4.Антична філософія. Основні проблеми та характерні риси.

Виникненню античної філософії сприяли такі обставини:

1)зрілі рабовласницькі відносини і демократичний устрій суспільства, які давали можливість росту і самоствердженню індивіда (вільному громадянину);

2) розвиток міфологічного мислення поза і незалежно від будь-якого культу, високий рівень раціоналізації мислення;

3) ділові і світоглядні контакти греків із країнами Стародавнього Сходу, які значною мірою розширили пізнавальні інтереси, пробудивши самостійні теоретичні пошуки і узагальнення.

Це дало змогу античній філософії більш рішуче і послідовно, ніж східній, розлучитися з релігійно-міфологічним минулим і знайти "любов до істини і знань".

Найбільш відомими філософськими школами в докласичній античній давньогрецькій філософії були: мілетська школа (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт); піфагорейська школа (Піфагор, Філолай, Евріт, Архіт, Алкмеон) та елейська школа (Ксенофан, Парменід, Зенон Елеатський, Меліс Самоський).

За своїми проблемними інтересами докласична антична філософія була космоцентрична (тобто зорієнтована понад усе на Космос як на безумовну реальність і вищу цінність). Вона розпочинається з постановки питання про першопричину усього сущого (архе), про ту невидиму єдність світу, яка ховається за чуттєвою багатоманітністю речей. Звідси пошук першопричини, тілесного елемента або матеріальної стихії ("стойхейон"). Для Фалеса це вода, для Анаксімена — повітря, для Анаксімандра — "апейрон". Цей наївний матеріалізм тісно пов'язаний з елементами діалектики, яка сприймає світ в його народженні, становленні і розвитку (Геракліт Ефеський). Але цей наївний матеріалізм мав ряд недоліків, які істотно обмежували його світоглядні можливості.

• по-перше, він не перейшов від образу до поняття і тому сутність речей ототожнював з явищем, загальне— з одиничним, субстанцію— з її конкретними речовими проявами. Його філософія ще не вільна від наглядності, буденної свідомості;

• по-друге, його увага була в основному зосереджена на плинності. З поля зору випадав структурно-стійкий план бутя;

• по-третє, він не розрізняв матеріальне й ідеальне, дух і природу, фізичне і психічне, часто ототожнював їх (у стилі первісного анімізму), наділивши речовину, як і світобудову у цілому, життям, душею і свідомістю (гілозоїзм).

Ці недоліки намагалися подолати представники філософських шкіл ідеалістичного спрямування: піфагорейської та елейської. Вони, як і матеріалісти, шукали першопричинні основи буття, але їх пошуки були зосереджені не на речовому субстраті світобудови, а на конструктивно-розумному принципі, що надає сенс всьому рухливому і змінному. Такими принципами стали у Піфагора число і числові відношення з центром, що їх об'єднує, — одиницею (монада). Числа — сутність і структурні постійні речей. Числова філософія піфагорійців виродилась згодом у так званий нумерологічний містицизм (математичну міфологію), який разом з їх теорією безсмертя і перенесення душ поклав початок античному ідеалізму. Елейці заперечують числовий ідеалізм піфагорійців і займаються пошуком абстрактного символу єдиного, неподільного, вічного буття. Основа буття у незмінному конструктивно-розумному началі, що наповнює сенсом все рухливе і плинне. Це начало є завжди собі рівне мислення й істина. Таким чином, філософська думка намагається оперувати "числовими", вільни- ми від чуттєвих асоціацій поняттями. Разом з тим, вона втрачає довіру до самоочевидності емпіричного досвіду, до реальності світу і відкриває шлях до метафізики (вчення про недосяжні для чуттєвого пізнання сутності).

Можна виділити такі найбільш загальні специфічні риси:

• теоретичне ставлення до світу (замість образного міфологічного світогляду);

• натурфілософія (не віддиференційована від конкретно-емпіричного знання);

• відсутнє, в основному, свідоме протиставлення мислення і буття (вперше питання про відношення мислення і буття поставив Парменід (VI– V ст. до н. е.) у зв'язку з розподілом буття на чуттєво даний та на світ, що осягається розумом);

• наївний матеріалізм (все загальне в речах (субстанція) розглядається як певна конкретна речова структура);

• стихійна діалектика.