65. Сутність суспільного прогресу та його критерії.

Прогрес (лат. progressus — рух вперед, успіх) — напрям розвитку від нижчого до вищого, поступальний рух уперед, до кращого. Соціальний прогрес — глобальний, всесвітньо-історичний процес сходження людських суспільств від примітивних станів (дикості) до вершин цивілізованого стану, заснованого на вищих науково-технічних, політико-правових, морально-етичних досягнень.

Історичний вклад у теоретичне осмислення історичного розвитку зробили ідеаліст Г.Гегель та матеріаліст К.Маркс. Згідно з марксистським ученням, історичний процес становить єдність поступальності й циклічності. Прогрес завжди має своєю зворотною стороною регрес (повернення, відступ), тобто зміни в напрямку, протилежному прогресу: зниження рівня організованості й динамічності, зростання хаотичності, збіднення функцій і т.п. Однозначного прогресу чи регресу в процесі розвитку не буває. Можна говорити про переважання прогресивних чи регресивних моментів у розвитку, про співвідношення між ними. Незважаючи на всі суперечності і зворотні рухи, історія людства в цілому йшла по шляху прогресу.

З точки зору діалектико-матеріалістичного розуміння прогрес існує об'єктивно, незважаючи на наявність в ньому серйозних протиріч (економічні негаразди, міжнаціональна напруженість, економічна криза тощо). Об'єктивною причиною соціального прогресу є саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес, якщо і заявляється, носить тимчасовий характер і повинен переходити в стабілізацію, а потім в прогрес. Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії - освіта, рівень демократії та свобода, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресу є зміна суспільно-економічних формацій, епох, поворотних моментів тощо. Прогрес буває двох типів - прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і досягається в результаті утиску експлуататорських класів і прогрес неантагоністичного суспільства, який є постійним і досягається рівномірно всіма класами та групами суспільства. Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний процес перетворення класів і націй, народних мас, особи з об'єкта пригноблення, експлуатації в суб'єкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільного прогресу.

66. Людина і природа. Екологічна складова нового гуманізму.

Поняття “суспільство” й “природа” є співвідносними та обмежують одне одного за смислом. Формування і розвиток суспільства відбувається в рамках соціогенезу, де природне зумовлювало соціальне, а соціальне вдосконалювало природне начало. Але природа не може бути зведена до “географічного середовища”, “довкілля”, “загального предмету виробничої діяльності” або “засобу до життя”. Природа є насамперед універсумом, що охоплює усе суще, у тому числі наше пізнання і практичну діяльність. У цьому плані ми - лише частинка цього універсуму, хоча й унікальна за своїми можливостями. Коли ж звужується зміст поняття “природа” (лише до частини універсуму), абсолютизується і протиставляється таке розуміння людині й суспільству, то природа за цих умов втрачає певну самоцінність і відношення до неї з боку людини набуває утилітарного, споживацького характеру.

Існують такі основні історичні форми взаємодії людини і природи: а) безпосередня, або синкретична єдність людини і природи (життя у злитті з природою); б) протистояння людини і природи (коли людина намагається панувати над природою, “підкоряти” її своїй волі); в) гармонія, або внутрішньо-диференційована єдність з природою, в якій реалізується ідея коеволюції та морально-ціннісного ставлення до природи.

Остання історична форма взаємодії людини і природи, що пов’язана з кінцем XX ст., ґрунтується на законах єдності організму і середовища та на засадах етики благоговіння перед життям А.Швейцера. Це детерміновано сучасною екологічною кризою (забруднення навколишнього середовища, обмеженість природних ресурсів, зростання народонаселення та проблемність забезпечення його продуктами харчування, урбанізація, індустріалізація тощо). Загалом же сучасна екологічна ситуація зумовлена діяльнісним типом ставлення до світу, здійснюваним через її "поборення" й володарювання над нею.

Шляхами подолання екологічної кризи є: а) перехід до “високих” та екологічно чистих технологій; б) подолання стихійних форм суспільного розвитку та хижацького ставлення до природи; в) формування нового гуманістичного світогляду, співзвучного не тільки набутій людиною могутності, але й як такого, що відповідає зміненим умовам, гнучкого і здатного до самооновлення, здатного регулювати спрямовувати розвиток усіх сучасних революційних процесів і змін промисловій, соціально-політичній, науковій і технічній галузях.

Основними принципами нового гуманізму є почуття глобальності, любов до справедливості, нетерпимість до насильства (А.Печчеї). Найважливішою ідеєю нового гуманізму є ідея збереження (стабільність систем у їхньому постійному самооновленні). Самозбереження людства можливе через самозміну людини, що лежить на шляху послідовного самообмеження, у площині переходу від ери “гомо фабер” (людини, що виробляє) до ери “гомо модератус” (людини поміркованої). Самообмеження є природною формою поведінки людини й самого способу життя у світі обмежених можливостей. Воно не суперечить самій сутності людини, навпаки, є її адекватним виявленням і найвищим виявом людської свободи.

Глобальна стратегія на сучасному етапі може бути реалізована як на шляхах коеволюції (помірного втручання в природу ефективними природоохоронними заходами, спрямованими на збереження природної багатоманітності й механізмів природної саморегуляції), так й у зрізі еколого-гуманістичної диктатури, що вимагає впровадження політико-правових засад для жорсткого міжнародного контролю над виробництвом і споживанням у всьому світі.

Екологічним імперативом сьогодення є намагання уникати дій, які спричинили б незворотні зміни в природі та були б перепоною у збереженні природної багатоманітності. Мета, до якої повинне прагнути людство у XXI сторіччі, - життя із скромним добробутом та істинною людською гідністю.