67. Культура як світ. Суттєві ознаки культури

Все, що ми називаємо людським началом буття, постає перед нами як певне протистояння та збалансування стихійно-природного та нормативно-соціального в людині. Цей момент є принципово важливим для філософського осмислення людини, і він набув свого досить виразного виявлення у проблемі культури. У XX ст. ця проблема постала як одна з найбільш гострих у цілій низці соціально-гуманітарних наук: у філософії, соціології, психології, культурології.

Перш за все, це було зумовлене значним ускладненням соціально-історичних процесів наприкінці XIX ст., коли через інтенсифікацію економічного життя відбулося зростання соціального спілкування; фактично на Землі зникли відокремлені та ізольовані регіони, все людство опинилося втягнутим в єдиний процес всесвітньої історії.

По-друге, внаслідок інтенсифікації соціально-історичних процесів відбулось певне змішування різних культур, народів та етносів, результатом чого постала криза позиції європоцентризму. До того часу європейці вважали свою культуру єдино гідною визнання, найбільш правильною та розвиненою. Відповідно, будь-яка інша культура заслуговувала на увагу лише тою мірою, якою вона була подібною до європейської культури. Але виявилось, що існують культури, зовсім не схожі на європейську, проте такі, що чудово виконують свою людиноформуючу функцію; більше того, ці культури інколи виглядають навіть привабливіше за європейську. Адже серед їх носіїв немає злочинів, пияцтва, самогубств та інших "плодів" "європейської суперкультури".

По-третє, саме у XX ст. виявилось: те, що вважалось видатними досягненнями європейської культури, може бути оберненим проти людини. Йшлося про досягнення європейської науки, що небезпідставно вважалася досягненням європейської культури, які були втілені у військову техніку та спрямовані на небувале раніше масове знищення людини. Ще більш жахливих виявлень цей момент набув під час другої світової війни, коли офіцери, що пройшли навчання в найкращих європейських університетах, могли відправляти на смерть десятки й тисячі ні в чому не повинних людей. В цю війну, як відомо, винищувались не лише вояки, а й мирне населення, а певні етноси взагалі були поставлені на межу повного знищення (євреї, цигани).

По-четверте, в другий половині XIX ст. почалися процеси формування некласичної культури, що яскраво виявилися та запанували у XX ст. Неокласична - масова або авангардна - культура досить разюче відрізнялась від класичної і тому породила болюче питання про саму сутність культури. На тлі усіх цих процесів людина у XX ст., за словами німецького філософа М. Шелера, остаточно втратила себе, тобто втратила надійні підстави для самовизначення. За цих обставин і відбулося звернення до явища культури, яке почало розглядатися як основа людського способу буття та провідного людиноутворюючого чинника.

Це значить, що людина стає людиною лише за умов прилучення до культури, включення в процес творення та використання культури.

Загострений інтерес до культури почав виявлятися ще на початку XX ст., і вже у шістдесяті роки спеціальні дослідження нараховували та аналізували біля трьохсот визначень культури, що засвідчувало надзвичайну складність цього явища, його численні зв'язки із різними сторонами та сферами суспільного життя.

Наприкінці XX ст. гострі сперечання навколо поняття культури поступово вщухли, проте це не значить, що воно перестало цікавити науку; скоріше, навпаки, наука вже не ставить під сумнів значущість культури для людини та суспільної історії, а тому її інтерес поступово пересунувся в бік деталізацій та поглиблень окремих напрямів її дослідження. Сьогодні вважається за важливе не стільки намагатися остаточно визначити культуру, скільки окреслити її суттєві (в певному плані) ознаки. Філософський аналіз культури також іде зазначеним шляхом. Отже, розглянемо суттєві ознаки культури, що їх сучасна філософія виводить на перший план.

