський). У веснянках, наприклад, — шума заплітати, шума розплітати, водити кривий танець, вербовеє колесо, вербовая кладка, Дід Ладо, Лель-полель. С. Єрмоленко вказує на усталені лексико-семантичні варіанти із за­гальним значенням "тужити, плакати, страждати", які функціону­ють як типові поетичні фразеологізми: "Виплакала карі очі за чоти­ри ночі"; "Молодая дівчинонька з жалю умліває"; "Ой іде козак та доріженькою, Слізоньками умивається"; "А милий стоїть Та вби­вається, Дрібними слізьми Умивається"; "За сльозами кривавими світонька не бачу". Див. ще протилежні народнопісенні символи камінь котити по сліду нелюба — перстень котити по сліду мило­го: "Я нелюбонька зроду не любила, По єго слідам камінец котила, А я милого здавна любила, У єго сліди перстень котила І листоч­ком пристелила, Щоб єго друга не любила". Найближче завдання класифікатора тут — не встановлення наступності образів і типів, наголошував О. Потебня на важливості дослідження поетичних об­разів, а "поки що лише такий їх порядок, за якого однорідне перебу­вало б разом" [220: 76].

Для народнопісенних фразеологізованих образів характерне широке використання постійних епітетів (дрібні діти, дрібні роси, дрібний дощик, дрібний мак, дрібні сльози, дрібні сльози лити: "Везе [милий] мені гостинчика — Червонії лози Та на моє біле тіло, На дрібненькі сльози"; чужий край, чуже поле, чужії люди, чуже жито жати, чужа сторононька: "Заніс мене дурний розум На чужую-то сторононьку"; чужа чужина: "Ані брата, ні сестриці, Лиш чужії чужиниці").

Народнопісенний фразеологічний склад підрозділу "Лихий чо­ловік. Нелюб" збірника "Пісні родинного життя" (1988) базується на таких опорах-символах, як зав 'язати, топити, не зазнати розко­ші. Як ми вже бачили, серед основних символів О. Потебня згадав

84

Співвіднесеність фразеологізму і слова

в 'язапш і в 'язання, а отже, і все асоціативне поле дієслова. Глибоко народне — зав 'язати голівоньку. Академічний словник фіксує ви­рази і їх варіанти зав 'язати голову, зав 'язати голівоньку, зав 'язати kocv (хустку) "вийти заміж" [262] без того тужливо-пейоративного забарвлення, яке постає в народнопісенному контексті: "Ой гиля, сірі гуси, Стежечкою на пісок. Зав 'язала голівоньку, Я ж думала на часок. Ой гиля, сірі гуси, Стежечкою на ріку. Зав 'язала голівоньку, Нерозв 'яжу до віку". Із зазначеними у словниках фразеологізмами затоплювати (затопити) лихо (розум, горе, біду) певним чином се­мантично, як символ, співвідноситься топити (утопити) головонь­ку: "Ні на кого жалкувати, Як на тебе, стара мати: Утопила голо­воньку У тяжкую неволеньку". Вислів не зазнати розкоші звичайно вживається в заперечній формі ("Тече вода холодная з-під кореня-дуба, Не зазнала я розкоші від свого нелюба") або — рідше — у стверджувально-іронічній ("Дай, боже, здоров'я старому, Що за­знала, то зазнала розкоші за нього — І ошийника, і потилника, І праника, і прача, й макогона-товкача").

Народнопоетичний образ калиновий міст глибокими коренями входить до народної символіки, у ньому тісно поєдналися як симво­ли калини, так і мосту [228]. За М. Костомаровим, калина — символ жіночності в широкому розумінні. Аналіз символіки "дерев" дослід­ник символів української народної пісні розпочинає саме з калини. Усе духовне життя жінки — її дівоцтво, цнотливість, кохання, за­міжжя, радощі, родинні почуття — передається за участю й сим­волічної реалії (наприклад, на весіллі), і вербального символу. Ка­линовий цвіт — пестливий вираз у звертанні дочки до матері, цвіт калини — символ дівоцтва і краси, властивої дівочій молодості, від­цвітання калини — заміжжя і, відповідно, кінець дівочих років, не-Цвітіння калини — самітне й сумне життя жінки [130: 563]. В О. По­тебні незрілість калини — перешкода в коханні, калина — символ Цнотливого кохання, а тому коли калина в'яне, чорніє, то це й сим­вол утрати цноти [217: 46—47]. В Україні гілку калини вішали на хаті як знак, що тут "дівчину видають заміж"; весільний коровай

прикрашали ягоди калини"; вінок молодої "плели з калини, барвін­ку й пахучих трав"; калиною називалася червона стрічка, "краса" молодої [249: 446]. Ходити "в луг по калину" — улюблене заняття дівчат; калина — весільне дерево. На заручинах і весіллі співають:

Ой в долину я, дружечки, В долину. По червону, по червону Кали-

85

Розділу

ну"; "3 гори та в долину По червону калину"', "Як ми свому Івану гільце вили, Три луги калини виломили"', вільце — з калини', гілечко без калини красне\ у донечки калиною личенько умите', молоду ве­демо червону як калину (на розплітання коси); дівчина цвіт калини ламала, До личенька рівняла ("Весільні пісні", 1988).

