26. Антропологічні напрями у філософії хх ст. (екзистенціалізм, персоналізм, фрейдизм, неофрейдизм)

Ідейними попередниками екзистенціалізму ("філософії існування") був датський філософ і теолог Е.Гуссерль. Серед більш віддалених його предтеч можна назвати ранньохристиянського богослова і філософа Августина, а також французького мислителя Б.Паскаля. Але в основному екзистенціалізм був породженням складного і трагічного XX ст. — з його гострими суперечностями й конфліктами, катастрофічними війнами, широкомасштабним насильством над людьми, нестримним науково-технічним прогресом, який виявився не тільки благом, але й джерелом великих небезпек. Дві великі "хвилі" екзистенціалізму, в одній з яких відому роль відіграли німці (М.Хайдеггер, К.Ясперс), а в другій — французи (Ж.П.Сартр, А.Камю, Г.Марсель) не випадково пов'язані з катастрофічними подіями століття — світовими війнами.

Одним із соціально-психологічних наслідків першої світової війни 1914-1918 рр. було поширення серед певних верств населення цинічно-діляцького ставлення до життя, презирство до моральних норм і заборон. Другим виразом тодішніх настроїв був екзистенціалізм з його радикальним розчаруванням в історії, пошуками людиною опори в глибинах власної особистості. Набагато страшнішою була друга світова війна, розв'язана гітлерівською терористичною диктатурою. У багатьох чесних людей в умовах гітлерівської окупації склалося переконання, що миритися з торжеством грубого насильства, варварства, жорстокості неприпустимо, проти нього необхідно боротися. Екзистенціалізм довів цей настрій до крайнього парадоксу: саме така трагічна ситуація виявила свою свободу вибору позиції, лінії поведінки всупереч силі зовнішніх обставин.

Але справа була не тільки в катастрофічних подіях.

Поширення бюрократичних методів управління, негативна сторона наслідків науково-технічного прогресу, маніпулювання людською поведінкою з боку певних політичних і соціальних сил, використання могутньої сили сучасних засобів масової інформації для впливу на свідомість, нав'язування усього "способу життя" і, як наслідок, ознаки "кризи людини", "кризи особистості". Почуття протесту проти цих явищ створило ту соціально-психологічну атмосферу, в якій склався і набув популярності екзистенціалізм, типова "філософія кризи".

Е. поставив собі за мету повернути людину до самої себе, відновити "справжність" людського існування, його інтимну "самість" (від слова "сам"). Поняття "екзистенція" ("існування") не виражає якихось об'єктивних характеристик людини. Воно виражає переживання людиною свого приреченого на смерть існування.

Оскільки в центрі Е. філософствування перебуває суб'єкт, особистість, "я" — його можна назвати різновидом суб'єктивного ідеалізму. Але на відміну від "класичних" форм цього напряму суб'єкт в Е. є суб'єктом не пізнання, діяльності, творчості, а насамперед суб 'єкт переживання.

Людина як часове буття орієнтована на майбутнє, вона себе вільно визначає, є проектом самої себе. За висловом Хайдеггера, буття людини — буття, спрямоване до свого кінця. Людина — єдина істота, яка знає про свою кінечність, смертність, і це знання, а точніше переживання накладає відбиток трагізму на все людське буття. Звідси — страх смерті, страх не зберегти вірності собі, не виконати свого (собою ж обраного) призначення.

Людині, вважають Е., властиве бажання сховатися, "втекти" від усвідомлення своєї скінченності і від відповідальності за своє життя. Зрештою, йдеться про вибір між життям і смертю ("бути чи не бути?"). Як пише в своєму "Міфі про Сізіфа" А.Камю, «є лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема — проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб його прожити, — означає відповісти на фундаментальне питання філософії». Подібні думки не нові. Вони є і вЛ.М.Толстого, і у Ф.М.Достоєвського.

Власне, "вибір" людини може залишатись на рівні внутрішнього рішення, визначення свого особистого ставлення до зовнішніх обставин і до самого себе. Якщо ж прийняте рішення виражається в певній соціально-політичній і моральній позиції, то ця позиція може бути зовсім різною. Про це свідчать самі біографії представників Е.: це і тимчасове визнання гітлерівського режиму (Хайдеггер), і пасивний протест проти нього (Ясперс), і участь у русі опору під час окупації гітлерівцями Франції (Сартр, Камю).

