Означення

Означенням називається другорядний член речення, що вказує на ознаку (якісну, кількісну, відносну) предмета й від­повідає на питання який? чий? котрий?, а також скількох? скіль­ком? скількома? на скількох?

Як другорядний член, означення може приєднуватися до іменника й до будь-якої субстантивованої частини мови: «Візьми моє маленьке гнівне я» (В. Симоненко); «Вода прибувала з великою люттю» (О. Довженко).

Означення поділяються на узгоджені й неузгоджень

Узгоджені означення

Такі означення узгоджуються з означуваним словом у роді, числі й відмінку. Вони виражаються:

1) прикметником: «Рука принцеси Елізи потискає гарячі, тверді, залізні пальці» (В. Винниченко);

Увага! Не є означеннями прикметники, що входять до лексикалізо-ваних словосполучень- морська свинка, біле вино, Чорне море. Такі слово­сполучення виступають як єдиний член речення.

дієприкметником: «В дзеркалі видно обхоплену руками, сперту як в одчаї, придавлену мукою голову доктора Рудольфа» (В. Винниченко);

займенником, співвідносним із прикметником: «Пригадав свою просту героїчну молодість» (О. Довженко);

порядковим числівником: Скоро народилась і третя ди­тина;

кількісним числівником у непрямих відмінках (крім зна­хідного, що за формою збігається з називним): «Недавно я зу­стрів трьох старих друзів» (газ.).

Неузгоджені означення

Неузгоджені означення приєднуються до означуваного імен­ника зв'язком керування {книга батька) або прилягання (про­хання заспокоїтися). Функція їх як означень у реченні визнача­ється тільки за змістовими відношеннями.

Неузгоджені означення виражаються: іменником у непрямо­му відмінку з прийменником чи без нього, прислівником, діє­прислівником, інфінітивом, присвійними займенниками його, її.

Означення, виражені іменником у родовому відмінку без прийменника, означають належність у розширеному розумінні цього слова. До такого означення можна поставити запитання чий? Напр.: капелюх батька, рука друга, народ України, місто щастя, слава нації, прибуття делегації, шлях пізнання.

Означенням буває також родовий відмінок іменника із за­лежним від нього прикметником. Таке сполучення виступає як єдиний член речення і характеризує означуваний предмет сто­совно віку, розміру, кольору, інших якісних ознак: чоловік років п'ятдесяти; хлопець високого зросту; людшю великої душі й щи­рого серця, чоботи чорного кольору. В таких значеннях іменник не може виступати без прикметника, оскільки саме прикметник містить основну інформацію.

Безприйменникове іменникове означення може стояти і в орудному відмінку. Воно дає якісну характеристику означува­ного предмета через порівняння з предметом, названим озна­ченням: борода клином, брови дугою, голова редькою вгору. Вжи­вання таких означень в українській мові обмежене.

Означення, виражені іменником із прийменником, дають оз­начуваному предметові найрізноманітніші якісні характеристи­ки — за матеріалом, наявністю/відсутністю якоїсь риси чи де­талі, за походженням, належністю, місцем, часом, кількістю і т. д.

Означення такого типу, як правило, поєднують у собі елементи начення додатка чи обставини, але до них можна поставити запитання який? Напр.: тітка з Києва, люди з заводу, дорога на південь, бутерброд із сиром, прикраси з золота, група з двадцяти осіб, робота до ночі, свобода без меж, банка з-під варення, таб­летки від застуди, набір для креслення, горічка з перцем, дівчинка в новій сукенці, бій під Крутими. Часто таке іменникове означен­ня можна трансформувати в прикметникове морфологізоване означення: дядько з Одеси — одеський дядько, траса на Львів — львівська траса, хлопець із чорним волоссям — чорноволосий хло­пець, монета зі срібла — срібна монета. Це ще раз свідчить про атрибутивну сутність іменникових конструкцій.

Атрибутивність іменникових конструкцій великою мірою залежить також від позиції в реченні. Якщо прийменниково-іменникове сполучення стоїть безпосередньо після іменника, то воно тяжіє до нього й виступає як його означення: Дядько з Одеси приїхав у гості. Якщо ж сполучення з Одеси дистанцію-вати від іменника, воно переорієнтує свої синтаксичні зв'язки на дієслово і виконуватиме функцію обставини: Дядько приїхав у гості з Одеси.

Неузгоджене означення може виражатися присвійними не­змінними займенниками його, її, наприклад: Це його машина; Це її машина. Таке означення залишається неузгодженим навіть як­що і означуваний іменник стоїть у родовому відмінку: Його ма­шини на місці не було — збіг граматичних форм тут випадковий (його машина, його машини і т. д.).

