23.Філософія марксизму. Витоки. Концепція методу, філософська антропологія та філософська історія.

Марксистська філософія виникає в 40-х роках ХІХ ст. як теоретичне відображення глибинних змін у всіх сферах західноєвропейського суспільства і як якісно новий (некласичний) спосіб філософствування. Її соціально-економічними передумовами були: бурхливий розвиток промисловості, протиріччя між суспільним характером виробництва і формою привласнення, зміна структури суспільства (пролетаріат, буржуазія), революційна активність пролетаріату (буржуазні революції). Природничо-наукову базу марксистської філософії складали фундаментальні відкриття у фізиці, космогонії, біології (закон збереження і перетворення речовин і руху; космогонічна теорія Канта і Лапласа; відкриття клітин як структурної основи живої природи; еволюційна теорія Дарвіна та ін.). Основними теоретичними джерелами філософії марксизму стали німецька класична філософія, англійська політична економія і французький утопічний соціалізм.

Принциповою відмінністю марксистської філософії від інших філософських систем були:

• по-перше, здійснення нею органічного синтезу матеріалізму і діалектики (на основі критичного аналізу діалектики Гегеля і метафізичного матеріалізму Фейєрбаха);

• по-друге, вона розповсюдила матеріалістичну діалектику на пізнання суспільства;

• по-третє, вона найбільш послідовно відстоювала статус науковості.

Все це яскраво проявилось у новій концепції методу, натурфілософії, філософській антропології та філософії історії.

Марксистська концепція діалектичного методу цілковито базується на діалектичній логіці Гегеля, щоправда, своєрідно переробленій та переосмисленій. Для Маркса діалектика виступає як вчення про всезагальні зв'язки і всезагальні закони розвитку буття і мислення. Як і Гегель, Маркс вважав основою діалектики систему філософських категорій та принципів: єдності та боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення. Основою розвитку світу, природи, суспільства, мислення для Маркса виступає діалектична суперечність. Єдність буття і мислення означає, що людське мислення і об'єктивний світ є підпорядкованими одним і тим самим законам, які згадані вище, тому вони не можуть суперечити одне одному.

Натурфілософія та її проблеми розв'язувалися в основному. Ф. Енгельсом. Обґрунтовуючи діалектичний матеріалізм та матеріалістичне розуміння історії, Енгельс вважав, що свідомість є не чим іншим як продуктом діяльності людського мозку, сама ж людина є продуктом природи, а тому закони мислення і закони природи узгоджуються між собою ("суб'єктивна" і "об'єктивна" діалектика). Пізнання людиною світу не має жодних меж, оскільки сам світ нескінченний, і пізнання абсолютної істини здійснюється через нескінченний ряд відносних істин. Нескінченність світу, за Енгельсом, проявляється в його часово-просторовій нескінченності. Водночас світ є єдиним, що проявляється у його матеріальності. Простір і час є формами існування матеріального світу. Невід'ємною характеристикою матерії є рух і розвиток; водночас і сам рух є невід'ємним від матерії. Це зумовлено тим, що рух становить спосіб існування матерії, а тому він так само не створюваний і не знищуваний, як і сама матерія. Енгельс дає класифікацію форм руху матерії (механічна, фізична, хімічна, біологічна і соціальна). У зв'язку з цим він також пропонує таку класифікацію наук: науки про неживу природу; науки, що вивчають живі організми; історичні науки і науки, що вивчають людське мислення. Особливе місце в натурфілософії Енгельса займає розроблена ним трудова теорія походження людини.

