3. Філософія Стародавнього Сходу: світоустрій та людина.

1. Філософія Стародавньої Індії і Стародавнього Китаю має ряд особливостей, що зумовлені специфікою суспільного розвитку цих країн. Розпад первіснообщинних відносин і заміна їх рабовласницькими тут ускладнені і заторможені феодально-ієрархічною організацією суспільства (чиновничо-бюрократична система Китаю і кастовий лад в Індії) сприяли консервуванню традиційних релігійноміфологічних уявлень і зростанню їх ролі у формуванні перших філософських учень. Ці обставини, у свою чергу, зумовили панування в давньосхідному світогляді релігійно-етичної проблематики над науково-теоретичною, ідеалізму над матеріалізмом. Виникнувши у цьому регіоні, філософія не стільки критично заперечувала міфологію і релігію, скільки намагалася побороти їх з середини шляхом раціоналізації і концептуального розвитку закладених у них світоглядних можливостей.

2. Панівні цільові вектори давньосхідної філософії:

1-ий: пізнавальне відношення до світу не доходить тут до характерного для греків культу знання заради знання. Воно підпорядковане критичному завданню поведінки (Китай) або проблемі спасіння, тобто подоланню страждань через звільнення душі від безконечного колеса народжень (Індія). У відповідності з цим конструюється характерна для східної філософії картина світу.

2-ий: природа трактується в основному не як предмет теоретичних розмірковувань і досліджень, а як об'єкт релігійно-етичної рефлексії.

3-ій: вчення про світ розгортається як варіація і продовження етичного вчення про людину, натурфілософія шукає в бутті не природні причиново-наслідкові зв’язки, а вселенський моральний світопорядок (індійська карма), що визначає життєвий шлях і долю людини.

3. Загальні тенденції стародавньої індійської філософії проявились у поглядах представників філософських шкіл: санкх’я, йога, міманса, веданта, вайшешика, ньяя, раннього буддизму, джайнізму. Але у цей час існує також альтернатива цим загальним тенденціям, що проявилася перш за все в матеріалістичних і наївно діалектичних уявленнях філософської школи локаята-чарвака. Ця школа узагальнила волелюбні і богоборчі настрої. В основі світобудови, згідно локаятиків і чарваків, лежить повітря, вогонь, вода і земля, а комбінація їх утворює речі, у тому числі людину. Духовної реальності не існує, душі як такої немає. Існування богів — фікція, а священні тексти, що розповідають про них,— видумка жреців. Єдиними достовірними джерелами пізнання є відчуття і сприйняття, а єдиним критерієм і метою плинного життя — радість тілесного існування і насолоди благами поцейбічного світу.

4. Основними філософськими школами Стародавнього Китаю, що визначали загальну релігійно-моральну спрямованість китайської філософії цього періоду, були: конфуціанство, моїзм, легізм та ін.. Тут пізнавальне відношення до світу підпорядковується практичному завданню поведінки; природа інтерпретується як об’єкт релігійно-моральної рефлексії; вчення про світ розгортається як варіація: продовження етичного вчення про людину; пошук вселенського світопорядку, що визначає життєвий шлях і долю людини; релігійна “забарвленість” усіх філософських пошуків. Поряд з цим мали також місце матеріалістичні і наївно-діалектичні тенденції, найбільш характерні школі даосизму (засновник — Лао-Цзи) з її вченням про дао (першопричина усього сущого). Дао - сутність і основа всіх речей. Воно нескінченне і невидиме. Сучасною філософською мовою дао - це єдність буття і небуття, єдність закону і основи зміни речей. Крім того, майже всій давньокитайській філософії було властиве натурфілософське уявлення про п’ять елементів (вогонь, вода, дерево, метал, земля), що складають фізичний фундамент космосу. Унікальним явищем у китайській культурі цього періоду була постать Ван Чуна, який не належав до жодної із філософських течій. Ван Чун дотримувався натурфілософських поглядів, досвід вважав головним джерелом знань, був вільнодумцем. Одначе всі розділи його вчення проникнені фаталізмом (людина— іграшка в руках долі. Доля суспільства також не залежить від людей, тому що все визначається

примхами природи).