- •2. Поняття світогляду, його специфіка, структура та історичні типи.
- •3. Філософія Стародавнього Сходу: світоустрій та людина.
- •4.Антична філософія. Основні проблеми та характерні риси.
- •5.Основне питання філософії. Матеріалізм, ідеалізм, агностицизм.
- •6.Філософія Стародавнього Риму. Особливості та основні ідеї.
- •7. Етапи розвитку та загальні особливості філософії Середньовіччя
- •8. Особливості філософії патристики
- •9. Арабомовна філософія VII-XII ст. Основні ідеї
- •10. Схоластика. Реалізм та номіналізм.
- •11. Гуманістичний антропологізм в філософії Відродження. Пантеїзм. Ідеї громадянського суспільства.
- •12. Особливості соціокультурних, духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії
- •13. Методологічні пошуки ф.Бекона, р.Декарта та т.Гоббса
- •14. Теорія пізнання Дж.Локка. Скептицизм п.Бейле та д.Юма, сенсуалістські максими Дж.Берклі.
- •15. Вченння про субстанцію. Б.Спіноза та г.Лейбніц
- •16. Паскаль та філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі
- •17. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії
- •18. Теорія пізнання та етика Канта.
- •19. Філософська система і метод г.Гегеля.
- •20. Антропологічний принцип філософії л.Фейєрбаха.
- •21. Загальна характеристика та основні риси філософії XIX ст. Класичний і некласичний тип філософування.
- •22.Філософія с.К’єркегора та ф.Ніцше. Основні ідеї.
- •23.Філософія марксизму. Витоки. Концепція методу, філософська антропологія та філософська історія.
- •24.Характерні риси філософії хх ст. Та основні її напрями.
- •25. Сцієнтистські напрями у філософії хх ст. (неопозитивізм, «лінгвістична філософія», постпозитивізм)
- •26. Антропологічні напрями у філософії хх ст. (екзистенціалізм, персоналізм, фрейдизм, неофрейдизм)
- •27. Релігійна філософія хх ст.. (неотомізм, тейярдизм)
- •28. Культурологічні та історіосоціальні концепції (Тойнбі, Гантінгтон)
- •29. Загальні особливості української філософії та етапи розвитку.
- •30. Філософські погляди г.Сковороди
- •31. Філософія в Україні хХст. Київська філософська школа
- •32. Світ. Людиновимірність світу
- •33. Особливості і характер людського бачення і розуміння світу
- •36. Плинність буття. Рух і розвиток.
- •37. Матерія як об'єктивна реальність. Структура і властивості матерії.
- •38. Проблема походження людини. Еволюціонізм та креаціонізм.
- •Занесення людини (та життя) на Землю із інших світів або планет (інопланетна версія).
- •39. Проблема смерті та безсмертя.
- •40.Духовне життя людини та його вихідні поняття: свідомість і цінності.
- •41.Структура і функції свідомості.
- •42.Самосвідомість. Її структура і функції.
- •43. Свідомість і мова. Свідомість і мислення
- •44. Свідомість, ментальність, менталітет. Порівняльний аналіз
- •45. Суспільна свідомість. Структура і форми суспільної свідомості
- •46. Поняття пізнання: суб’єкт і об’єкт пізнання, предмет пізнання
- •47. Проблеми істинності у пізнанні. Критерій істинності.
- •48. Діалектика пізнавального процесу. Чуттєве і раціональне в пізнанні, їх основні форми.
- •49. Наука як спеціалізована форма пізнавальної діяльності. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання
- •50. Роль практики в процесі пізнання. Функції практики
- •51. Діалектика як світоглядна позиція, метод пізнання і практичної дії
- •52. Діалектика і метафізика. Історичні форми діалектики. Принципи діалектики.
- •53. Закон - поняття, основні ознаки
- •54. Основні закони діалектики
- •55. Основні категорії діалектики. Їх світоглядне та методологічне значення
- •56. Співвідношення діалектики із метафізикою, релятивізмом, софістикою, догматизмом та еклектикою.
- •57. Буття людини як співбуття. Суспільний характер людського буття.
- •58.Індивідуальне та соціальне в людському бутті.