Прислівникові означення можуть виникати й у результаті еліпсису: котлета по-київськи (котлета, приготовлена по-київ-ськи), кава по-віденськи, місто вночі.

Інфінітив також може бути означенням, якшо він приєдну­ється до іменника. Як правило, це віддієслівні іменники або іменники з абстрактним значенням, яке передбачає можливість певного процесу: прохання читати, наказ стріляти, талант ма­лювати, здатність розуміти.

У ролі неузгоджених означень можуть виступати й фразео­логізми: Майстер на всі руки.

ПРИКЛАДКА

Прикладка — різновид означення, що виражається іменником, узгодженим з означуваним іменником у відмінку й числі.

Прикладка одночасно означає, характеризує й дає іншу, паралельну назву означуваному: До кімнати зайшла дівчина-са-нітарка.

Прикладка може стосуватися іменника, займенника, а та­кож інших субстантивованих частин мови.

Прикладки бувають непоширені, тобто виражені одним сло­вом, і поширені, тобто виражені кількома словами: Я передпла­чую газету-рекламу, Я передбачую газету «Голос України».

Якщо прикладка виражена іменником на зразок чоловік, лю­дина, штука, річ і т. ін., то в її складі обов'язково мають бути пояснювальні слова, котрі, власне, й несуть конкретну інформа­цію: «На роль вибрали Нестеренка, людину літню й худу» (газ.).

Досить часто прикладки, зокрема поширені, можуть відок­ремлюватися: «Наш командир, Петро Петрович Гуцул, славився розумом» (газ.).

Прикладки — назви міст — узгоджуються в усіх відмінках із родовою назвою: місто Київ, міста Києва, місту Києву... Проте в географічній і військовій літературі назва міста зберігає фор­му називного відмінка: міста Київ, місту Київ... Це дає змогу уникнути можливої плутанини при визначенні форми називно­го відмінка. Так, із словосполучення місту Катманду неможли­во однозначно встановити називний відмінок: місто Капиіанд чи Катманду.

Зберігають форму називного і прикладки — власні назви гір, озер, станцій, планет: на горі Говерла, на озері Байкал, до станції Жмеринка, з планети Марс.

Узгоджені конструкції типу на горі Говерлі, на озері Бай­калі — характерні для пісенно-поетичного жанру.

Власні назви неживих предметів — кораблів, заводів, газет, журналів, установ і т. ін.: крейсер «Іван Мазепа», видавництво «Український письменник», газета «Слово». Такі прикладки збе­рігають форму називного відмінка при відмінюванні: журнал «Дзвін», журналу «Дзвін»...

Увага! Не слід уважати сполученням іменника з прикладкою такі утворення і складні слова: диек-жокей, стоп-кран, вагон-ресторан, му-зей-квартира; сполучення синонімів* море-океан, путь-дорога, рк)-плем'я\ антонімів, імпорт-експорт, купівля-продиж\ асоціативні сполучення руки-ноги, батько-мати, хліб-сіль.

додатки

Додаток — другорядний член речення, що означає об'єкт, на який спрямована чи поширюється дія або ознака, знаряддя дії. Відповідає на питання непрямих відмінків.

Додаток у деяких типах речень може означати предмет, який насправді є виконавцем дії чи носієм ознаки, але в таких випадках сама структура речення подає виконавця дії, названо­го іменником у непрямому відмінку, як непрямий об'єкт дії: Будинок будувався робітниками ( = Робітники будувапи будинок)',

Петра й досі не було ( = Петро й досі був відсутній); Мені було п'ять років ( = Ямав п ^уять років). Додаток виражається:

іменником з прийменником або без нього: бачу друга, під­ходжу до друга, чекаю товариша, чекаю на товариша;

іменниковим займенником: друг побачив мене;

будь-якою субстантивованою частиною мови: відвідую хворого, третій день чую це бух-бух;

синтаксично нерозкладними словосполученнями: бачу п'ять коней, з'їв багато вареників, сфотографував групу ту­ристів;

фразеологізмом: купую газовану воду, бачу летючого змія;

інфінітивом: додаток-інфінітив означає абстрактну дію, яка є об'єктом іншої дії. Дієслова, що можуть приєднувати додаток-інфінітив, як правило, виражають наказ, прохання, спонукання, повчання, поширення своєї волі на когось: Я наказав йому співати; Я навчив його співати; Я порадив йому співати. У цих конструкціях виконавець дії особового дієслова й виконавець дії інфінітива — різні суб'єкти. Такий інфінітив називається об'єктним.

