20. Антропологічний принцип філософії л.Фейєрбаха.

Людвіг Андреас Фейєрбах був першим філософом, який піддав критиці філософську систему об'єктивного ідеалізму Гегеля. У філософському розвитку Фейербаха розрізняють два періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників, та другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму. Головною справою життя і філософії Фейербаха була критика релігії. Ця критика і стала ланкою зв'язку двох якісно відмінних етапів його творчості. Згідно з Фейєрбахом, єдиними об'єктивними реальними речами є природа і людина. Він закликає перейти від роздумів про потойбічні суті, як це роблять ідеалісти, до вивчення природи і людини. Основою філософії, її початковим пунктом має бути людина, а не абсолютна ідея. Тому Фейєрбах сам назвав свою філософію "антропологією". Фейєрбах робить спробу, виходячи з антропологічного матеріалізму, розглянути різні форми суспільної свідомості і передусім релігію. Не Бог створив людину, а людина Бога. Божественна суть, стверджує Фейєрбах, це не що інше, як людська суть, звільнена від індивідуальних меж, об'єктивувалася, а потім - що обожнює, шановна в якості потойбічної суті, тобто Бога. Фейєрбах виступав не лише проти ідеалізму, але і проти вульгарного матеріалізму Фохта, Молешотта, які зводили психічні явища до матеріальних фізико-хімічних і фізіологічних процесів. Він постійно підкреслював, що істина не є ні матеріалізм (маючи на увазі вульгарний матеріалізм), ні ідеалізм, а тільки антропологія.

Причини виникнення релігії : інтелектуальна: потребуючи пояснення природних і соціальних явищ і не маючи достатнього рівня знань для наукового обгрунтування спостережуваного, людина створює те, що здається йому правдоподібним фантастичне тлумачення шляхом аналогії із зрозумілими йому фактами; психологічна: усвідомлюючи навколишній світ як щось незрозуміле і вороже, древня людина шукала підтримку могутніх сил, здатних впорається з нерозв'язними проблемами і захистити його від уявних і реальних небезпек. моральна: будь-який соціальний колектив потребує правил взаємодії між його членами, причому чим складніше його організація, тим небезпечніше спиратися тільки на силу. Релігія - сила, здатна контролювати спілкування між людьми, оскільки заявляє про себе, як про вищу силу, здатну постійно і жорстко контролювати кожного і невідворотно карати за відступ від загальноприйнятих норм. соціально-політична: державність, що розвивається, виникнення страт, що відчужених від суспільства, стоять над ним, наростаюча економічна і соціальна диференціація привели до того, що владі знадобилася ідеологічна підтримка для збереження стабільності політичних структур і демпфування спроб низів суспільства змінити соціально-політичний статус-кво. Релігійні системи, як правило, підтримували державу, правда, поки держава лояльно відносилася до провідної релігійної структури.

21. Загальна характеристика та основні риси філософії XIX ст. Класичний і некласичний тип філософування.

У 20-30-х роках XIX ст. філософія Г. Гегеля набула в Європі тріумфального поширення, а в Німеччині її було проголошено офіційною філософією, особливо корисною для зміцнення соціального порядку та виховання молоді. Але якраз на вершиш визнання Гегель раптово помер (1831 р.), і в європейському філософському житті на деякий час запанували розгубленість і невизначеність; було незрозуміла, куди і як повинна далі розвиватися філософія. Адже гегелівська філософія набула системно завершеного характеру, увібравши в себе як найцінніші здобутки попередньої європейської філософії, так і результати філософського осмислення основних напрямів людської життєдіяльності.

Здавалось, що завдання філософії тепер зводилось до деяких незначних доповнень і деталізацій. Не один європейський філософ ставив у цей час перед собою запитання: чи можлива філософій після Гегеля? Тому, коли Ф. Шеллінг, колишній друг Гегеля, оголосив про намір прочитати курс лекцій з філософії принципово іншого характеру, ніж гегелівська, його аудиторія зібрала велику кількість слухачів, серед яких була група видатних осіб, таких як С. К'єркегор, М.Бакунін, Ф.Лассаль, Ф. Енгельс та ін. Лекції Ф.Шеллінґа не задовольнили його слухачів. Але згодом з'ясувалось, що початки справді нової філософії з'явилися у Європі ще за життя Гегеля.

Поступово процес формування засад нового філософствування став набувати сили і визначеності: виникла некласична філософія, особливості якої остаточно визначилися у XX ст. А явище некласичності поширилось і на інші сфери життя, такі як мистецтво, наука, культура.

Відмінності між класичною та некласичною філософією.