- •59.Суспільство як система. Структура суспільства.
- •60.Протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами як джерело й рушійна сила суспільного розвитку.
- •61. Духовне життя як складова суспільства
- •62. Людина і суспільство: основні аспекти співвідношення
- •63. Людина та історія. Роль мас та особи в історії
- •64. Проблема сенсу історії.
- •65. Сутність суспільного прогресу та його критерії.
- •66. Людина і природа. Екологічна складова нового гуманізму.
- •67. Культура як світ. Суттєві ознаки культури
- •68. Поняття та ознаки цивілізації. Взаємозв'язки культури і цивілізації
- •69. Глобалізація як явище сучасного світу. Позитивні і негативні наслідки
- •70. Новий образ світу і людини в ххі сторіччі
31. Філософія в Україні хХст. Київська філософська школа
Розвиток української філософської думки після 1917 р. є складним і суперечливим. Слід зазначити, що вже з 20-х років в Україні з'являються два філософських центри. Як харківські, так і київські мислителі головну увагу приділяють дослідженню української філософської спадщини, естетичних і культурних надбань народу. Так, історик Д. І. Багалій видав монографію про Г.С. Сковороду, а етнограф і літературознавець М.Ф.Сумцов - працю з історії філософської думки в Україні. Дослідженням філософських проблем природознавства, спеціальної та загальної теорії відносності, квантової механіки і електродинаміки, мікробіології і фізіології рослин, біології головного мозку і таким іншим займалися такі видатні вчені -філософи: Д .1. Блохінцев, В. П. Затонський, О. В. Палладій, С. Ю. Семковський, М.Г.Холодний, В. О. Юринець та ін.
Проблеми обґрунтування наукової картини світу, взаємин людини (суспільства) з природою (довкіллям), формування біосферного мислення знайшли відображення у творчості В. І. Вернадського. Вчений вважав, що з виникненням людського розуму розпочинається якісно новий етап еволюції Всесвіту. Людина поступово перетворює біосферу в ноосферу (сферу розуму). Він високо цінував філософські знання, розробляв проблеми методології науки, досліджував співвідношення філософії та природознавства, проблеми наукової творчості тощо. Захищав свободу науки та наукового пошуку, виступав проти втручання держави в діяльність науковців, постійно вболівав за Україну, боровся за збереження мовної та культурної самобутності українського народу.
На жаль, із 30-х років в силу тих обставин, що склались у Радянському Союзі, філософські дослідження згортаються, підпорядковуються ідеологічним вимогам партії та уряду. Філософія стає служницею політики. Апологія рішень з'їздів та пленумів компартії стали головним у діяльності більшості філософів, що істотно знизило теоретичний рівень досліджень у 30 - 50-ті роки.
Якісно новий етап розвитку філософської думки в Україні розпочався з 60-х років. Пом'якшення політичного клімату сприяло створенню атмосфери творчого пошуку, об'єктивного підходу до аналізу складних явищ суспільного життя. "Шестидесятники" розхитували підвалини догматизму, партійної ортодоксії та консерватизму. П. В. Копнін та його однодумці утверджували нове бачення філософії, закликали з нових позицій осмислювати західноєвропейську філософську думку. Здійснюється розробка проблем логіки наукового пошуку, теорії пізнання, закономірностей побудови і розвитку наукової теорії, логіко-гносеологічних проблем евристики, типології форм мислення тощо.
С.Б.Кримський, М.В.Попович, П.Ф.Йолон, Е.С.Ледніков та інші плідно працювали на ниві методології науки, а філософські проблеми природознавства (фізики, біології, астрономії, математики тощо) досліджували В.М.Глушков, А.П.Маркевич, П.С.Дяшлевий, І.Г.Підоплічий, К.М.Ситник, О.К.Кедровський, Р. В. Чаговець і багато інших. Проблеми науково-технічного прогресу та науково-технічної революції досліджувалися М.Ф. Тарасенком, аналіз категоріальної структури світогляду був у центрі наукових пошуків В.І.Шинкарука, О. І. Яценка, В.П.Іванова, В. Г.Табачковського та інших. Результати соціологічних досліджень проблем студентської молоді, розвитку її творчих здібностей, художньо-естетичної культури знайшли відображення в працях І.М.Попової, ВЛ.Астахової, В.П.Андрущенка, Е.О.Якуби та ін.
