25. Сцієнтистські напрями у філософії хх ст. (неопозитивізм, «лінгвістична філософія», постпозитивізм)

Ті філософські напрями і течії, що свідомо ставлять філософію на службу науці, називаються, як правило, сцієнтистськими. Вони вважають основним завданням філософії співпрацю із наукою, спрямовану на більше оптимізацію останньої, підвищення її точності та ефективності. Розглянемо ті напрями, що в наш час є найавторитетнішими.

У ХХ ст. одним із провідних філософських напрямків стає феноменологія, засновником якого був німецький філософ Едмунд Гуссерль. Феноменологія Гуссерля є дослідженням значення і сенсу явищ світу, включаючи явище самої людини та її буття з іншими людьми. Феномени (самі речі) є сутностями, що нам надані. У розумінні Гуссерля феноменологія це не вчення про сутність, а наука про споглядання сутності, про свідомість, яка споглядає сутність. Гуссерль закликає відмовитись від так званої натуралістичної установки та прийняти філософську, яка вимагає відійти від традиційного поділу дійсності на те, що сприймається, та того, хто сприймає. Він твердить, що є лише деяке явище, феномен, і саме в нього ми повинні вдивлятись.

Аналітична філософія (лінгвістична), надає перевагу аналізу мови як об’єкта дослідження і логіці висловлювань про той чи інший предмет наукового пізнання. Неправильність наших висловлювань може стати основою для неправильного уявлення про світ, а зловживання мовою породжує неправильні погляди та висновки щодо нього. Якщо це так, тоді аналіз мови, наших висловлювань, який усуває такі зловживання, є засобом звільнення від помилкової “любові до мудрості”, виводить за межі проблем, утворених внаслідок неправильного використання мови. Аналітичний стиль мислення вимагає строгості, точності використання термінів. Аргументи і логіка важливіші, ніж отриманий результат

Як вважали Карнап та Райхенбах, доаналітична історія філософії носила емоційно-пророчий характер, притаманний більшою мірою міфології або мистецтву. Аналітична філософія повинна розпочинатися з логічного аналізу мови науки і категоріальних проблем часу і простору, необхідності і випадковості, необхідності і свободи. Мета логічного аналізу – пошук “об’єктивних методів, в яких нічого немає від емоційності філософа, крім прагнення зрозуміти” (Б. Рассел). Виходячи з постулату впливу мови на формування філософських переконань, аналітики ставили перед собою завдання ліквідації мовних зловживань як джерела філософських помилок. Неправильні форми мовлення ведуть до хибних висновків щодо будови світу. “Мовний поворот” у філософії означав заміну “вічних тем” філософії філософією мови з її центральною проблемою значення слів. Філософу потрібно відмовитися від інтуїції, екстазу, трансу, узагальнення або осмислення усього того, що знаходиться за межами логіки та сенсу. Метою такої строгої програми було точне, ясне, безсумнівне знання, яке отримуємо на основі логічного аналізу мовних значень.

Фактично усі школи аналітичної філософії сповідували віру у можливість вирішення філософських проблем за допомогою аналізу штучної або природної мови. Ними були висунуті три основні програми. Аналітична філософія розумілася як: 1) формальний аналіз штучної мови (Карнап, Куайн); 2) неформальний аналіз буденної мови (Остін, Райл); 3) формальний аналіз буденної мови (Дамміт, Стросон).

Для аналітичної філософії, зокрема напряму Львівсько-Варшавської школи (у 1939 році, коли нацисти окупували Польщу, а радянські війська Галичину, її представники загинули або еміґрували) характерні антиірраціоналізм, усунення метафізики. Представники цієї школи орієнтувалися на логічно-аналітичні методи, в їх середовищі панував скептицизм щодо традиційної (“доаналітичної”) філософії та намагання очистити мову науки та філософії від “псевдопонять” і пов’язаних з ними “псевдопроблем”. Засновником Львівсько-Варшавської школи вважається К. Твардовський, котрий у 1895 році очолив кафедру філософії Львівського університету. Учні К. Твардовського культивували свободу від догматизму, аналітичність, філософський мінімалізм, ясність мислення та коректність висловлювань. Предметом дослідження були некласична логіка, метаматематика, концепції правди, семантика, мова, наука, етика, методологія, праксеологія, психологія тощо.

Розвиваючи ідеї, започатковані засновником позитивізму О. Контом, його послідовники в ХХ ст. утворили багато напрямів філософії, які прийнято називати неопозитивізмом. Його насамперед пов’язують з Віденським гуртком, засновником якого вважають німецького філософа М. Шліка. До складу гуртка входили математики, логіки, фізики, загалом лише представники точних та природничих наук. Мета, яку ставив перед собою гурток, полягала в тому, щоб дати вичерпне наукове пояснення світу, уникаючи метафізики та ідеалістичної філософії. Віденський гурток, який проіснував з 1922 до 1938 р., мав величезний вплив на розвиток англо-саксонської “наукової філософії” через аналітичну філософію, яку можна вважати правонаступницею неопозитивізму. Неопозитивізм оголошує усі метафізичні судження, як і усю метафізику, позбавленими сенсу. Істинні лише логічно-математичні висловлювання. Емпіричні судження (судження, які ґрунтуються на досвіді) повинні перевірятися експериментом (принцип верифікації). Така позиція членів Віденського гуртка називається сцієнтизмом (від англ. science – наука): усі висловлювання, які не можна перевірити за допомогою наукових методів, оголошуються безглуздими. Такої точки зору дотримувалися Р. Карнап, Л. Вінгенштайн, Г. Райхенбах та ін. Проте на перешкоді нової формалізації мови та наук став так званий принцип неповноти, відкритий математиком та логіком К. Гьоделем, який довів, що будь-яка аксіоматизована система є неповною, бо деякі істинні судження неможливо вивести дедуктивно, тому повна раціоналізація та формалізація світу та мови принципово неможливі. Іншим критиком неопозитивізму вважається.

К. Поппер, який належить до постпозитивістів. Він піддав сумніву можливість вичерпного наукового пізнання світу за допомогою індуктивного методу і прийшов до висновку, що на основі великої кількості спостережень зробити істинні висновки неможливо. К. Поппер запропонував провести демаркаційну лінію між науковими і ненауковими висловлюваннями за допомогою принципу “фальсифікації”, який полягає у тому, що теорію можна вважати науковою, якщо її можна спростувати. Як приклад, можемо навести марксизм і психоаналіз, які не спростовуються, тому вони не можуть вважатися науковими, а ось фізика Ньютона чи теорія відносності Ейнштейна спростовуються у певних випадках, тому їх можна вважати науковими. Але найбільше відрізняє К. Поппера від інших неопозитивістів те, що, впроваджуючи принцип “фальсифікації”, він не відкидає метафізики. Отже, К. Поппер говорить про незавершеність наукового пізнання як основу індуктивного методу і критикує інших неопозитивістів за те, що ті хочуть покінчити з метафізикою.