1. Поняття "культура" з’явилося в стародавньому Римі у I ст. до н.е. У перекладі з латинської воно означає "обробіток", "догляд" і спочатку позначало ефективну сільськогосподарську діяльність. Поняття це вказувало на перетворюючу активність людини щодо природи, але більшою мірою - на вміння, майстерність, що їх виявляє людина у своїй праці.

Загального значення поняття "культура" набуває лише серед гуманістів XV-XVI ст., а широковживаним стає в добу Просвітництва. Ним позначають усі набутки людей, передусім знання, науку, мистецтво й взагалі все, що називали тоді освіченістю. До культури зараховували також технічні пристрої, здобутки у галузі гігієни, вдосконалення системи сполучень і таке інше. Потім до всього цього разом з освітою й новітніми політичними інституціями почали використовувати поняття "цивілізація".

2. Культура – це особливий діяльнісний спосіб освоєння людиною світу, що включає як зовнішній світ, природу і суспільство, так і внутрішній світ самої людини, його формування і розвиток. Культура – продукт творчої діяльності людини як суб'єкта історії. Тому культура є як духовна, так і матеріальна. Матеріальна культура включає в себе духовне начало, оскільки завжди є результатом втілення ідей, знань, цілей людини. Продукти ж духовної культури завжди набувають виразу у матеріальних формах.

3. Культура – це універсальна можливість для людини бути в різних світах і переходити з одного світу в інший. Реальні умови для цього складають: а) власний спосіб здійснення культури, яким є діалог; б) специфічний спосіб осягнення людиною культури, яким є розуміння. Там, де є діалог і розуміння, там здійснюється реальне, а не уявне залучення людини до культури або ж адекватне вимогам культури спілкування між людьми та народами. Культура дає людині не тільки засоби входження до тих чи інших світів, а й орієнтири для організації поведінки й усього життя в них.

4. Розвиток культури пов’язаний з постійним становленням нормативно-ціннісних систем, оскільки саме цінності становлять смисловий каркас культури, а сама культура є універсальним ствердженням людських цінностей. Цінності є індивідуальні, групові, загальнолюдські. На їх основі забезпечується як оновлення і передача людського досвіду прийдешнім поколінням, так і процес становлення нового, примноження культурних багатств у процесі творчості.

5. Культура – це царина ствердження і нарощування свободи, а разом із тим механізм акумуляції свободи. Саме у цьому виявляється сутнісна спорідненість культури й демократії. Демократичні інституції водночас спираються на певний рівень культури й, зі свого боку, сприяють її подальшому розвитку. Укорінена в культурі свобода здійснюється як творчість. З іншого боку, культура поєднує буття й свободу, що переростає у творчість, виступає щодо них як опосередкування. Будучи узагальненим людським досвідом, культура дає свободі й творчості вихідні. Разом з тим культура дає засоби й пропонує форми здійснення людиною її вільних творчих зусиль. Коли людська активність спрямовується безпосередньо на буття, минаючи відповідні культурні форми та інституції (правові й моральні настанови, вимоги естетичного освоєння світу, національні традиції тощо), тоді ми маємо в результаті знелюднену людину.

6. Культура здійснюється як ствердження самоцінності кожного з її витворів і найперше - самоцінності людини. Між культурою і особистістю існує смисловий зв’язок. Особистісне начало настільки відповідне до самої сутності культури, що особистість є такою формою людського буття, в якій реально здійснюється синтез культури й яка через це є найбільш дійовим механізмом її розвитку.

7. Буття людини в культурі має два виміри: культурний та буттєвий. У першому – людина виступає як носій певних цінностей, творець культури. Вона служить історії, суспільству, а творчість є способом виправдання людини. У другому – людина постає як самоцінність. Окремо – вони є однобічними і згубними для людини. Сила їх – в єдності, що означає: життя повинно бути культурним, але й культура зобов’язана бути життєдайною.

Отже, як бачимо, явище культури справді постає, з одного боку складним, а, з іншого боку, важливим для суспільства і людини.