Дослідженню вітчизняної філософії приділяли увагу М. В. Нічик, В. С. Горський, Д. X. Острянин та ін. Завдяки їх зусиллям вдалося об'єктивно висвітлити зміст української філософської думки і показати її місце в контексті світової культури. В. І. Шинкарук, І. В. Бичко, Г. А. Заїченко, Ю. В. Кушаков, П. Т. Гордієнко та інші плідно працювали на ниві дослідження філософської думки. Вони ґрунтовно вивчали західноєвропейську філософію XVII - XIX ст., а згодом і XX ст.
Поряд із вітчизняною філософською думкою значний її пласт пов'язаний з діяльністю мислителів української діаспори. її представники значної уваги надавали розробці проблем політичної філософії, аналізу філософської проблематики в контексті традиційної класичної філософії та власне українських етнонаціональних проблем. При цьому слід зазначити, що вузькоспеціалізований розподіл інтересів є умовним, оскільки автори поряд з основною досліджували цілий ряд інших, не менш важливих, проблем.
Значною постаттю серед представників діаспори був В. Липинський, який зосередив свою увагу на проблемах політичної філософії, зокрема державотворення. Він вважав, що останнє має завершитися побудовою монархічного ладу, в якому аристократична меншість (еліта) повинна повести за собою пасивну більшість нації, народу. На його думку, процес державотворення має спиратися на месіанську ідеологію, яка нібито є "провидінням", визначеним вищими силами призначення українського народу реалізувати свою високу місію в історії людства. Від творчих якостей еліти залежить прогрес чи регрес суспільства. Вона може бути демократичною, класократичною і охлократичною. Відповідного характеру набуває і та держава або народ, де ця еліта приходить до влади та складається тип відносин між елітою і народом.
Ще повніше і послідовніше ідеї політичної філософії викладені в працях Д.І. Донцова "Націоналізм", "Дух нашої давнини", "Хрестом і мечем", "Клич доби" та ін. Коло його політичних інтересів окреслено проблемами нації та державотворення. Розглядає бажання, пристрасті, афекти як головну рушійну силу реалізації цих знань. Вважає, що підсвідоме та ірраціональне відіграє вирішальну роль у житті нації. На його думку, нація повинна бути об'єктом турбот з боку держави. Стверджує, що між націями існує антагонізм, вічна боротьба за існування, в якій сильніші перемагають слабших і панують над ними.
У розробленій Донцовим теорії інтегрального націоналізму червоною ниткою проходить ідея прагнення до влади, "жадоба панування". Воля до життя, влади, експансії та прагнення боротьби і усвідомлення її конечності є головними принциповими положеннями націоналізму. "Раси сильні визволяються,... і розширяються за рахунок слабких". Волюнтаризм і ірраціоналізм, культ сили і жадоба влади, романтизм і фанатизм, свавілля і агресія - основні постулати теорії націоналізму Д .Донцова.
"Нація, яка хоче панувати, повинна мати і панську психіку народу-володаря". Донцов стверджує, що козацька еліта розгубила всі ті цінності, які мала, будучи правлячою, змішавши свою кров із кров'ю нижчих верств суспільства. Він постійно висловлює своє презирливе ставлення до юрби, черні. Владу їх розглядає як трагедію суспільства. Вихід із даної ситуації вбачає у створенні нової еліти, нової касти, тобто тих, хто покликаний володарювати. Тільки еліта (провідна каста) здатна перетворити "дроворубів" і "водоносів" у спільноту, сильну організаційно, культурно і духовно. Еліта не змішується з народом, а стоїть поза, над юрбою. Вона займає окреме місце, оскільки має іншу природу, призначення, психіку, "зліплена з окремої гайни" і має свій специфічний характер. У такий спосіб Донцов обґрунтовує ідею "кастового суспільства", "кастового устрою".