Образом мости мостити щедро послуговується народна обря­довість та уснопоетичне слово: колядки (особливо з мотивом сва­тання), весільні пісні, російські пісні, білоруські волочебні пісні, казки. В українських колядках про сватання вепр висловлює готов­ність допомогти мисливцеві — помостюмости все калиною', у запи­сах В. Гнатюка подібна обіцянка йде від "вутки — сивої голуб­ки"— та помощу мости із тонкої тростГ [105: 152]. Калиновим мостом відходять від людини її "літа молодії і щаслива доля" [247: 267]. У народній поезії мости-образи також здебільшого познача­ють дорогу до милої чи стеляться перед милим — для його врочис­того прибуття чи взагалі пов'язуються зі сферою кохання та шлюб­ними взаєминами. О. Малинка записав на Чернігівщині колядку, яка починається такими словами: "Задумав Івашко да женитися... Помостив гатки з пахучой м'ятки, Помостив мости усе перетне-вії...", а запис на Волині демонструє ще одне образне сполучення: "Положим мостиці всі золотиє..." [237: 112, 107, 108]. Так само у весільних піснях: "Калиновий мосте, гнися, не вломися, Молодая дівчино, низенько вклонися"; "Ой місяцю-ріжку, Світи нам доріжку По калиновім мості До свекрухи в гості". У згоді з правилами фор­мування пісенного тексту у фольклорі маємо численні варіанти по­етичної моделі. Ось низка прикладів з академічного видання балад: "Провалився кінь вороний На кам 'янім мості"; "їхав козак, їхав бурлак До дівчини в гості, Провалився кінь вороний На смоловім мостГ; "То зачали за Васильком післанчики слати. Здогонили Ва-силечка на кедровім мості" [105: 153].

М. Костомаров називає дві домінанти образу калиновий міст — дорогу до посаду ("А до того посаду пишного Мостить мости кали­нові"), тобто в широкому розумінні образ входить в асоціативне поле поняття "весілля", і скаргу старої діви, що минула її молодість, минули літа, які вона може дігнати на калиновому мості, благаючи повернутися хоч на годину в гості. При цьому предметне поняття міст означується в народних піснях певним колом прикметникових та іменникових епітетів, художнє означення доповнює зміст пред-

86

СУі_Явіднесеність фразеологізму і слова

метного поняття (С. Єрмоленко); художня ознака робить предмет наочнішим (Ф. Міклошич). Крім досить уживаного — догнати літа на калиновім мості, — нерідко вживається ще на кленовім мості: "Догонили літа мої на кленовім мості: "Ой верніться, літа мої, до мене хоч в гості!" ("Ой з-за гори кам'яної"). Коментуючи образ на калиновім мості в А. Метлинського ("Як нагнала щастя й долю на калиновім мості: "Вернись, вернись, щастя й доле, хоч до мене в гості!"), О. Потебня доходить висновку, що художнє означення ка­линовий первісно — міст "дівочості" (калина-дівчина), що веде до шлюбу.

Емоційно-оцінне звучання концептів-символів терен, барвінок любисток, калина, міст (калиновий міст) та ін., таким чином, поля­гає у відкритості їх смислової структури, у глибокій зануреності в українську етнокультуру.

87

Розділ 5

СИСТЕМНІ ВІДНОШЕННЯ У ФРАЗЕОЛОГІЇ

Основною тенденцією в лінгвістичній науці в останні роки стає принцип системності, визначення функціонального статусу мовної одиниці в системі, зокрема вивчення її в межах тематичних та фра­зеологічно-семантичних груп, у відношеннях загального і частко­вого, активного і пасивного, діалектного і загальнонародного. Ви­разно це представлено й у відношеннях та опозиціях фразеологіч­них одиниць, що виявляються в явищах їх багатозначності, варіант­ності, синонімії, антонімії, омонімії. Деякі із системних відношень у фразеології представлені дуже широко (багатозначність, варіант­ність, синонімія, антонімія — вони й будуть об'єктом нашої уваги в цьому розділі), інші мають практично одиничні вияви (фразеологіч­на омонімія).

88

_Смгт^мні_віДношення у фразеології