Для класичної філософії вихідною можна вважати ідею єдності буття. Ця філософія уявляла світ як цілісність. Єдність світу – необхідна умова раціонального пізнання. Результатом такого пізнання є об’єктивно істинне знання. З цих позицій уявлялося, що на основі загальних принципів, універсальних методів можна пізнавати речі і явища такими, якими вони є, або принаймні виробити раціональні моделі світу і відповідно до них орієнтуватися у ньому. Типовим зразком моделювання світу є натурфілософія. Дедукція уможливлювала одиничні особливості зіставляти із загальними поняттями і нехтувала тим, що не вкладалося в раціональні схеми. Класична філософія відзначається диференціацією напрямів і їх розмежу ванням. Проблематика окремих галузей філософського знання: онтології, гносеології, філософської антропології, аксіології, філософії історії, історії філософії, соціальної філософії істотно відрізнялася і не змішувалася. Для мислення класичної філософії характерне надання логосу універ сального значення і розуміння його як трансцендентної основи буття універсуму. Завдяки цьому раціональним шляхом пізнаються єдині закони і загальні взаємозв’язки усього існуючого. Метафізика постає основним ученням і методом філософування. У класичній філософії ідеалом поставала гармонія світобудови, людини і світу, людських відносин у суспільстві. Гармонізація основних типів взаємозв’язків у природі і суспільстві була джерелом головних цінностей класичної культури, що істотно спиралася на античні зразки. Істотною засадою класичного філософствування виступає співвід ношення суб’єкта та об’єкта. Це відношення було стрижневим для будь-яких кла сичних філософських побудов і систем. Для класичної філософії характерні понятійна форма мислення, виз начення (дефініції) понять і категорій, логічна коректність їх змісту, намагання свідомо застосовувати закони і правила логіки, а також ґрунтовність і системність філософських творів. У соціальній філософії класичного періоду пануючою парадигмою був реалізм. У класичній філософії людину розглядали як носія свідомості, як розум у контексті пізнання.

У некла сичній філософії буття постає як внутрішньо релятивне. Його не можна відобразити універсальними дедуктивними засобами пізнання. Адекватні моделі чогось загального і цілісного неможливі. Замість моделювання світу як самодостатнього і цілісного завданням філософії стає його інтерпретація. Філософію єдності буття представники некласичної філософії піддають критиці, вважаючи її суперечливою від самого початку. У некла сичній філософії ця різниця була пом’якшена, дослідження здійснювалися у межових ділянках, на стиках традиційних галузей філософського знання. У некласичній філософії спостерігаємо критичний підхід до метафізичного стилю мислення. Представники некласичної філософії піддають сумніву здатність метафізики адекватно осмислювати світ і людське буття. Значного поширення набуває діалектичний метод, його застосовують у різних ділянках філософського знання. Для некласичної філософії основні типи взаємозв’язків постають як суперечності. Осмислення суперечностей є істотною складовою діалектичного методу. Їх розглядають як основу змін і розвитку, як іманентну характеристику буття. Некласична філософія не від мовляється від суб’єкт-об’єктного позиціонування, проте різке розрізнення суб’єкта і об’єкта вже не має такого фундаментального значення, як у класич ному філософському мисленні. Для некласичного типу філософствування дуже важко зберігати визначеність і непорушність меж цього відношення. У некласичній філософії стабільність і тра диційність категоріального апарата, стилю викладу, жанрів філософської ро боти не вважаються обов’язковими. Представники некласичної філософії інколи демонстративно обирають незвичні форми висловлювання своїх думок, популярною стає афористичність стилю. З’являються нові жанри філософських творів: філософська поезія, філософські есе, філософське кіно і живопис. В некласичній відбувається зміна парадигми. У некласичній філософії сфера філософського осмислення значно розширюється: предметами дослідження стають позарозумні чинники, проблеми буття людини в соціокультурному середовищі, фізіологічні і психічні основи людського життя (феномени сексуальності, смерті, хвороби, божевілля тощо).

Як бачимо, за вихідними спрямуваннями думки некласична філософія принципово відрізняється від класичної, що дає підстави стверджувати: під чає виникнення некласичної філософії відбулася зміна парадигми (норми, взірця) філософського мислення. До наведеного порівняння слід додати лише одне: йдеться про панівні тенденції.

Важливо також врахувати й те, що симптоми та ознаки некласичності проявили себе не лише у філософії, у літературі їх пов'язують із творами німецьких та австрійських романтиків, у живописі - із появою спочатку імпресіонізму, а потім - абстракціонізму, супрематизму та ін.; подібні ж тенденції спостерігались у музиці. В науці вже у 60-х роках XIX ст. австрійський фізик Е. Мах вперше сформулював принцип відносності, стверджуючи, що в світі не існує привілейованих систем відліку. Все це свідчило про те, що поступово ставились під сумнів та ніби розмивались здавалося б такі красиві та кришталево чисті принципи класики і перш за все тому, що вони, попри їх привабливість, не дуже узгоджувались із життям. Останнє засвідчувало себе скоріше відносним, ніж абсолютним, скоріше неоднозначним, ніж навпаки.

Некласична філософія, зокрема, наважилася не протиставити людині чисті принципи, а прийняти людину такою, якою вона є у реальності, через це вона навіть у мовному відношенні постала більш простою, більш зрозумілою та стилістично більш різноманітною.

Зазначений процес переходу до некласичної філософії не був тотально одноманітним: далеко не всі філософські напрями однозначно та незаперечне у нього вписувались; проте це була пануюча тенденція. Так само не існує і єдиної оцінки цього процесу; скоріше певні переваги нової філософії супроводжувались і неминучими втратами. Напевне тому в подальшому розвитку філософії її некласичність уживалась із певними елементами класики.