11. Гуманістичний антропологізм в філософії Відродження. Пантеїзм. Ідеї громадянського суспільства.

Філософія Відродження являє собою опосередковану ланку між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу. Це у всіх відношеннях була перехідна епоха з властивими їй змішаними розумовими устремліннями. Цю змішаність і синкретизм визначав сам історичний період: ще не склалися буржуазні відносини, молодий соціальний організм щойно виростав із надр феодальної суспільно-економічної формації. Для нього були характерні незавершеність соціальної структури та неоднорідність ідеологічних орієнтацій. Також незавершеністю і неоднорідністю характеризується й теоретична свідомість Відродження. Філософія Відродження поборола схоластику, але у той же час успадкувала більшість характерних їй ознак. Поряд з цим розвиток ренесансної культури призводить до зміни перш за все методологічної стратегії мислення (схоластичний раціоналізм поступається безпосереднім, вільним від зовнішнього авторитету формам пізнання); логіка формальних доказів витісняється само-очевидністю неупередженої інтуїції (санкційоване церквою поклоніння перед Арістотелем замінюється повагою до Платона, зокрема у флорентійській філософській школі). Одночасно відбувається радикальний перелом у поглядах на природу. Всесвіт із свідчення божественної могутності стає предметом дослідницького інтересу, міфологема про творення світу із нічого поступається натурфілософському вченню про безмежність і нестворюваність світу. Формується філософія природи (Джордано Бруно, Бернардіно Телезіо), яка спирається на визначне відкриття теоретичного природознавства того часу - геліоцентричну систему світу Миколи Коперніка (1473-1543).

Особливо великої перебудови у добу Відродження зазнають погляди на людину, її місце у світобудові. Середньовічний теоцентризм витісняється антропоцентризмом (людина в центрі філософських роздумів). Ідеологію Відродження називають гуманізмом, розуміючи під цим "відкриття людини" як вільної і необмеженої у своїх можливостях істоти. Людина виводиться із сфери релігійної компетенції і перетворюється у вищу смислотвірну цінність.

Філософія Відродження переглядає також традиційні погляди на суспільство. Паралельно з боротьбою світських правителів проти папської політики церковного абсолютизму робляться перші спроби ідеологічного і теоретичного обгрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних санкцій (Ніко Макіавеллі, Томас Мор, Томазо Кампанелла).

І все ж філософія Відродження не в змозі ще повністю звільнитись від схоластичних стереотипів світорозуміння. Прикладом цього можуть бути філософські погляди Миколи Кузанського, які, з одного боку, звернені до схоластики, а з другого, — до майбутньої філософської класики XVII ст. Філософи доби Відродження категорично заперечували католицьку доктрину і замінювали її науково-раціональними і натуралістичними теоріями. Поряд з цим, вони майже повністю зберігають термінологічний і частково смисловий інструментарій (наприклад, поняття Бога). Зберігається і традиційна ідея Бога, хоча й отримує тут свою інтерпретацію. Бог розглядається у філософії Відродження у двох зрізах: він або розчиняється в природі, натуралізується (пантеїзм— від грец. рап— все, qe¶s— бог), або піддається етично-раціоналістичній обробці, і тоді вчення про нього виливається в концепцію християнського гуманізму (Еразм Роттердамський).

Філософія доби Відродження не тільки дала поштовх до подальшого звільнення думки від середньовічної схоластики, але й теоретично підготувала ґрунт реформації (національно-визвольний рух, який знаменував перехід від Середньовіччя — Відродження до Нового часу, від феодального часу до буржуазного).