Е. є ірраціональним засобом постановки і осмислення проблеми місця людини в світі. Ірраціоналістичним ("позарозумним") є і розуміння світу як абсурдного, темного "в собі буття", і розуміння історії (позбавленої смислу).

Заглиблюючись у внутрішній світ людини, в її переживання, екзистенціалісти проявили певну психологічну проникливість, привернули увагу до справжніх людських потреб. Проте, вириваючи особистість із сукупності соціальних відносин, ці проблеми розв'язувати не можна. Трагізм зосередженого на собі буття залишається не "знятим".

Персоналізм можна віднести до релігійно-антропологічних учень кінця ХІХ-ХХ ст. Серед авторів персоналістичних концепцій — американці У.Хокінг, Е.Брайтмен, Р.Т.Флюеллінг, французи Е.Муньє, Ж.Лакруа, М.Недонсель, П.Рікьор, росіяни М.Бердяев, Л.Шестов, М.Лоський та інші.

Основна категорія цієї філософії - "персона", "особистість", яка визнається первинною стосовно матеріального буття. Світ уявляється як сукупність "персон", що нагадує монадологію Лейбніца. Вищим, вихідним особистісним началом є Бог. Особа людини співвіднесена з Богом-творцем. Особа (особистість) проявляє себе не тільки в пізнанні, а насамперед у вільному самовизначенні, в активній творчій діяльності, зокрема митців у мистецтві, до якого в персоналізмі особливий інтерес.

У французькому персоналізмі є елементи критичного ставлення до буржуазного суспільства, установка на перетворення суспільних відносин шляхом одночасних економічної і духовної революцій. Ідеал суспільного устрою мислиться як сукупність общин, що складаються з вільних, але поєднаних між собою особистостей. При цьому виключаються як тоталітаризм, який поневолює особу, так і індивідуалізм, що роз'єднує людей.

Фрейдизм — вчення, засновником якого був австрійський вчений і мислитель 3.Фрейд. Як лікар-психіатр Фрейд досліджував причини і методи лікування неврозів. Для цього він розробив метод психоаналізу, та, зрештою, прийшов до дуже широких філософських узагальнень.

Згідно з фрейдівською концепцією в структурі особистості виділяються три елементи: "воно" (лат. id) — неусвідомлена і "передсвідома" сфера психіки; "я" {Ego) — її свідомий рівень і "над-я" (Super-Ego), в якому виражаються вимоги суспільства до людини, що обмежують або забороняють її інстинктивні потяги та бажання. Внаслідок дії цих вимог і заборон виникають психологічні механізми "цензури", "витіснення" та інші, якими забороняються потяги, інстинкти не допускаються у свідомість, а витісняються у сферу несвідомого. Проте вони не зникають, а проявляються у вигляді сновидів, обмовок, описок, неврозів, а також у "сублімованих" (піднесених) облагороджених формах, таких, як художня творчість. Головним і визначальним інстинктивним потягом людини Фрейд вважав сексуальний, а пізніше розвинув вчення про два протилежні потяги — до життя (ерос) і до смерті (танатос).

Фрейд, напевно, без достатньої підстави виходив з думки про визначальну роль неусвідомленого стосовно свідомості. Свої уявлення про динаміку людської психіки він намагався застосувати до пояснення соціальної психології і культурно-історичних явищ. Як різновид колективного неврозу, він розглядав релігію.

Його послідовники К.Г.Юнг, А.Адлер, О.Ранк, В.Рейх, Е. Фромм, К.Хорні, Г.Салліван, Г.Маркузе (неофрейдисти) вносили істотні корективи у вчення основоположника Ф.. Так, Юнг розробив вчення про "колективне несвідоме", яке становить глибший рівень психіки, ніж індивідуально несвідоме і в якому зберігаються "архетипи" — першообрази, що склалися ще в період становлення людської культури. Фромм досліджував взаємодію між психічними і соціальними факторами, пропонував методи "соціальної терапії" для "оздоровлення" суспільства.