Обмежена кількість інфінітивів, що означають найпоширеніші дії (їсти, пити, умиватися, почитати) розвинули в собі здатність виступати додатками й при дієсловах інших семантичних груп: я зварив собі їсти, мені принесли напитися, куплю собі почитати.

Додатки найчастіше приєднуються до дієслова, але можуть підпорядковуватися також іменникові, прикметникові, дієприк­метникові, прислівникові та дієприслівникові.

Додаток при дієслові має форму непрямого відмінка, позна­чаючи різні об'єктні відношення: у мене нема друга, даю щось другові, бачу друга, горджуся другом.

Додаток може приєднуватися до дієслова не лише безпосе­редньо, а й за допомогою прийменника. У таких випадках ха­рактер об'єктних відношень визначається взаємодією значення відмінка й значення прийменника. Прийменник, як правило, конкретизує значення відмінка: йду без друга, роблю для друга, сміюся з друга, знімаю щось із друга, стою біля друга.

Увага! Іменник, що стосується дієслова, може також виконувати в ре­ченні функцію обставини, а не додатка Іноді межа між додатком і обста­виною настільки розмита, що сказати однозначно, який це член речення, неможливо. Синтаксична функція іменника в реченні визначається харак­тером відношень між дією та її об'єктом Якщо в цих відношеннях перева­жає просторове, часове чи інше обставинне значення, тоді це обставина, якщо ж превалює значення об'єкта, на який спрямована дія, то це дода­ток* Він сидів на стільці (на чому?) — додаток; Він сидів на березі (де⁹) — обставина; 3 кохання плакав я, ридав (через що? з якої причини⁹) — обста­вина; Усі сміялися з його кохання (з чого?) — додаток; Він повернувся до Києва (куди?) —обставина; Він звик до Києва (до чого?) — додаток.

90-457

Додатками також вважаються іменники, що відносяться до іменника, який означає керівника, власника, виконавця, авто­ра: директор заводу, командир загону, автор книги, власник ма­шини (у словосполученнях же робітник заводу, боєць загону, кни­га автора, герой книги, машина власника залежні слова розціню­ються як означення).

Прикмети і додатка, і означення одночасно поєднують у со­бі прийменникові словосполучення на зразок: пісня про море, спогади про дитинство, впевненість в успіхові, сміливість на по­жежі, дружба з Петром, відро з водою, суп із м'ясом.

Додатки можуть стосуватися також членів речення, вираже­них прикметниками. Такий прикметник означає стан, а дода­ток — предмет, на який цей стан поширюється: впевнений у пе­ремозі, радий зустрічі, гордий собою, багатий на події, здібний до навчання, повен води, схожий на батька.

Якісні прикметники можуть керувати додатками у порівняль­них конструкціях, при цьому прикметник стоїть у формі вищого чи найвищого ступеня порівняння: вищий за брата, найвищий з бра­тів, розумніший від усіх, найрозумніший з-поміж усіх.

Прикметники керують додатком у конструкції прикмет­ник + від + іменник, яка означає причину виникнення ознаки: червоний від морозу, п 'яний від щастя.

Додатки можуть підпорядковуватися також прислівникам; дуже часто це прислівники предикативні: дітям холодно, він бі­жить швидше за всіх, присутнім це було приємно, він зробив доб­ре для себе.

Додатки бувають прямими й непрямими. Прямий додаток означає предмет, на який дія спрямована безпосеред­ньо й охоплює його цілком. Він синтаксично підпорядковується перехідним дієсловам, формам на -но, -то, а також предикатив­ним словам прислівникового й іменникового типу, що означа­ють сприймання або почуття: їмо кашу, пишу книгу, чути музи­ку, забито корову, видно село.

Прямий додаток, як правило, виражається формою знахід­ного відмінка без прийменника, проте в деяких випадках він може стояти й у родовому відмінку:

у заперечних конструкціях із часткою не: взяв книгу — не взяв книги;

у сполученні зі словами жаль, шкода: шкода часу, жаль собаки;

у художньому й розмовному стилях, де прямі додатки ма­ють паралельні форми родового й знахідного відмінків: узяв ніж — узяв ножа, співав пісні — співав пісень, загострив олі­вець — загострив олівця.

Прямий додаток може виражатись і невідмінюваними час­тинами мови, якщо вони субстантивувались і стоять у відповід-

_ДІЙ синтаксичній позиції: «/ кожне "н'Г — вогненне чує "так"» до. Рильський).

Непрямий додаток означає обєкт, який тільки певною мірою причетний до дії. Непрямий додаток виражається не­прямими відмінками з прийменником і без нього, за винятком знахідного без прийменника.