Однією із центральних у марксистській філософії є філософсько-антропологічна проблематика. Найбільшою мірою виявляється це в "Економічно-філософських рукописах 1844 року" К. Маркса. У цій праці Маркс намагався вирішити фундаментальні проблеми сутності та існування людини, її свободи та рабства, відчуження та подолання відчужених сил, сенсу історії. У розв'язанні цих проблем він виявив себе як творчо мислячий гегельянець. При цьому Маркс намагався критично переосмислити і розвинути фейєрбахівські уявлення про людину, спираючись на ідеї А. Цешковського, М. Гесса і особливо М. Штірнера. Головним висновком Маркса щодо розуміння людини була його концепція соціального відчуження людської сутнісної природи. За Марксом, у людині всі її основні характеристики не є чимось природним, натуральним чи заданим зовні. В людини все є "олюдненим", оскільки людина як індивід існує у зв'язках та взаєминах з іншими людьми. Традиції, звичаї, культурні схеми та стереотипи, що успадковані поведінкою та мисленням, активно впливають на будь-якого індивіда. Глибинні "родові" характеристики людини (а саме це є її сутністю) є підсумком світової історії, результатом соціальних дій. Добро і зло в людській природі, любов чи егоїзм, за Марксом, пояснюється не самою цією природою, а соціальними обставинами. Соціальна детермінація людини все таки не є абсолютною, як детермінація природна. У суспільстві існує вихід із сфери соціального детермінізму, а тому індивід володіє свободою та вибором між "свободою" і "злом", "любов'ю" і "егоїзмом".

Наявна реальність оцінюється Марксом як така, у якій панує соціальне відчуження, де людська діяльність та її продукти ворожі людині

і пригноблюють її. Людина повинна привласнити собі весь соціальний

світ, зробити його своїм, тобто перетворитися на "цілісного" "універ-

сального" індивіда. Вона спроможна це зробити, оскільки за своєю

суттю є соціально-практичною істотою.

Філософсько-історичні погляди Маркса, як і його антропологія, базуються на поняттях "відчуження" і "присвоєння". За Марксом, в основі родового життя лежить практика — активність людини, яка переслідує свої цілі. Діючи, створюючи і руйнуючи, люди творять світову історію. Жорсткі з'єднання та обмеження у досягненні цих цілей ніякого надприродного характеру не мають. Вони створені самими людьми і є уречевленими результатами людської діяльності. Вся історія людського суспільства може бути вкладена в схему відчуження та його зняття на трьох рівнях:

1.відношення "особистої залежності". Тут соціальне відчуження є масштабним і всесильним (ранні фази людської історії);

2.відношення "особистої незалежності" (індустріальне суспільство зі світовими ринками, найманою працею та правовим забезпеченням особистої свободи індивіда). Панування соціального відчуження тут втілено переважно у грошах;

3.стадія "присвоєння" людиною усіх накопичених людством сил та потенції. На цьому рівні не людина повинна підпорядковуватися відчуженим сутностям (поділу праці, державі, грошам, моралі, релігії, ідеології), а навпаки, все це повинно бути перетворене для слугування людині, її особистісній унікальності.

Поряд з цією історіософською схемою у плині історичного процесу Маркс виділяє один важливий чинник— власність (передусім власність на засоби виробництва). Рух цієї власності, її зміни у процесі історичного часу— це те, що розрізняє попередні і прийдешні форми суспільства. На цій основі приходить до ідеї історичних форм суспільства або суспільних формацій. Ця "зміна" розуміється Марксом за схемою "заперечення" і позначається поняттям "соціальної революції".

Концепція філософії історії у марксистській філософії отримала назву "матеріалістичного розуміння історії", яка в ХХ столітті вилилась у різноманітні форми радикалізму. Вони якраз і спричинили ті соціальні катаклізми, які пережило людство у цю епоху.

Філософія марксизму справила значний вплив на світову філософську думку. Такі видатні філософи ХХ ст. як Ж.-П. Сартр, А. Камю, Е. Фромм, Т. Адорно, Г. Маркузе, Р. Арон, М. Бердяєв, С. Булгаков та багато інших тією чи іншою мірою звертались до марксистських ідей. Особливо велику увагу привертали і привертають ідеї марксистської філософії стосовно природи людини, її свободи, подолання відчуження тощо. Водночас ідеологізовані варіанти філософії марксизму (марксизм-ленінізм) виявилися непродуктивними і зазнають аргументованої критики творчо мислячих філософів.