Подальший розвиток історико-філософської проблематики пов'язаний з діяльністю Д.Чижевського. Його дослідження присвячені культурі українського, російського, польського, словацького, чеського, німецького народів тощо. Значним є його доробок у дослідження філософської спадщини Сковороди. Слід зазначити, що розгляд історико-філософської проблематики здійснюється в контексті впливу національної специфіки, національного характеру тощо. Досить багато уваги приділяє він дослідженню понять "нація" і "людство". Нація розуміється ним як у раціоналістичному, так і романтичному аспекті. Раціоналістичний підхід дає змогу виявити особливе, тобто національне. Проте Чижевський відмічає, що справжню цінність складає загальнолюдське, наднаціональне. Національне, яким би повнокровним воно не було, поступається загальнолюдському. Співвідношення національного і наднаціонального використовується Чижевським як методологічний засіб дослідження всесвітньої філософії. Більше того, розвиток філософії, на його думку, полягає в синтезі цих моментів, але при цьому мислитель зазначає, те, що типове для всесвітньої філософії, властиве також національній філософії. Вони взаємо-обумовлюють, доповнюють і збагачують одна одну.
Дослідження історико-філософської проблематики тісно пов'язане з аналізом українського національного характеру. Чижевський дає повну картину національних властивостей. Називає їх "народним світоглядом", який проявляється в тому, "що цей народ в світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться негативно". Відмічає, що національний характер не є цілісним, оскільки в кожній нації є різні психологічній соціальні типи та відмінності, які детерміновані умовами буття нації. При цьому виділяє істотні риси українського національного характеру. Поряд із позитивними рисами як от: емоційність, індивідуалізм, прагнення до свободи, здатність сприйняття нового тощо, мають місце і негативні - прагнення до взаємної боротьби, знищення власних і чужих життєвих форм і таке інше. Узагальнюючи викладене, мислитель доходить висновку, що національний характер українця вибрав із багатьох історичних подій саме ту, яка відповідала його сутності
Поряд із цими філософами, українська діаспора представлена й іншими мислителями, які більшою чи меншою мірою приєднуються до згаданих представників. Це О.Кульчицький, І.Мірчук, В.Щербаківський, М.Сціборський, А.Жуковський, Д.Олянчич, В.Шаян та інші, які своєю працею сприяли зростанню авторитету української філософської думки на світовій арені.
Київські філософи здійснюють спробу синтезувати ці ідеї через взаємодію з вітчизняною духовною традицією. Цим зумовлюється широке звернення до ідей східної патристики, особлива популярність філософії Платона, що інтерпретується в дусі християнізованого неоплатонізму. Відповідно центральною, проблемою для представників Київської релігійно-філософської школи постає проблема співвідношення віри і знання, з огляду на яку розв'язується питання про місце і роль філософії у духовному житті. Прагнучи до синтезу ідей просвітництва і романтизму, київські філософи відзначають недостатність абсолютизації ролі розуму, акцентують увагу на значенні почуттів, людських переживань у духовній діяльності людини. Представники цієї школи чи не вперше в Російській імперії виступили із вельми гострою критикою войовничого філософського матеріалізму, що панувала на той час у російській культурі. Їхні ідеї згодом одержали свій розвиток у філософії В.Соловйова та його наступників — представників «срібного віку» російської культури.
Центром школи стає Київська духовна академія, яка після закриття Києво-Могилянської академії розпочала свою роботу з 1819 р. Згодом другим осередком розробки філософських ідей в дусі школи київських «теїстів» стає Київський університет. Втім, найзначніші університетські представники школи були вихованцями Київської духовної академії. Особливо сприятливі умови для розвитку філософії в Київській духовній академії склались за часів ректорства з 1830 по 1840 p., блискучого професора і проповідника Інокентія (Івана Борисова). Сам вихованець Академії (він був магістром першого курсу її 1819—1823 pp.), він створив передумови для зростання плеяди філософів, що становили основу Київської релігійно-філософської школи; В.Карпова (магістр другого курсу 1821—1825 pp.), О.Новицького (магістр другого курсу), Й.Михневича і П.Авсенєва (магістри шостого курсу 1829—1833 pp.), С.Гогоцького (магістр восьмого курсу 1833—1837 pp.). Пізніше Київську духовну академію закінчує найзначніший представник школи П.Юркевич (магістр XV курсу 1847—1851 pp.).